Полонені Барсової ущелини

Важким молотом звалилася ця звістка на серця хлопців. Як не повернувся? Значить, звір…

Але ні, їм навіть страшно було додумати до кінця цю жахливу думку.

Схопивши лучини, хлопці кинулися в печеру. Похапцем добралися вони до розгалуження ходів і, не замислюючись, звернули вправо. Хіба не ясно було, що Ашот не міг піти вліво, в цей непроглядний, похмурий, вузький хід?

Вони і далі вибирали найчистіші і широкі розгалуження, не підозрюючи того, що все більше віддаляються від Ашота.

Їхній шлях, мабуть, йшов уздовж правої стіни гори, бо подекуди крізь її ущелини пробивався денне світло. Але йти було важко, тому що хід неухильно піднімався вгору.

— Ашот, Ашо-от! — Час від часу кричали хлопці, потім, напружуючи слух, зупинялися і знову розчаровані йшли вперед.

Тісний хід привів їх в освітлене денним світлом підземне приміщення. Це була простора і дуже висока печера, акуратна, немов викладена руками людини. Сірі камені її стін, здавалося, були спочатку витесані і лише потім один на інший укладені від підлоги до самої стелі. А в кутах височіли колони, теж рівні, навіть гарні. Нагорі вони вигиналися, з'єднувалися кінцями і утворювали величні склепіння.

Це був чудовий підземний храм.

Хлопці зупинилися, в подиві розкривши рот. Хто і навіщо обтесав в глибині гір тисячі кам'яних брил, склав з них ці масивні стіни? Якої напруги сил це коштувало, якої праці!

Звідки було знати цим дітям, які так мало ще бачили і знали, що вони потрапили в нерукотворний храм, створений самою природою. І потужні колони, що підтримують на своїх плечах глибокий купол зали, і гладкі камені стін — все це було складено з кристалічного базальту, і лише ті, хто незнайомий з історією Землі, хто не знає, які етапи проходить вулканічна лава після того, як вона виривається на поверхню, могли наївно вважати, що це справа рук людини.

— Ой, хто це там стогне? — Раптово збліднувши, запитала Шушик.

І вірно: звідкись з дальнього кута печери до них ясно долинули зітхання, хворобливі стогони.

— Ашот, Ашот! — Закричали хлопці. Але відповіді не було.

Минуло кілька важких миттєвостей, і раптом звідти ж, звідки щойно долинали стогони, почувся дитячий плач.

Хлопці з жаху завмерли.

Знову крикнула і заплакала дитина, знову хтось застогнав, потім голосно і важко зітхнув кілька разів. Ніби там, у кутку печери, лежала хвора жінка, а поруч з нею кричала і плакала голодна дитина.

Це було так страшно, що хлопці втекли. Важко дихаючи, вони зупинилися на невеликому майданчику — там, де хід трохи розширювався — і подивилися один на одного. Очі у всіх були повні страху. Здавалося, їх переслідували якісь невидимі духи.

Асо дістав свій ніж і, направляючи в різні боки його відкрите лезо, щось бурмотів по-курдськи; ймовірно, якісь підслухані у бабусі заклинання. Впевненість у тому, що людині з гострою сталлю в руках чорти не можуть заподіяти шкоду, настільки підбадьорила хлопця, що він сказав:

— Ходімо, нічого не бійтеся!

З острахом рушили мандрівники знову в печеру, розмахуючи своїми смолоскипами. Особливого освітлення для дороги не треба було, але багато рухливих вогників, здавалось, оберігали їх від можливої небезпеки. Попереду, виставивши ножа, йшов Асо. Сталь при світлі блищала, і це надавало сміливості хлопцеві.

Ледве вони ступили в печеру, як знову почувся плач.

— Хто ви? — крикнув Гагік. Зараз, без Ашота, він вважав себе «ведучим». — Люди, озовіться!..

Ніякої відповіді…

Підбадьорюючи одне одного, високо піднявши смолоскипи, мандрівники обійшли всю печеру, освітили всі її кутки, але ніде не знайшли ні хворого, ні дитини. Тільки з одної високої колони злетіли дві довговухі сови й безшумно зникли в отворі, що білів під склепінням.

Друзі знову обійшли всі закутки й здивовано переглянулися.

— Чи не здалося це нам? — знизала плечима Шушик.

— Чи в-сі в-ви чули одне й те ж? — запитав Гагік.

— Що саме?

— Стогін хворої і плач дитини?

— Так, так…

— Не могло ж усім почутися?..

Кілька годин проблукали наші герої темними ходами, гротами і печерами цього похмурого підземного лабіринту, поки, нарешті, вибрались на білий світ. Опинившись на вершині скелі, вони здивовано оглянули місцевість.

— Та це ж наша Вівчарня! — вигукнув Асо. — Он, погляньте, і дика вівця нашої Чорнухи!..

Справді, з-за зубчастого виступу скелі видно було голівку вівці з маленькими ріжками, що насторожено стежила за людьми.

Стомлені й розчаровані мандрівники сіли на каміння й задумались. Що робити? Куди йти? Зрозуміло тільки одне: вони вибрали не той шлях, яким ішов Ашот, інакше знайшли б його…

— А може, він уже вийшов звідти?.. Може, сам шукає нас? — зрадів своєму передбаченню Саркіс.

— Ходімо… Будемо кликати, може, відгукнеться, — підбадьорилась Шушик.

Вони вийшли на гребінь скелі і почали спускатися стежкою, що вела до Барсової ущелини.

— Ашот! Ёй, Ашот… — гукали разом, але ніхто не озивався.

Сумні вернулись друзі в свою печеру, кинулись до вогнища — чи не спить Ашот?

Але в печері нікого не було… Зникла остання надія.

Всі були вкрай стомлені, проте страшна думка, що Ашот пропав безслідно, не давала спокою. Вони не могли відпочивати. Треба продовжувати розшуки.

Надходив вечір, вологий і похмурий. Полонені тремтіли від утоми й холоду.

— У нас і смолоскипів більше нема. А без них не можна йти, — сумно розвів руками Гагік.

Довелося відкласти похід до ранку. Іншого виходу не було.

Хлопці принесли в печеру сучки зрубаного раніше смолистого дерева, за ніч висушили їх біля вогнища, а вранці, набравши скіпок, знову вирушили в печеру барса.

— Треба шукати сліди Ашота. Інакше нічого не вийде… Знову будемо блукати, — сказав Саркіс.

— Хіба на сухому камінні побачиш сліди? У цих тунелях нема ні землі, ні пилу, де міг би лишитися слід.

Втупивши погляд у хитке полум’я вогнища, всі замовкли і глибоко замислились. Серця їх були сповнені одного бажання. Ех, коли б з’явився зараз на порозі печери їх дорогий товариш! Більше б у них не було й турбот!..

Та ніч здавалася їм такою довгою, як цілий рік.

Розділ двадцятий

Про те, як багато простих явищ природи можуть здатися чудом, коли не вмієш їх пояснити