Полтава

Тут старався він розвіяти тую нехіть, яку могли мати запорожці до шведів, як до народу чужого і іншої віри. «Шведи прийшли до нас як союзники певні й вірні і кривди ніякої українському народові не чинять, не так, як москалі, котрі тепер знущаються над Україною гірше, ніж колись татари. Тому-то, — переконував гетьман запорожців, — всім нам тішитися треба, що маємо такого союзника і користати з нагоди, щоб укупі побороти нашого грізного ворога. Поможіть же нам, славні лицарі запорожці, довершити цього великого діла, поможіть визволити нашу матір Україну з тяжкого московського ярма, щоб усі ми зажили людьми вольними і від нікого не залежними, бо як — ні, то Москва дорешти покасує наші вольності козацькі, полки наші поперетворює у драгунські, винищить нас тяжкими знущаннями катівськими, а недобитків пережене за Волгу».

Гетьман диктував так скоро, що Орлик ледве поспівав писати під диктат.

— А тепер перепишеш цей лист начисто і подбаєш, щоб він попав у руки Гордієнка. Разом з листом післати треба гроші, бо цар їм їх не жалує. Розумієш?

— Знаю, милосте ваша. Доказом того лист, який до вашої милості від запорожців прийшов.

— Це стара партія писала, цареславна. Але ж бо вона не устоїться проти Гордієнка. Молодше товариство за ним стоїть, а він завзятий ворог московського уряду. Вірю, що Гордієнко до нас прийде, лиш біда, що москалі хочуть нас відрізати від Січі. Треба нам з Січею утримати зв'язок.

Орлик притакнув.

— А з краю які вісті наспіли?

— Недобрі.

— Exemplum? [98]

— Деякі сотники відказують послуху розпорядкам вашої милості, як ось в Опошині, Груні і Котельні.

— Про полтавського полковника теж негарні вісті приходять, народ шумить. Творяться ватаги самочинні й нападають на двори, грабують. Ні проходу, ні проїзду безпечного нема. Помордованих шведів знаходять.

98

Наприклад (латин.)

Гетьман, слухаючи тих слів, голову хилив, морщина між бровами глибшала, руки кріпко стискали поруччя.

Орлик глянув і нараз замовк, як ножем урізав. Настала мовчанка. Скупе і бліде світло насилу продиралося крізь шибкк. Деколи тільки долітав несамовитий рев, якби мордували когось…

Хірурги відпиловували відморожені руки й ноги.

Гетьман встав. Глянув на Орлика. Орлик зрозумів, що він щось важного рішає.

— Пилипе! — почав.

— Слухаю вашої милості.

— Важкі часи переживаємо, синку! Вважаймо, щоб не осоромили себе.

Орлик хотів щось відповісти, але гетьман перебив йому.

— Пошукай мені миргородського полковника і попроси, щоб негайно зайшов. Сам-оден, заки старшини на нараду зберуться. Іди!

XIII

— Гу! Яка студінь! — нарікав Апостол, входячи до гетьманської квартири. — Чоботи до землі примерзають.

— Зима, полковнику, поспіху нас учить, а то ми надто вже поспішаємо поволеньки. Миргородці зокрема.

— Пощо спішить! Поспіємо до смерті.

— А діло не вовк, до лісу не втече, — правда? Знаю я, знаю отсю філософію. От бачиш, брате Даниле, коли б ти отеє до мене не йшов, а біг, то; може б, тобі і вуса так не понамерзали.

І дійсно, химерно закарлючені вуса миргородського полковника мали прямо несамовитий вигляд. По обох боках лиць звисали йому якісь два ледяні валки; а на їх кінцях теліпалися якісь блискучі барильця, ніби брильянтами висаджувані гузики при святочній киреї.

Одно око засклепив мороз дочиста, і Апостол даром повікою кліпав і підморгував бровою. Лід не пускав, і в кімнаті таки добре зимно було.

— Як бачу, то зима навіть перед гетьманом респекту не має.

— А невже ж гетьман не такий чоловік, як другі?

— Такий, та інший.

— Колись було. Нині біда усіх нас порівняла.

Апостол замість відповіді відривав лід від своїх закарлючених вусів.

— Я тебе, пане миргородський полковнику, — почав, зміняючи голос гетьман, — попросив отеє на довірочну розмову.

Апостол поклонився злегка.

— Спасибі за честь. Я повсякчас до послуг вашій милості готовий.

— Не сумніваюся. Прости, що турбував у таку ранню годину, але діло важне.

— Тим більша честь для мене, ясновельможний пане. Гетьман позасував двері і присунувся ближче до гостя.

— Заки пічну, прохаю о тайну. Що скажу, будемо знати тільки ми два і Господь Бог у небі.

Апостол підняв шаблю і поцілував перехрестя.

— На тую шаблю ще мій прадід клявся. Впевняю вашу милість, що зайвого слова і волом з мене не добудуть.

— Так воно і повинно бути, не знають люди, що іноді значить одно зраджене слово!

— Такого гріха я на своїй совісті, мабуть, не маю, — відповів обидженим голосом Апостол. Гетьман заспокоїв його.

— Я не про тебе, а загально, бо коли б я тобі не вірив так, і не кликав би до себе. Діло, як кажу, важне, навіть дуже.

Апостол поправився на кріслі.

Цікавість розбирала його, а гетьман нарочно словами грався.

— Ваша милість можуть приступити ad rem [99] . Най мене Бог важко скарає, якщо покажуся негідним довіренності мойого рейментаря.

99

До справи (латин.)

Гетьман стиснув його за руку.

— Не дивуйся. Всіляко поміж нами бувало.

— Я перечеркнув старі рахунки, — відповів Апостол.

— А я їх подер, — підхопив гетьман. — І тому балакатиму з тобою не як з колишнім супротивником, а як з союзником вірним.

— Радо послухаю, Іване Степановичу… Кажи!

— Важкі часи переживаємо, брате, — почав гетьман. — Дуже важкі. Я ще такої опресії не тямлю.

— Я також.

— Ніби всі сили видимі й невидимі змовилися на мене Невдача за невдачею руйнує мої найкращі наміри.

— Кінець діло хвалить, — потішав гетьмана Апостол.

— Кінець діло хвалить, — повторив за ним гетьман. — Тільки що того кінця якось не видно, і не знаю, чи діждуся його. Тому-то й турбуюся тим, що може статися, коли мене не стане.

— Що це ти, ясновельможний, на парастасну нуту попав?

— Дух бо бодр, плоть же немощна єсть, брате Даниле. Боюся, щоб дух не остався без тіла… І мабуть, що останеться, — сказав гетьман, наголошуючи кождий склад останнього слова. Задумався. У віщім прочуттю потопав.