Полонені Білої пустелі

Того дня по обіді обидва чіпевеї пішли полювати й довго не поверталися. Хлопці повечеряли вдвох. Коли сонце схилилося до обрію, Джеймі допив свій чай і сказав:

— Я піду перевірю сіть. Може, впіймалась якась рибка на сніданок.

Він несквапно спустився до каное, швидким рухом перевернув його й наполовину спустив у воду. Насвистуючи, він кинув на дно весла, а потім, вибравши мить, коли Авасін дивився кудись убік, блискавичним рухом підняв дві згорнуті постелі, що доти лежали на землі під човном, і сунув їх під сидіння. А тоді, наче нічого й не було, закинув за плече рушницю, сів у каное й відштовхнув його від берега. Відпливши на кілька футів, він покинув веслувати й гукнув до Авасіна:

— Май на увазі, я повернуся не зразу! Бо спочатку попливу подивлюся на той кам'яний будинок, а потім уже огляну сіть!

Авасін впустив з рук їхній чайник і збіг береговим схилом до води.

— Джеймі! — закричав він. — Джеймі, вертайся зразу ж! Ти ж не зможеш проплисти цією річкою сам один!

Все ще тримаючи весло на колінах, Джеймі з усмішкою відповів:

— А я й не збираюся плисти сам один!

Авасін зрозумів, що його покладено на лопатки, і в душі зрадів з цього. Правду кажучи, йому не менше, ніж Джеймі, кортіло обстежити низ річки, хоч він і заглушав у собі це бажання, бо був обережніший і розумів, що вся відповідальність за їхню долю лежить на ньому одному. Але цього разу він нічого не міг удіяти.

— Ну, гаразд! — крикнув він. — Я попливу разом з тобою!

Джеймі сміючись підвів каное до берега.

— Ладен закластися, що ти хочеш побувати там не менше, ніж я!

— Можливо, — відповів Авасін. І по паузі додав: — Але нам треба залишити якийсь знак чіпевеям.

На березі, в тому місці, де вони тримали каное, була невеличка піщана обмілина, і Авасін накреслив на ній стрілу, що вказувала на північ. Поряд з нею він склав маленьку купку камінців, що обрисами віддалено нагадувала будинок. Під стрілою він двічі накреслив у всьому світі вживаний символ дня — кружечок-сонце з рисками-променями — мовляв, нас не буде два дні. Потому він сів у каное.

Казон — одна з наймогутніших річок канадської Арктики. Під швидкоплинною поверхнею її таїться потужна сила, що не скоряється слабким м'язам людини. Подорожуючи за течією цієї ріки з озера Казба, хлопці не відчували страху перед нею, бо з ними пливли люди, що знали її буйну вдачу й уміли пристосуватися до неї. Але тепер з ними нікого не було, і у вечірніх сутінках велична ріка навівала на них благоговійний трепет.

Вода Казону була чорна й важка, і хлопці всім єством своїм відчували напругу течії, що немовби передавалася їм крізь дно човна. Здавалось, їх везе на своїй спині якесь гігантське доісторичне чудовисько.

Хлопці не годні були визначити, на яку відстань віддалилися вони від стоянки чи з якою швидкістю пливуть. Низькі береги линули повз них, немов безформні маси темних хмар. Так минуло, либонь, кілька годин, впродовж яких хлопці напружено — і марно — чекали, що річка от-от змінить, нарешті, свій настрій, вповільниться й полагіднішає. Нарешті Джеймі проказав, чи, радше, прошепотів, немов побоюючись голосом своїм порушити ту сплесками хвиль напоєну тишу:

— Ми пропливли вже, мабуть, хтозна-скільки миль. Може, станемо на ніч?

Авасін похитав головою.

— Ні. Ще рано, — відповів він.

Каное мчало далі, й темрява густішала. І раптом чутким слухом своїм Авасін розрізнив слабкий звук, що враз примусив його насторожитися. Прислухавшись, він знов почув цей тихий і далекий гомін і цього разу збагнув, яку небезпеку він віщує.

