Попіл снів

— Бачу.

— А на грошах, як і на облігаціях та лотерейних квитках, ще й серія. Згадай, як перевіряємо таблиці виграшу: номер сходиться, а серія ні. Або навпаки.

— Та воно ніколи не сходиться!

— А тепер візьми отой купон, що дала мені позавчора. Знайди на ньому номер.

Галка перевертала купон і так і сяк, але ніякого номера не було. Написано: три карбованці. Національний банк України, — гарні малюнки, колір приємний, але номера ніякого.

— Може, це тільки на трьох карбованцях? — висловила вона припущення.

— На трьох карбованцях? Ось тобі десять, двадцять п'ять, сто карбованців. Є тут якісь номери?

— Васю! — перелякано розширила вона очі. — Звідки в тебе стільки купонів?

— Звідки — це потім. Я тебе питаю; є номери?

— Та нема, нема! А купони? Де ти їх набрав? Я ще на сто рублів і не бачила.

— Начфін нашої дивізії приїздив. Видав мені платню. За вредність, за висотність, за нову техніку і за, — він зареготав, — і за доктора Алю з її московським генералом!

Але Галці було не до жартів. Де взяв, звідки такі купони, як же це так?

— Сядь біля мене і заспокойся, — звелів їй Чуйко. — І послухай, що я казатиму. Є закон, який діє в усьому світі: грошові документи — від копійки до мільйонів і мільярдів — обов'язково мають на собі номери, а іноді ще й серії. На трамвайному квитку — і то є номер. А на українських купонах — нічого. А це ж гроші. Хай тимчасові, але гроші, на які сьогодні можна закупити все, що є в магазинах, а то й набагато більше. Купони без номерів, отже, їх можна випускати скільки завгодно, можна красти ящиками, контейнерами, вагонами, можна роздаровувати всім родичам і друзям, можна гребти лопатою до себе й від себе — обліку ніякого. Було й нема, і нічого нікому не доведеш. Тоді що ж? Тих, хто таке зробив, треба негайно виганяти з роботи, знімати з найвищих постів і судити просто на площах, на морозі, привселюдно. Розумієш?

Вона мовчки кивнула головою.

— Тому питати мене, де я взяв кілька цих папірців, — смішно. Яка різниця? Поки я тобі показував три папірці, якийсь відповідальний товариш (тепер вони всі стали панами!) міг украсти мільйон, десять, сто мільйонів, підігнати до банку КамАЗ із причепом і завантажити його купонами — ніхто не спохопиться, бо полічити ці безномерні папірці незмога. А про справжні гроші як кажуть? Гроші лічбу люблять. Тут же, виходить, як у Греції чи в Римі: гроші не пахнуть. Ну, Галко? Ти вловлюєш?

— Що ж тут вловлювати, Васю, що вловлювати? — збентежено прошепотіла вона.

— Піди в комірчину і знайди там сумку. Така сіренька, їшачої масті.

— Це ще мамина.

— Ну, от. Принеси її сюди.

Вона пішла, принесла, поставила біля його ніг. Ще нічого не знала, але руки їй дрижали, дрижала всім тілом.

— Зніми оті газетки, — звелів Чуйко.

Вона підняла тільки краєчок газети «Правда» і зойкнула:

— О Боже! Що це? Це ж ти…

— Вкрав? Та ні. Заспокойся. Я ж тобі все розтовмачив. Украсти купони не можна, бо вони ж не піддаються обліку, раз без номерів. їх можна просто брати — от я й узяв…

— Я віднесу це, — безтямно белькотіла Галка, — оце зараз і віднесу… в міліцію… Не знаю, куди, а віднесу… Тут же он скільки! О Боже, Васю, що ж ти наробив?

Він підвівся, обняв її за плечі, пригорнув, став обціловувати їй голову, лице. Ще вчора так обціловувала його Галка, щоб зцілити, тепер він повинен зцілити її, але не тіло, не плоть, а її дух, над яким тяжіли тисячопудові моральні заборони.

