Полонені Барсової ущелини

— Той, хто казав правду, повинен був би зараз же втекти в Барсову ущелину, щоб зберегти голову… Ну, а коли ми й так опинилися тут, чого ж мовчати?

— Це, звичайно, відповідь несерйозна, — заперечив Ашот. — Справа в тому, Саркіс, що в селі це на тебе не вплинуло б. А тут — інша справа. Умови інші. Тут ми всі разом відкрили тобі очі, і цьому допомогли обставини… Сам знаєш, які… А крім того, ти думаєш, що ми в селі не говоримо про несправедливі вчинки? Говоримо! Але там нам роти затуляють, кажуть: «Це не вашого розуму діло». Ні, ми все бачимо! — підвищив він голос. Ліва щока його нервово засмикалась, а очі заіскрились знайомим для друзів вогнем. — Хай не думають, що ми нічого не розуміємо… Ми все помічаємо і розуміємо!

— Ашот, а ти, коли виростеш, будеш нашим головою? — простодушно спитав Асо.

Всі засміялись, а Ашот так прямо й відповів:

— Буду! Я стану агрономом, повернусь у село і буду з усіх сил допомагати колгоспникам.

— Цікаво! А як же ти керуватимеш колгоспом? — лукаво посміхаючись, запитала Шушик…

Ашот відкрив, було, рота, щоб відповісти, але подивився на Гагіка і стримався.

— Думаєш, зауваження робитиму?.. Ні, я так скучив за твоїми промовами. Говори!.. — сказав Гагік.

Ашот якийсь час мовчав. Але не зміг не поділитися своїми планами.

— Ось візьмемо тваринництво. Наш голова Арут цифрами замилює очі райкому. Скуповує у колгоспників дрібну худобу, відправляє на ферму, а потім повідомляє в район, що план поголів’я виконано… Далі. Що це за ферма, де ми з вами були? Корів там усього четверта частина, та й що то за корови! А решта, куплених на базарі — бички та телички. Я цьому край покладу, — розпалився Ашот. — До п’ятисот. гектарів землі кукурудзою, травою та буряками засію і так корів годувати почну, що не тільки село, а й район молоком заллю… — Ашот захопився. Здається, він уже вважав себе головою. Це було і цікаво, і трохи смішно. — Арут примушує колгоспників продавати фермі корів. Бачили, що зробив торік?.. — гнівно звернувся він до товаришів. — Ні грама сіна не видав на трудодні і заборонив колгоспникам косити траву на полях. В горах трава так і посохла. Хіба це справедливо? А в тих, хто за кущами трохи нарвав, забрав усе та ще й звинуватив їх у тому, що, мовляв, кинувши колгоспні справи, взялися за особисті. Чому мати Шушик свою корову продала? Чому ми продали? Тому, що не було чим годувати. Хіба ж так з людьми роблять?..

— Почекай, Ашот, — перебив його Саркіс. — От ви багато говорили про колгоспну комору і про магазин у Єревані. Навіть Гагік якось сказав, що комора і магазин псують людей. Це правда. Я цю справу знаю. А ти скажи, що треба зробити, щоб наш магазин не псував продавця. Адже там продукти, гроші… Яку б чесну людину не поставив, усе одно крастиме. Магазин і комора — це дуже спокуслива штука…

— Неправильно! — заперечив Ашот. — Оскільки сьогодні черга моя, дозвольте, я розкажу вам одну історію, і ти, Саркіс, побачиш, що комора може спокусити лише слабовольну, малодушну і, пробач, жадібну людину. Цю історію розповів мій батько, — Ашот якусь мить дивився на Саркіса, а потім, махнувши рукою, почав: — Може, те, що я скажу, дійде до людини, якої воно стосується… Коли Радянська влада тільки-но встановилась у Єревані, мого батька призначили в охорону центрального єреванського складу. З тією ж зброєю, яка в нього була, в тій же похідній шинелі він і пішов туди. У Вірменії тоді лютував голод, люди хворіли на тиф та інші хвороби. Всі одержували на день по півфунта оселедців і по чвертці фунта хліба. В дні воєнного комунізму, казав батько, зарплати не було. Але працювали всі з великим натхненням — адже вирішувалась доля народу.

В ці дні з Півночі прийшов поїзд і зупинився біля єреванського вокзалу. Вагони до стелі були набиті борошном і шоколадом. Поїзд розвантажили, продукти перевезли на підводах в центральний склад. Коли працівники складу вивантажили все і розійшлися по домівках, вони, звичайно, сподівались, що їм теж дещо перепаде, і цю радісну звістку принесли своїм сім’ям.

Цілий день голодні люди працювали на складі, і запах шоколаду паморочив їм голови. Дехто, може, й думав хоч по шматочку взяти для дітей. Хіба помітять? Але навіть у цих ще не письменних людей революція виховала високу свідомість. «Як можна?.. З якою совістю ти понесеш своїм дітям шоколад, коли інші діти вмирають з голоду?..»

В серцях працівників складу відбувалася жорстока боротьба, але край їй поклав народний комісар продовольства, який приїхав у склад.

Він обійшов усі приміщення й лишився задоволений. Запах шоколаду і його роздратував, — адже комісар одержував тоді пайок не більший, ніж рядовий робітник. «Товаришу комісар, ви б хоч шматочок з’їли», — запропонував йому завскладом.

