Полонені Білої пустелі

Тепер хлопцям лишалось тільки ждати. Відчуваючи, як зростає в його душі напруження, Джеймі згадував розповідь старого Деніказі про навалу оленів-самців: «Вони насуваються, мов гроза, і впродовж цілого дня світ належить їм. Та потім, так само, як гроза, вони зникають у долині, і ніщо вже не ворушиться на замерзлій рівнині до самої весни». Джеймі знав, що кожен постріл його мусить влучити в ціль. Він сидів пригнувшись і не зводив напруженого погляду з скелястого кряжа на півночі, за півмилі від нього, що заступав решту долини.

Нараз гребінь кряжа зазнав дивовижної зміни. Над голою горою неначе піднявся густий ліс. Тисячі й тисячі покручених гілок, здавалось, вискакували з кам'янистого грунту, плавно погойдуючись під вітром.

Джеймі зрозумів, що цей ліс — то роги оленів, що видираються вгору протилежним схилом. Він міцніше притиснув до плеча приклад рушниці.

І от уже самі олені з'явилися над гребенем. Вони насувалися такою щільною масою, що. Їхні високо підняті широкі роги утворювали суцільний кістяний живопліт.

Перша хвиля тварин перевалила через хребет, прямуючи до огорожі, і зразу ж за нею виникла друга хвиля. Минуло лише декілька секунд — а Джеймі вже видавалося, ніби цілий світ зник під коричневими тілами карібу.

Запах був тепер такий різкий, що Джеймі почав задихатися. Водночас його оглушив хрускіт суглобів і стукіт рогів. Піддавшись паніці, він вистрілив навмання в живу масу.

Тепер хлопець був певен, що міріади ніг от-от розтопчуть його, не залишивши й мокрого місця, і тому він кинувся на невисокий кам'янистий пагорок, що здіймався поряд і мав за хвилину стати острівцем посеред повені. З ненадійної позиції на вершині цього пагорка Джеймі знову відкрив вогонь.

Постріли його не мали будь-якого зримого ефекту. Шість чи сім тварин стали на мить дибки й відразу ж зникли під натиском тіл. Надто щільна була маса карібу, надто могутня сила гнала їх вперед. Вони просто не звертали уваги на жалюгідні потуги хлопця з рушницею в руках. Вони не відхилялися вбік і не притишували своєї ходи. Невпинні, мов морський приплив, олені сунули вперед і вперед.

Авасін, який сховався по той бік проходу, зазнав майже тих самих почуттів, що й Джеймі. Він теж злякався, що олені розтопчуть його, але індіянського хлопця виручив мисливський досвід. З несамовитим криком він зірвався на рівні ноги й почав колоти саморобним списом тварин, посеред яких він опинився. Незабаром навколо нього виросла гора тіл — мов фортечний бруствер. Олені й далі линули повз нього, обминаючи острівець, посеред якого стояв заляпаний кров'ю, очманілий від збудження хлопець.

Тим часом Джеймі вже почав розуміти, що йому ніщо не загрожує на вершині пагорка, де він стоїть. Олені не намагалися заподіяти йому шкоди. Він подумав навіть, що міг би, напевно, спокійнісінько зійти з пагорка й стати посередині живого потоку — олені однаково не зачіпали б його, а просто обходили б з обох боків. І хоч він усе одно не сходив з місця, почуття страху зникло. Тепер він стріляв зрідка — тільки тоді, коли на очі йому навертався особливо добре вгодований олень. А через півгодини і взагалі покинув стріляти. Вбивати далі вже не було потреби.

Нескінченний рух карібу почав гіпнотизувати його. Він сидів непорушно, мов статуя, і грандіозне видовище поступово, кадр за кадром, відбивалося в його свідомості. Бурхлива, гуркотлива лавина рогів та коричневих спин все текла й текла. Час, здавалося, зупинився. Потік не мав ні кінця ані краю…

Минуло, мабуть, кілька годин, перш ніж Джеймі, глянувши вниз зі своєї вершини, усвідомив раптом, що в долині не зосталося жодного живого оленя. Натомість він побачив закривавлену постать Авасіна, який повільно прямував до нього. Насилу розгинаючи суглоби, Джеймі підвівся.

