Посол Урус-Шайтана

Невже й тебе чекає така доля?

Якось надвечір караван Гаміда спустився з плоскогір'я в широку долину і звернув до похмурої, викладеної з дикого необтесаного каменю фортеці, що стояла на горбі, недалеко від широкої і бурхливої ріки.

Гримкочучи кайданами, невільники в супроводі наглядачів пройшли через вузьку браму в двір фортеці і зупинилися під розложистим горіхом, що самотньо стояв посеред кам'яного громаддя. Стомлені довгою виснажливою дорогою, вони зразу ж попадали на холодні кам'яні плити, якими було вимощене все подвір'я.

Мовчазна фортеця враз наповнилася шумом і гамором. Заметушилися на внутрішніх галереях будинку жінки в темному одязі, заверещали від радості, сподіваючись на подарунки, дітваки, що, мов зграя горобців, висипали назустріч Гамідові. Повиходили слуги.

Арсен без цікавості дивився на чуже життя. Нили натерті залізом ноги, хотілося пити. Почувши, що десь дзюрчить вода, він підвівся і заглянув через колючий живопліт, яким було відгороджено від решти двору невеличку ділянку за горіхом. Там у великій камінній чаші вирувало прозоре джерело. Козак вийшов з гурту, став над ним навколішки і зачерпнув у пригорщ холодної, мов лід, води. Вона була трохи гіркувата, ніби настояна на звіробої, і тоненькими голочками поколювала в роті.

Витерши рукою темне заросле обличчя, стомлено підвівся. Зненацька пролунав крик:

— Стережись, Арсене!

Оглянутись не встиг: важкий нагай шмагонув його по голові. Від несподіванки і болю мало не впав, але хтось ззаду схопив за брижі жупана і відкинув убік. Нагай знову кілька разів зі свистом прорізав повітря.

— Поганий гяуре! — прошипів над бранцем Гамід. — Ти осквернив джерело, з якого п'ють правовірні!.. Але, крім того, ти ще й замахнувся на моє життя! Я добре запам'ятав тебе! — Вія мимоволі торкнувся щоки. — Запам'ятав так, що ти довіку шкодуватимеш, що не здох раніше! Тебе варто повісити за ці дві провини, але смерть — не найбільша кара. От коли твоє життя стане нестерпним і ти сам захочеш відійти в кращий світ, тоді ти зрозумієш, про що я зараз говорю, собако! А тепер — геть з-перед моїх очей!

Гамід знову вдарив козака нагаєм, і той кинувся в гурт невільників, які прикрили його собою.

Наглядачі загнали їх у глибокий похмурий погріб під будинком. Крізь маленьке загратоване віконце під самою стелею пробивався жмут сірого світла. Десь шаруділи щури. З кам'яної стелі і стін текли патьоки іржавої води.

Невільники зупинилися посеред погреба.

— Отут нам, хлопці, й могила, — глухо промовив Квочка. — Гарненьку хату приготував для нас проклятущий турок, хай би був щезнув! Навіть солімки підіслав, щоб не муляло в боки. І солома не свіжа?.. Авжеж ні! Перед нами тут теж жили невільники. Від них і лишилася... — І він люто штурхнув ногою купу ячної соломи.

На превеликий подив невільників, звідти почувся слабкий голос, ніби зарохкало немічне порося:

— Яка там зараза штовхається? Чи тобі повилазило, чи так засліпило баньки? Хіба не бачиш, що тут люди сплять?

— Тю на тебе! — вигукнув вражений селянин. — Звідки ти тут узявся, лихий би тебе взяв? І хто ти такий, що по-нашому балакаєш?

Купа соломи заворушилася, і з неї вилізла якась бридка істота. Невільники з острахом розглядали незнайомця. Він обтрусив з себе солому, і всі побачили худющого виснаженого чоловіка. Його очі горіли хворобливим блиском. Крізь дрантя просвічувало жовте кістляве тіло. Від холоду клацали зуби.

— Що? Гарний? — хрипко засміявся він. — Аж страшно дивитись? Не лякайтеся — самі скоро станете такими... Пробудете років кілька у цьому людьми і богом проклятому місці, як я, то хто-зна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий... А тепер — сама шкіра та кістки. Як перевертаюсь у соломі, то торохтять, мов сухарі у мішку.

— Як же тебе звати, чоловіче? — спитав Арсен.

— Звали колись Свиридом Многогрішним... Не знаю, хто з моїх предків так много нагрішив, що й прізвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрішив, а розплачуватися доводиться мені.

— Скільки ж вам років, діду?

— Років? Хе-хе! — скривився у посмішці блідий рот. — А років мені всього сорок...

— Не може бути!

Звенигорі пригадалося, що Метелиці було під шістдесят, а він міг кулаком оглушити вола. А цей од вітру похилиться.

— Побачимо, що з тебе буде, коли Гамід вижме всі соки, всю силу, коли руки твої повиснуть, як вірьовки, і зуби вигниють у роті, і суглоби розпухнуть на ногах, і нужа тебе заїсть, як паршиве порося... Отоді ти згадаєш Многогрішного — правду, мовляв, казав старий...

— Ми й так тобі віримо. Адже видно, що спиш ти не м'яко, та, мабуть, і їси не солодко...

— Тут тебе нагодують! Доженуть — та й ще раз дадуть! — Многогрішний засміявся.

Він трусився від сміху, від кашлю і від холоду разом. У кошлатій бороді стирчали колючі остюки. Гострі коліна підгиналися, — здавалося, що от-от вони переламаються і оцей мішок з кістками з гуркотом полетить додолу.

Всі стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив своє майбутнє. Квочка важко зітхнув, почав приказувати:

— Ох, боже мій, боже, пропала моя голівонька! Арсен оглянувся на плаксія, суворо крикнув:

— Ну, нічого тут нюні розпускати! І без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справді дуже скоро вріжемо дуба у цій смердючій ямі.

— Та я ж нічого, — почав оправдуватися Квочка. — Просто — стало важко на душі...

— Всім нелегко... Але ж козак не без долі. Дивися — і вивернеться коли-небудь!

— Слова... Я теж колись так думав, — прошамкотів Многогрішний. — Все надіявся — утечу... А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному кроці тебе можуть піймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хіба перепірнеш або по воді перейдеш?

Арсена розібрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилі, хоче посіяти в їхніх серцях зневіру, потягти усіх за собою... Ні, не вийде! Вони ще молоді, дужі і не повинні втрачати надії. Недарма кажуть: гроші втратив — нічого не втратив, друга втратив — половину втратив, надію втратив — усе втратив.

Стримуючи роздратування, він узяв старого за плечі і лагідно сказав:

— Ти ось що, дядьку Многогрішний, лягай собі у своє кубло і не базікай зайвого. Не роз'ятрюй наші серця. Нам і так нелегко.

Відчувши, що Многогрішний намагається опиратися, підштовхнув його ззаду, і той покірно поліз у свій куток. Хтось притрусив його злежаною соломою.

Стомлені багатоденною дорогою, невільники і собі почали вмощуватися на нічліг. Лягали покотом, один побіля одного, щоб було тепліше. Незабаром світло в віконці померкло зовсім, стало темно. Від багатьох тіл, від важкого дихання в погребі зробилося тепло, навіть задушно. На всіх наліг сон.

Але заснути не пощастило. Знову, розчинилися двері — і на сходах забрязкотіли кайдани. В погріб спустилося кілька чоловіків.