— Пороги! — скрикнув він і аж зігнувся, щосили налігши на весло, аби завернути каное до берега, що невиразно бовванів у нічній темряві. Джеймі теж одразу почав загрібати короткими, рвучкими рухами, — так веслують лише при нагальній потребі. За кілька секунд під носом каное зашаруділи прибережні камінці, Джеймі вискочив у холодну воду, що сягала йому до колін, і витяг човен на безпечне місце. Потім хлопці вилізли стрімким схилом на берег.

Коротка полярна ніч уже кінчалася. Небо на сході сердито червоніло, а зірки бліднули й щезали. Хлопці рушили берегом за течією. З розколини в камені — мало не з-під їхніх ніг — вискочив і тінню майнув геть песець. Та вони не звернули на нього уваги. На думці в них було зараз інше — бистрінь, гуркіт якої гучнішав, що ближче вони підходили до порогів. Навіть у півтемряві раннього світанку вони ясно бачили широкий розлив бурхливої білої піни в тому місці, де вода, розірвана й розлютована невидимими скелями, скипала з грізним, гнівним ревінням.

— Наші справи кепські, — промовив Джеймі.

Авасінові теж зробилося моторошно, але він не виказав цього.

— Почекаємо, доки розвидніє, а тоді побачимо, — сказав він.

Вони повернулися до каное, перепочили трохи, а прокинувшись, зібрали кілька жмень моху та сухої лози й зварили чай. Попиваючи гарячу рідину, хлопці дивились, як прокидається довколишній світ.

Краєчок сонця вигулькнув з-за далекого гірського пасма, і світло залило темну рівнину, мов лавина жовтого металу. Небо, доти криваво-червоне, зблякло до жовтого кольору, а потім зробилося яскраво-зеленим. Коли воно набрало кольору трави, в ньому з'явилася, важко лопочучи крилами, самотня гуска, й її тужливий гелгіт розлігся лупою над світом, що прокидався.

Зграї морянок поспішно знялися з тундрових боліт і полинули до великих озер. Ранок настав.

Насилу розгинаючи задерев'янілі ноги, хлопці підвелися і знов пішли до свого нічного спостережного пункту. Тепер картина прояснилася: вони побачили високу скелю, яка встромила свій тупий ніс у спінений потік. Річка в тому місці звужувалася й на відрізку з півмилі завдовжки збігала вниз крутими скелястими сходами — нестримна, навальна й несамовита, мов стадо охоплених панікою диких буйволів.

Хлопці уважно оглянули бистрінь. Перед порогами вода немовби напружувалася, готуючись до стрибка вниз, у величезну вирву, і тут, власне, й починався фарватер. Вузька смужка бурхливого потоку — розірвана стрічка темної води — звивалася й петляла між спіненими хвилями, шалено вируючи в крутіжах.

— Он де наш фарватер! — вигукнув Джеймі, намагаючись голосом своїм перекрити гуркіт.

Авасін і сам уже простежував маршрут очима, обмірковуючи, як вони долатимуть кожен його етап, і зважуючи їхні шанси на успіх.

— Можна було б обійти ці пороги суходолом, Джеймі, але ми вже й не з такими справлялися, а до того ж тут весь берег в мочарах і нести на собі каное було б дуже важко. Отож, мабуть, спустімося-таки водою. Найнебезпечніше місце буде коло он того великого чорного валуна — напівдорозі, бачиш? Там треба буде зробити різкий поворот назад, проти течії, бо інакше нас понесе через поріг.

— Гаразд, — відказав Джеймі бадьорим голосом, хоч у цю мить його пройняв дрож.

Вони й справді долали пороги, страшніші за ці, але то було в лісовій місцевості. Там аварія й втрата каное була б не страшна — в гіршому разі їм довелося б пройти десяток-другий миль пішки до найближчого індіянського селища. Інша річ — коли це станеться тут. Один неправильний рух, секундна неуважність — і якщо вони не потонуть, то опиняться віч-на-віч з незнайомим Барренлендом, за сто миль на північ од лісів. Ні, на річці Казон не можна було помилятися.