Над світом панував мертвий спокій.

Хлопці зустрілися попід пагорком, не сказавши один одному жодного слова. Вони втомлено побрели назад, до табору, кожен думаючи про своє. Ніколи, скільки вони житимуть, не забути їм цього дня, коли вони стали свідками однієї з найбільших загадок тваринного світу.

17. Спорудження хатини

Обідали хлопці без апетиту. Побій оленів справив на них таке приголомшливе враження, що їм не хотілось навіть говорити про білування здобичі. Того дня вони бачили надто багато крові, надто багато смертей.

До тями їх врешті-решт привело валування лисиць.

— Це вони десь коло проходу, — сказав Джеймі, прислухавшись. — Пожирають оленину. Нам, видно, треба повернутися й зробити все, що треба.

Авасін повільно кивнув головою.

— Атож, — відповів він. — Треба довести справу до кінця. Якщо м'ясо пропаде, то ми будемо просто вбивцями.

Це була довга й неприємна робота. Протягом наступних чотирьох днів вони працювали без перепочинку — білували туші сорока семи забитих оленів, а потім обробляли м'ясо й шкури в Таборі Кам'яного Іглу. Бліде сонце ще випромінювало тепло, достатнє для того, щоб частково висушити чудові шкури, зняті з самців, а нічні приморозки не давали м'ясу псуватися: хлопці просто склали свіжину докупи коло табору й присипали камінням.

Їхнім найголовнішим завданням була тепер обробка жиру. Вогнище коло іглу палахкотіло весь день, до глибокої ночі. І над вогнищем весь час висів бляшаний казанок, наповнений жиром.

Жир був двох видів, і обробляти їх треба було по-різному. Сало вони просто зрізали шматками й розтоплювали. Час від часу Джеймі виливав гарячу густу рідину на сковороду, що стояла в моху на льоду. Смалець застигав п'ятифунтовим диском, і стовпчик цих дисків весь час зростав.

Більш цінний був кістяний жир. Хлопці зібрали великі кістки від оленячих ніг, і Авасін потрощив їх сокирою. Потім Джеймі заходився варити їх, щоразу збираючи смачну і жовту речовину, яка спливала на поверхню. Ця робота посувалася повільно, бо казанок був надто малий, але наприкінці четвертого дня хлопці вже мали десять кругів м'якого й ніжного жиру, що смаком своїм нагадував масло. Крім того, вони мали тридцять кругів твердого, схожого на віск смальцю.

Хлопці не забували й про рибу — сітку вони закидали щодня. А що погода стояла вже досить холодна і риба не псувалася, то вони більше не в'ялили її, а просто ховали в яму — під мох та каміння. Та одного ранку наприкінці вересня їхня маленька затока на річці зашерхла, і вони витягли з неї сітку в останній раз. Велике озеро теж замерзло, і вільною від криги була тепер тільки бистрінь.

Відтак нарешті надійшов час перебиратися до Затишної Полонини. Одного холодного ясного дня, супроводжувані Отанаком, вони в рушили туди, захопивши з собою деякі пожитки, знадоби й тижневий запас харчів. Решту вони зоставили в криївках під кам'яними горбками, а дещо дбайливо прихистили в своєму іглу. Вони вирішили, що перевезуть усе це до Затишної Полонини згодом, коли випаде глибокий сніг і вони змайструють санки.

Перш ніж залишити табір, Джеймі зробив облік їхніх запасів. Картина вийшла зовсім непогана.

Він налічив понад сотню в'ялених сигів та форелей; майже стільки ж свіжих форелей було заморожено й лежало під мохом. У кам'яному іглу вони склали двісті фунтів смальцю й жиру, шістдесят фунтів сушеного м'яса, трохи пемікану, сорок фунтів сушених ягід, п'ятнадцять фунтів лабрадорського чаю й цілу торбу оленячих язиків. Оленячі шкури й мотки сухожилків вони також сховали в іглу.

Поблизу свого табору хлопці обладнали також півдюжини кам'яних сховів, що містили решту оленячого м'яса. Це був добрячий склад — харчів хлопці заготували більш ніж досить, і поки вони мали все це під рукою, голод їм не загрожував.