Але комісар відмовився. Він попросив скликати працівників складу і сказав їм: «Товариші, зараз наша країна — це країна сиріт. Я приїхав, щоб особисто попросити вас берегти цей шоколад: Радянська Росія прислала його для наших сиріт…»

Сказав і поїхав. І ніхто з сорока семи чоловік не доторкнувся до шоколаду. «Хіба можна об’їдати сиріт?» — казали працівники складу.

Бачите тепер, що чесну людину не зіпсує ніяка посада.

Розділ двадцять шостий

Про те, що пи ш е знатний мисливець Борода Асатур своїм айгедзорським друзям

Вогники серед скель, які побачив Паруйр, коли проїжджав уночі повз Барсову ущелину, не давали йому спокою. Вони невідступно виникали перед ним, то яскраво спалахуючи, то гублячись у темряві, ніби падаючі зірки. Інстинкт підказував Паруйру, що тут щось криється, але думки були невиразні, плутались, розв’язати цю загадку він не міг.

І все ж одного разу вночі, коли Паруйр неспокійно перевертався в постелі, йому раптом спало на думку: «Коли зникли діти? Сьомого листопада. А коли промчав потік? Двадцять п’ятого… Як же могли потрапити в нього діти через вісімнадцять днів після того, як вони зникли?..»

Від цієї думки серце Паруйра тривожно забилося. «Невже справді, Саркіс…»

— Жінко, вставай! — вигукнув він і засвітив світло.

— Ти що, здурів, чоловіче? — розсердилась дружина.

— Здурієш… Ось скажу зараз — здурієш і ти. Син наш не втопився!

І Паруйр схвильовано розповів дружині про свої міркування цієї ночі. Втрачені надії знову ожили в серцях подружжя, і вони всю ніч не спали, захоплено будуючи різні здогадки. А вранці, ледь засіріло, Паруйр розповів про все сусідам. Скоро матері й батьки зниклих дітей зібралися на нараду.

Не любив Арам комірника, не вважав його за серйозну людину, а тому, не вислухавши Паруйра як слід, не подумавши, різко кинув:

— Теж сказав!.. А може, потік і сьомого промчав? Звідки ти знаєш?..

І Арам пішов. Не міг він дивитися в облудливі очі Паруйра.

Почалися суперечки, розпитування, проте ніхто не міг сказати точно, чи промчав сьомого листопада з Барсової ущелини потік. Це ж так далеко від села, та й місце пустинне…

І так же швидко, як з’явилась, розвіялась нова надія. Дуже незаперечні були факти: адже, що не кажи, а речі знайдено в руслі потоку. Великою загадкою лишалося тільки те, що це сталося через багато днів після зникнення дітей.

Не встиг Арам обміркувати все, як прибув лист від старого мисливця — Бороди Асатура.

«Із севанського села Лчаван моєму приятелеві Араму і ївсім родичам зниклих дітей. Усім дорослим і малим айгедзорцям привіт! — так починався цей лист. — Також прийміть моє шанування вашим вогнищам. Хай буде багато у вас хліба, який я їв разом з вами.

Мій друже Арам! Небо свідок, що я не маю ні сну, ні спокою відтоді, як залишив вас з мокрими очима й повернувся в своє село. Багато ночей не спав я з того дня, думаючи про зниклих дітей. А коли мати нашого Грикора одержала івід Гагікового батька листа про те, що дітей зніс потік, серця наші зовсім занили. От і подумав я тоді про справи цього світу.

Але, Арам-джан, з учорашнього дня одна думка засіла мені в голову і не дає спокою. Думав я всю ніч і вирішив, що не могли діти загинути в потоці… Ти запитаєш, чому?

Перше. П’ятеро дітей не могли заснути всі так міцно, щоб жодне з них не почуло шуму води. Цьому я не можу повірити. Не забувай, що людина в лісі чи на полі спить завжди насторожено. Така вже природа. Сама того не розуміючи, людина стережеться всього — тварин, стихії, різних несподіванок. Не дома ж спить, щоб спокійною бути. Значить, хоч один з п’яти спав би так, що потік не застав би його зненацька. Він би й товаришів розбудив, і сам відбіг убік. Це одне.

Друге. Швидкі гірські ріки й потоки завжди викидають утопленика на берег…

Третє. Як міг потік знести всіх? Хоч одного прибив би до куща або до каменя.

Четверте. Потік не міг скинути з пастуха-курда його аба. Зрозумів?.. І найголовніше — собака аж ніяк не міг потонути. Ви ж знаєте, що собака, якщо він з господарем у лісі, ніколи біля нього не засне. Він може прикинутись, що спить, але й із заплющеними очима все бачить, усе чує. Навіть коли й спить, собака ще здалеку відчуває небезпеку. Отже, почувши шум потоку, собака повинен був схопитися, загавкати… А коли б він сам потрапив у потік, то якось врятувався б. Адже вода потоку їв долині спадає.

Зрозумів, Арам-джан? Ми з тобою все життя на лоні природи, і тому я спокійний — ти мене зрозумієш. Послухайте мене: ідіть угору по річищу потоку. Вийдете на цей шлях і погляньте, чи не залишив потік там, зверху, який-небудь слід дітей. Якщо знайдете, треба буде пробратися в Барсову ущелину, адже води вириваються звідти.

Ось, Арам-джан, моя добра порада вам. Хай ласкаво подивиться на вас око неба, хай знайде кожний свою дорогу втрату.

Залишаюсь, бажаючи вам добра, мисливець Асатур.

1954 рік, грудня 17-го. Село Лчаван біля Севану.

Під диктовку діда Асатура написав його внук Камо».