Постріл

Лара мовчала.

Генка спалахнув:

— Мало того, що крадеш! Ти ще й обдурюєш!

Лара почала схлипувати.

— Реви, реви голосніше! — сказав Генка. — Злочинці завжди несамовито лементують, це допомагає.

«Чорт забирай, — сумовито подумав Юра, — швидше б вони кінчали з цим».

— Як вирішимо? — запитав Миша.

— Ларі бойкот на сім днів, — запропонувала Зіна.

— А Генці?

— А мені за що? — схопився Генка.

— Читаєш чужі щоденники.

— Ні, зачекай, — захвилювався Генка, — не можна, знаєш, так, ні з того ні з сього… «Що Генці?» У чому мій злочин?

— Повторюю: читаєш чужі щоденники.

— Але ж мені його дали, сказали: подивись для стінгазети. Я не знав, що його викрали. Гадав: Зоя всім дає читати свої вірші, дала Ларі, Лара дала мені.

— Перш ніж виносити вірші на обговорення, ти мав спитати дозволу в Зої: це її власний, особистий щоденник.

— Що значить особистий? — заперечив Генка. — А якби там було написано, що Зоя знає про якогось злочинця, то і в такому разі я повинен мовчки повернути їй щоденник і по всьому? Ні, я це розумію інакше.

— Демагогія! — розсердився Миша. — Вірші погані, але в них нема нічого злочинного. А ось викрасти з чужої клітки — злочин. Винести їх на учком — сприяти злочину.

— Я ж не знав, що їх викрали! — заволав нещасний Генка. — Я хотів як краще. Повинні ми боротися з міщанством чи ні?

— Генка припустився помилки, вчинив неетично, але все-таки його нема за що карати, — зауважила Зіна Круглова.

Звертаючись до Зої, Яша Полонський продекламував:

Милая, кроткая, нежная, Вся воплощенье мечты, Нравится мне твоя муза унылая, Только вот Генке не нравишься ты!

— Гаразд, — сказав Миша, — я не наполягаю на стягненні Генці, але нехай буде обачливішим. Що в тебе ще, Генко?

— Ще… Ось випадок, не далі як сьогодні…

Юра напружився — це, певна річ, про нього.

— Не далі як сьогодні, за обідом, Юра не став їсти пиріг — більше того, назвав його «казна-що, загорнуте в гидоту». І це в той час, коли країна тільки-но виходить з голоду й розрухи, коли мільйонам людей у Поволжі та інших місцях не вистачає шматка хліба. Така заява — обурливе панство, нетерпиме в нашому середовищі!

Тепер усі дивились на Юру.

— І задля цього ви мене викликали? — запитав Юра, ще не вірячи, що все виявилося такою мізерією.

— Тебе не викликали, а порадили прийти.

— І більше вам нема чого сказати?

— Кому це вам? — запитав Миша. — Ти що, відокремлюєш себе від нас?

— Знаєш, Миша, можу відповісти тобі твоїми ж словами: не треба демагогії! Генка, більше ти нічого не хочеш мені сказати?

— Цього тобі мало?!

— У такому разі загальний привіт!

Юра махнув рукою і вийшов.

— Ось, будь ласка, — сказав Генка, — демонстративно покинув засідання учкому. Так залишати це не можна.

Зіна Круглова запропонувала:

— Догану йому за панство, за ігнорування учкому.

— Голосуємо, — сказав Миша.

Усі піднесли руки.

Підбадьорений тим, що в даному разі він виявився правий, Генка діловито спитав:

— Як бути з Вітькою Буровим і його компанією? Може, передати в СПОН ^[2] ?

— Давайте поки що нічого не вирішувати, я спробую з ним поговорити, — запропонував Миша.

— Ти вже намагався поговорити з Вітькою. Що вийшло? — заперечив Генка.

— Спробую ще раз.

16

Розмова з Вітькою справді не вийшла. Але те, що побачив тоді Миша, внесло в його уяву істотну поправку: Вітька захищав матір від п'яного батька.

Після учкому, ввечері, Миша пішов до Білки.

Вузькими вищербленими цементними сходинками спустився в підвал, відчинив двері з подертою обшивкою із брудної мішковини й опинився в темному коридорі з вологими стінами, просоченими гнилими запахами сирої штукатурки, злиденного житла, смердючого ганчір'я, підгорілої олії.

Кімната була теж волога, з голими стінами, низькою склепистою стелею, що надавала їй вигляд келії.

Під стелею тьмянів маленький прямокутник вікна, що виходив у яму, прикриту з двору гратами.

На ліжку, застеленому ганчір'ям, сиділа тітка чи бабуся Білки — жебрачка, прохачка. За квадратним, грубим столом на табуретці — Білка.

Табуретка була єдина. Миша став, прихилився до одвірка.

Білка спідлоба глянула на нього й відвернулася.

Стара, белькочучи, перебирала ганчір'я на ліжку.

— Слухай-но, Білко! — сказав Миша. — Як твоє справжнє ім'я?

— Білка! — визивно відповіла дівчинка.

Миша обернувся до старої:

— Як її звати?

— Хтозна, — прошамкотіла та, перебираючи ганчір'я, — приблудне дівчисько. Підібрала на вокзалі, ще в голод, от і живе. Як хрестили, не знаю. У дворі Білкою називають.

— Чому в школу не ходиш? — запитав Миша.

— Не хочу й не ходжу.

— А якщо в колонію відправлять?

— Утечу.

— Брали її, — сказала стара, — втекла, хоч звідки втече, моторна.

Стіл був порожній, жодних слідів їжі, навіть посуду не було: ні склянки, ні каструлі, ні чайника.

— На що ж ви живете?

— Що люди добрі дадуть, на те й живемо. І Білка он годує, не зобижає, спасибі!

— А ти де дістаєш? — запитав Миша в Білки.

— Де треба, там і дістаю.