Посол Урус-шайтана
Шрифт:
– А ви? – глянув на двох чорнявих.
– З Корсуня… Нас схопили в дорозі, коли ми їхали з братом до Черкас, де живе наша тітка… Брата нападники забили, а нас от завезли хтозна-куди… І не знаємо, що з нами буде…
– Не важко здогадатися, – тихо сказав Арсен. – Вас хочуть продати у гарем… Якісь мерзотники злигалися з людоловами і торгують живим товаром!
Дівчата залилися слізьми. Сестри обнялись, а русокоса простягла руки до Звенигори:
– Відпусти нас! Врятуй, добрий чоловіче!
– А я вас розв'язав не для того, щоб тримати. Ви вільні! Тікайте звідси якнайшвидше!
Дівчата
Дівочий зойк прорізав вечірню тишу. Арсен вирвав з піхов шаблю – став на дверях. Незважаючи на густі сутінки, він упізнав в одному з тих, що бігли до вітряка, Чорнобая.
То ось чиїх рук ця ганебна справа! Колишній служака Дорошенка, втративши господаря, що змушений був здатися на милість царя і гетьмана Самойловича, тепер став справжнім розбійником!
– Зупиніться! – крикнув Арсен. – Якщо ви приїхали по дівчат, то я вам кажу – не вийде! Не візьмете! Я не дозволю торгувати цими нещасними! Хіба що переступите через мій труп!
– І переступимо! – вигукнув Чорнобай і теж вирвав блискучу шаблю.
«Гм, я один, а їх троє, – подумав Арсен, відбиваючи перший випад Чорнобая. – Зовсім кепсько… Та якщо доля допоможе мені подолати Чорнобая, пахолки самі дременуть звідси!»
Він стояв на східцях на голову вище за супротивника. Дзвякіт і скрегіт шабель відлунювалися в тихому морозному лісі. Міцна і вправна рука влучно відбивала короткі, але небезпечні випади Чорнобая. За спиною чулися перелякані вигуки і плач дівчат.
Під натиском Звенигори Чорнобай трохи відступив. Його хиже обличчя з тонким довгим носом і закушеною губою застигло від напруження і здавалося схожим на маску, з грудей іноді виривався натужний хрип. Чорнобай, видно, збагнув, що перед ним дуже вправний боєць, і йому враз стало душно. Лівою рукою рвонув комір кунтуша.
– Жарко стало, Чорнобаю? Зачекай, стане ще й холодно, – глузливо промовив Арсен, знаючи, як то насмішка вибиває супротивника з рівноваги.
– Ти знаєш, як мене звати? – скрикнув вражений Чорнобай.
– А чому б ні? Такого значного козака та не знати! Запорожці пам'ятають, як ти приїздив у Січ від Дорошенка. Жаль, що не знесли тоді тобі голови, – не торгував би тепер нашими дівчатами!..
Обличчя Чорнобая перекосилося, смертельно зблідло.
– Хлопці! – прохрипів він.
Щось просвистіло в повітрі. Арсен не встиг відхилитись, – і туга петля здавила горло. Він хотів рубонути по аркану шаблею, але сильний поштовх звалив його на землю. Пахолки вирвали з руки шаблю, наставили пістолі. Позаду почувся жахливий дівочий зойк.
Важко дихаючи, Чорнобай нахилився і прошипів в обличчя:
– Ну, собако, попався! Тепер ми поговоримо інакше!
Вони дивились один одному в очі. Чорнобай зловтішно кривив у посмішці тонкі губи. На його безкровному обличчі застиг вираз жорстокої радості.
Арсенові стало страшно: Чорнобай нізащо не залишить живим свідка свого ганебного злочину.
І ніхто не знатиме, де подівся козак, що з ним сталося. Даремно виглядатиме його хвора мати в далекій Дубовій Балці, даремно чекатиме звістки кошовий Іван Сірко…А Чорнобай ніби читав його думки і кидав словами, що ятрили серце, як брудні пальці рану:
– Хлопчисько! Кому ти хотів стати поперек шляху? Ха-ха-ха! Чорнобаєві? Треба бути останнім йолопом, щоб зважитись на таке! – Він говорив про себе в третій особі. – Я бачу, ти вже каєшся. Тобі страшно помирати. Аякже! Ти зрозумів, що допустився необачної помилки, ставши на заваді Чорнобаєві! Ти вже шкодуєш, що вступився за тих пташок! – він кивнув головою на вітряк, де один з пахолків в'язав дівчат. – Тебе мучить думка, що ніхто ніколи не дізнається про твою смерть… Не дізнається! Ти відправишся на той світ!.. Не без моєї допомоги, звичайно!.. Ха-ха-ха!
Арсен здригнувся від того сміху, мов од гадючого дотику. Розуміючи, що втрачати нічого, він зненацька рвонувся і вдарив ворога ногами в живіт. Чорнобай зойкнув і кумельгом полетів на землю.
Пахолки кинулись до козака. Один руків'ям пістоля з розмаху вдарив по голові, другий, кинувши дівчат, навалився всім тілом, заломив назад руки.
– Не вбивайте! – крикнув, корчачись від болю, Чорнобай. – Я сам!
Пахолок допоміг йому підвестися. Зігнувшись і тримаючись рукою за живіт, він поволі підійшов до Арсена, вихопив з піхов короткий татарський кинджал. Перекошене від болю й люті обличчя посиніло, як у мерця, й ошкірилось неприродно-дикою гримасою…
«Куди вцілить? У серце? В живіт? Чи переріже горло?» – промайнуло в козаковій голові.
Чомусь зовсім зник страх. Ніби йшлося не про його життя. Тіло здавалося чужим, дерев'яним. Тільки знову в мозок ударила, як молот, думка: «А поїздка в Туреччину? Що скаже Сірко? Адже він ніколи не дізнається, що зі мною сталося… А мати? Бідолашна моя!»
Та Чорнобай не вдарив. Потримавши кинджал у руці, ковзнув поглядом по чагарниках і крикнув пахолкам:
– Хлопці, миттю обчухрайте рівненький грабок і добре загостріть – посадимо це падло на палю! Та швидше!
Пахолки вихопили шаблі й побігли до лісу. В цю мить з узвозу долинув різкий свист. Потім удруге. Хтось, видно, подавав сигнал тривоги.
– Назад! – гукнув Чорнобай, і пахолки прибігли до нього. – Садовіть його на коня! Візьмемо з собою. Зараз не час. Але клянусь пеклом, він у мене сьогодні помучиться на палі!
Сопучи і лаючись, пахолки враз підхопили Арсена, кинули на коня, арканом зв'язали ноги, міцно прикрутили до сідла. Потім те ж саме зробили з дівчатами.
До них під'їхав верхівець.
– Що там? – тихо спитав Чорнобай.
– Хтось їде узвозом нагору.
– Ет, чорт! Заткніть йому рота, щоб часом не підняв репету!
Звенигорі всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Від удару пістолем гуло в голові.
– Ну, гайда! – Чорнобай скочив на коня. – Митрофане, бережи мені його, як власні очі. В разі небезпеки – ножа під ребро. Щоб і не кавкнув!
Загін риссю виїхав на лісову доріжку, що петляла поміж голими деревами. Ніхто не говорив, тільки глухо тупотіли копита.