Полтава

— Чому?

— Кажуть, що під кінець життя чоловік хоче бути таким, як був спочатку… Кінця боюся.

— Всі ми боїмося кінця, забуваючи, що він міститься в початку.

— Себто, що його нема?

— І бути не може… Панта рей [68] .

— Вірите в невмирущість?

— В ніщо тепер не вірю. кажу це вам, але так думаю собі, що або є життя і тоді воно вічне, безнастанне, невгаваюче, або все це, що ми вважаємо життям, лиш омана якась, привид, сон, котрий нам від тисячів літ сниться, а властиво не нам. а комусь невідомому, що лежить на ложу вічності і грається тими страхітними снами, які ми називаємо світом і життям, — грається нашою бідою.

68

Все пливе (гр.)

— Цікаво!

— Страшно, товаришу! Бо що ж тоді ми? Така сама малесенька часточка, така сама черточка в тому страхітному сонному образі, як яка мушка, як квітка, як зеренце піску.

— І пісок, на вашу гадку, жиє?

— Кажу ж бо вам, коли є життя, то все жиє: і камінь, і залізо, і пісок, все! Тільки життя каменя сильніше від життя людини, довше, не спалюється так скоро, як наше. Ми згорюємо, як огонь. І чим більший цей огонь, чим ясніше він палає, тим скорше сам себе зжере… Огонь, що називається Карло XII, на мою гадку, засильно горить.

— Засильно… Ваша правда, пане Рачок, засильно… Мені теж іноді здається, що мій наймилостивіший пан легковажить своє дорогоцінне життя. Хоч стараюся зрозуміти, чому і пощо, зрозуміти не можу. Десять літ товче собою по Саксонії, Польщі, Росії, по Україні; ні то вигоди, ні насолоди життя не знає, вічна турбота, вічні недостатки, заєдно життя його на волосинці висить, все йому смерть в очі заглядає, — і пощо це все? На те, щоб одного вечора хтось гукнув: «La piece est finie!» [69]

69

П'єса скінчена! (фр.)

— La piece est finie! — повторив Рачок і, подумавши хвилину, додав: — Allons souper [70] … Так, так. Це скорше чи пізніше буде сказане. Скорше чи пізніше сховають його до якогось металевого ящика, обкалять, обспівають, обіллють нещирими слізьми і, зітхаючи, скажуть: «Allons souper!» Живий живе, гадає. І скажіть же ви мені, будь ласка, чи для такого фіналу варто грати довгу й важку п'єсу? Ніяк не можу я увійти з психологію так званих великих людей. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці,

70

Ходім вечеряти (фр.)

— Tres bien, monsieur [71] Рачок. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці. Мабуть, мій вінценосний справді дуже великий, бо його глупі вчинки переходять міру звичайних людей. Вони Монбланк в порівнянню з отсим горбком, — і він рукою показав крізь вікно на невеличке узгір'я, що лагідно знімалося понад плоскорівень і блистіло до сонця, як шолом.

— Я на його місці після першої великої побіди заключив би був корисний мир, в'їхав як побідоносний герой до столиці, оженився з якою гарною і здоровою німецькою княжною, котрих там, як квіток на леваді, мав синів, як вилущків, і жив при боці вірної жінки, не поспішаючись до смерті.

71

Дуже добре, пане (фр.)

А він сновигає по цілому світі, шукаючи, сам не знає чого. Слави? Карло XII вже нині славніший від батька, діда і від усіх своїх предків, куцохвостих німців у шведських синіх плащах. Грошей? Ніколи їх мати не буде. Як батько був скупендряга, так син марнотратник, пригорщами таляри розсипає. Любові? Жінки очі за ним видивлюють, а він не ласкав жадної з них навіть ущипнути. Ніяк я не вгадаю, чого той чоловік хоче…

— Чого? — крикнув Рачок, впустивши руку в кишеню королівського плаща і добуваючи з неї книжку. — Ось вам, пане-товаришу, чого він хоче. Бачите? «Curtius: De rebus gestis Alexandri Magni…» [72] Олександром Великим хоче бути ваш вінценосний.

72

Курцій. Історія Олександра Великого (латин.)

Люксембург листував книжку, вичитану, як старий молитвослов.

— Але ж Олександр великий від жінок не втікав.

— Південна кров грала в його жилах, а Карло чоловік півночі. А до того, хто його зна, чи цей більший женолюб, що вдається з жінками, чи той, що сторонить від них. Карло ще молодий, лихий його зна, яким він стане, коли четвертого хрестика доскочить. Вуж скіру, а чоловік вдачу зміняє. Не вір чоловікові, як вужові.

— А ваш гетьман як кохався замолоду, так до старості кохливим остався.

— Мій гетьман — чорт.

— І мій король — не ангел.

— Знайшлися, як у кірці маку.

— Світ перевернуть, якщо їм який непередбачений припадок не підставить ноги.

— Так. так, непередбачений припадок, — він один може їм помішати, бо з людей ніхто.

— Навіть Петро Великий ні?

— Навіть цей ні, хоч і йому Бог міру згубив.

— Великий варвар.

— Але не вожд. А Карло й Мазепа полководці.

— Полководці… — повторив Люксембург і махнув рукою. Нараз, зміняючи голос, спитав:

— Бачили ви битву, пане Рачок.

— Доводилось бувати не в одній.

— І що?

— А що ж би? Б'ються люди, падуть, умирають, їх закопують в землю, тоді приходить піп, покропить могилу, покадить, гукнуть із самопалів і — la piece est finie! А весною поросте тут трава і зацвітуть квітки, бо природа навіть від людської злості сильніша.

— Natura artifex perfectrix [73] . Але чи бачили ви, пане Рачок, як армія в переполох попаде? Баталіони напирають на себе, а канони, як божевільні, женуть навмання через трупи й через ранених. Торошать людські черепи, ломлять кістки, внутренності намотують на колеса, як шнури, і вони тягнуться за ними, як хроби… Тю! Спасибі за честь бути великим вождем крштом оцих невідомих героїв, оцих незчислимих жертв, котрим черепи торощать і висотують кишки. Чи повірите ви, пане-товаришу, що, дивлячись на такий жахливий образ, я не раз дякую Богові за те, що Він відмовив мені росту і тим самим зробив неспосібним до вояцького діла.

73

Природа — незріаняний мистець (латин.)

— Вірю вам. принце, бо й мені іноді ті самі гадки до голови приходять… Але ми відбігаємо від теми. Коли я не помиляюся, то ми почали з того, що наша найближча будучність, мабуть, не дуже-то рожева.

— Чорна!

— Так тоді, чи не подумати б нам про себе. Як прийде що до чого, то ніхто нами журитися не стане. Забудуть нас, лишать або прямо кинуть, як дитина ляльку. Що ж ви на це?

— Що я?.. Я гадаю, що панові Рачкові запахло царем. Що ж, він, говорять, любить нашого брата. З цілої Московщини карлів до себе стягає.

— Любить, бо він великий, а ми маленькі, — контраст. Може би, нам якісь гарні карлиці підшукав, — і Рачок заіржав, як жеребець.

— Тьфу! — сплюнув з погордою Люксембург.

— Був би за свата, потім за кума…

— А по найдовшому життю справив би нам похорон першої класи, йшов би перед домовиною і тарабанив на великому бубні, бо він до того мистець і охотник.

— А хоч би й те.

— Так тоді переходіть до Петра.