— Не плач. Галко, — втішав жінку Чуйко, — я ж не задля користі. Не знаю навіть, скільки тут: тисяча, сто, півмільйона? Я просто хотів їм показати, що вони роблять. Ти ж помітила: ні по радіо, ні по телевізору — ні слова про це. В газетах теж, мабуть, нічого. Ти ж не чула нічого в автобусі, в санаторії? Ну, от бачиш. І не скажуть, все приховають, сподіваючись, що народ дурний і не збагне, в яку аферу його втягнули. А народ не такий дурний. Що ж, ти думаєш, оце тільки я помітив, що купони без номерів? Та тисячі цілі, і вже багато хто зробив висновки. Ну, Галко, заспокойся!

— Я… я спалю їх! — прошепотіла Галка.

— Спалиш? Ну, як хочеш. З сумкою?

— І з сумкою!

— Я допоможу. Ну, пару пачок про запас залишу, — положено ж мені за висотність і за доктора Алю? — а решту пали! Хай воно все йде димом!

22.

У відомстві Валерія Винокура після здобуття Україною незалежності сталися великі зміни, але одне лишилося беззмінним: як у всіх колишніх детективах, тут могли спати на посту лише підлеглі, генерали ж не спали ніколи і першими помічали ту нитку, потягнувши за яку можна розмотати весь клубок.

Винокурів генерал теж не спав і, хоч, здавалося, вже й забув про справу, доручену майорові, знов, як і тоді, після Нового року, коли прислав сталінського смершівця, вирішив підкинути свіженької інформації.

Він подзвонив по внутрішньому телефону, поцікавився Винокуровим самопочуттям і тим, як іде служба, а тоді несподівано спитав:

— А як там так звана доктор Аля?

— Не можемо добратися до неї, — розгублено відповів Винокур. — Я вже думав: може, попросити електронщиків з наших технічних служб…

— Боюся, що й електронщики не поможуть. Вона ж там так засургучилася, що сам Господь Бог безсилий. До неї треба добиратися інакше. Нетрадиційними методами. Рикошетом. Ось товариш з Київського метробуду, я попрошу його зайти до тебе, порадьтеся.

Метробуд і доктор Аля? Може, це вони споруджували її «Затишок»? Хтось же все те будував, чорти його бери!

Інженер Заремба, зовні мовби сонний і байдужий чолов'яга, вразив Винокура фантастичною відданістю обов'язку, так ніби він народжувався не в хрущовсько-брежнєвську епоху наплювательського ставлення до всього на світі, а вискочив з першої сталінської п'ятирічки, коли ще були дурні, які вірили в ідею.

Заремба керував прокладанням тунелю для нової лінії метро від головного вокзалу, попід Батиєвою горою до Совських ставків і далі на Теремки-два. Треба було проходити річку Либідь, під її руслом наштовхнулися на потужні пливуни, довелося застосувати прохідницький щит. Ну, це і морочливо, і дорого, і…

Винокур пильніше поглянув на інженера. Зовні чоловік ніби й викликає довір'я, але говорить таке, що мимоволі починаєш думати про отого побитого склерозом смершівця, який патякав отут про свої нічні зустрічі саме з тим розшукуваним льотчиком.

— Одну хвилиночку, — ввічливо промовив Винокур, — ви сказали: траса метро від вокзалу до Батиєвої гори і далі… Але ж така траса не значиться ні в яких перспективних планах Київського метробуду. Як вас розуміти?

— Десятка, — сказав Заремба.

— Тобто?

— Ну, у вас була «дев'ятка» [6] , а в нас «десятка». Десяте управління метробуду. Спершу, ще за Сталіна, створили його в Москві для прокладання секретних трас метро, тоді й у Києві. Ніхто й не знав нічого. Тільки Політбюро та хтось там з уряду. У нас воно й не дуже. Так собі — паралельні траси, якісь там вузли. А від вокзалу під Батиєву гору — це дає глибину. У нас і так завдання було: тунелі на 180 і глибше метрів, а пустити під гору, то це ще. пару сотень метрів, ніяка бомба не візьме. Ну, а далі — до Теремків, а може, й до нового аеропорту, він же планувався десь під Обуховом…

6

«Дев'ятка»— Дев'яте управління колишнього КДБ, яке охороняло членів Політбюро.