Постріл

— Хто такий?

— Агент по заготівлі мануфактури.

— Не знаю…

Підписуючи протокол, Сіренький спитав:

— За що забрали?

— Підозрюєтесь у вбивстві Шаринця.

— Ото ще новина! Кому він потрібен, цей ваш Шаринець!

— Не наш, а ваш, — зауважив Свиридов. — Ідіть собі, я вас ще викличу.

За Сіреньким з'явився Жоржик, вродливий молодик з густою чорною чуприною, схожий на вірменина. Він підтверджував усе, що говорив до нього Сіренький. Атож, грали того вечора в карти, Сіренький нікуди не ходив, про вбивство Шаринця не чув, про Зиміна і Навроцького нічого не знає. Так само спитав, за що його взяли, але, на відміну од Сіренького, тримався жваво й вільно. І зовсім не скидався на злодія.

Нарешті ввели Василя Івановича. Порівняно із Сіреньким і Жоржиком він справді мав вигляд аристократа.

— Сідайте!

— Можна й сісти. — Василь Іванович невимушено всівся на стілець. — Може, одразу скажете, на скільки всаджуєте.

— Строк уже, в усякому разі, доведеться досидіти.

— Не без цього, — зітхнув Василь Іванович.

Він показав на Мишу:

— Дозвольте спитати, хто цей громадянин?

— Практикант.

— Прошу занотувати в протоколі.

— Занотуємо.

Сіренький і Жоржик навіть не звернули уваги на Мишу, а Василь Іванович наполіг, щоб занотували в протоколі.

— Перейдемо до справи, — мовив Свиридов. — Ідеться про якогось Попова, він же Шаринець. Знаєте такого?

— Аякже, знаю, бачив у «Гротеску».

На відміну од Сіренького він правильно вимовив назву пивниці.

— Розмовляли з ним?

— Був якось у мене, напрошувався на роботу тільки ж я тепер нічим не займаюсь, прошу врахувати. Після втечі за мною нічого немає, хотів почати нове життя — шкода, завадили.

— Коли до вас Шаринець приходив?

— Кілька днів тому.

— Точніше, будь ласка!

— Три… ні, чотири дні тому.

— Шостого червня?

Василь Іванович зморщив лоб, задумався.

— Може, й шостого. Адже я там нібито лев у клітці відсиджувався і числа всі переплутав. Яке сьогодні число?

— Дванадцяте.

— Отже, у четвер, іменно, отже, шостого числа.

— Ну, про що ви говорили?

— Грали ми в карти, вся, значить, компанія, яку ви тут тепер безплатно годуєте. Шаринець зайшов, каже: «Василю Івановичу, візьміть мене з собою». Я йому: мовляв, сам зав'язав і тобі раджу. З тим він і пішов.

— Сам пішов?

— Сам.

— Розумна ви людина, — сказав Свиридов.

— Дякую.

— Тільки мене за дурня маєте.

— Що ви, громадянин слідчий, — образився Василь Іванович, — я вас вважаю за людину рідкісного розуму. І через те, як є, все щиросердно розказую. Так, утік з-під варти. Кому волі не хочеться? Тільки зважте, втік без застосування сили, ніхто не сприяв, гав ловила охорона, я й пішов. Хотів нове життя почати. Минув ще один рік, що за мною помічено?

— Хто вбив Шаринця?

— Шаринця? — здивувався Василь Іванович. — Хіба його хто вбив? Коли? Де?

— Шостого числа ввечері, у лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» по Брянці.

Василь Іванович розвів руками.

— Це, перепрошую, новина. Кому він був потрібен, Шаринець, шлепер — несерйозна людина?..

— Інженера Зиміна знали?

— Перепрошую, як ви сказали?

— Зимін Микола Львович, інженер. Арбат, будинок п'ятдесят один. Його вбили й забрали портфель з документами.

— Ах, портфель з документами забрали й убили. Знаю, як же.

— Звідки знаєте?

— Як звідки? В газетах писали.

— Читаєте газети?

— Аякже. Відділ суду та пригод — особливо.

— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?

— Як?

— Навроцького Валентина Валентиновича.

— Ні, не знаю такого.

— Подумайте.

— Щось не пригадаю, — розвів руками Василь Іванович. — Жодного номера не пропускаю: «Известия», «Вечерняя Москва», а про такого не читав.

— Я питаю: чи не знаєте його особисто?

Василь Іванович благодушно посміхнувся:

— Вибачте, я подумав — теж якийсь убитий. Ні, не знаю такої людини.

— Приховуєте! Я вам скажу, чого приховуєте. Розрахунок у вас простий: вас пошлють досиджувати строк, ну, може щось додадуть, зате на волі лишиться багата людина, вона у вас у руках. У в'язниці ви чи на волі — все одно він у вас у кулаці. Лантух з грошима на волі — ось ваш розрахунок.

— Дуже хитро ви міркуєте, — посміхнувся Василь Іванович.

— Ви розрахували ще хитріше, ніж я, — заперечив Свиридов. — Тільки маю вас засмутити: прорахувалися ви, сплив ваш грошовий лантух, заплутаний у великій афері з мануфактурою.

Василь Іванович знизав плечима:

— Дивні речі ви говорите, громадянин слідчий… Мануфактура… Зроду-віку не мав справи з мануфактурою.

— Ну що ж, — спокійно, навіть байдуже мовив Свиридов, — діло, як кажуть, хазяйське. Я дав вам усі можливості, ви не захотіли їх використати. Ви непоправний рецидивіст. — Свиридов несподівано нахилився вперед і, некліпно дивлячись в очі Василя Івановича, сказав: — Про мануфактуру ви не знаєте, а про ключі від квартири Зиміна теж не знаєте? Про те, що Навроцький передав ці ключі Шаринцю, теж не знаєте?

Василь Іванович деякий час похмуро мовчав, потім сказав:

— Гаразд, скажу, що знаю. Тільки врахуйте: в порядку щиросердного визнання. А не зізнався я одразу тому, що мене все це аж ніяк не стосується, інших стосується, а за нашими законами, тобто правилами, про чужих…

— Ближче до справи, будь ласка! — перепинив його Свиридов. — Дві години товчемо воду в ступі.

— Так ось, — як і до цього, спокійно й розмірено вів далі Василь Іванович, — справді один чоловік у їхньому будинку дав ключі Шаринцю, загадав украсти портфель з документами, пообіцяв два червінці. Шаринець зробив, одержав два червінці, а потім приходить до мене, все це розповідає й каже: боюсь я цієї людини, уб'є мене, аби, значить, не показав на нього. Що за людина, питаю. Він каже: Валентином Валентиновичем звати, на перегонах грає. Ну, я сам, вибачте, на перегони їжджу, граю по маленькій і не заради гри їжджу, а так, коней дуже люблю, і, пробачте, в моїй комірчині тиждень просидиш, треба й провітритися. Взяв я Шаринця на перегони, він мені цю людину показав, Валентина Валентиновича. Я роздивився його: бачу — ого! У нас, знаєте, око набите… Кажу Шаринцю: навіщо ти, дурню, не в своє діло поліз, адже ти, кажу, не по квартирах працюєш, хочеш людиною стати — своєї професії тримайся. А він відповідає: на два червінці зазіхнув. Ну, кажу, сам зазіхнув, сам і викручуйся. А тепер бачите як! Убили! Значить, правильно передчував, розумів свою долю.

Свиридов поклав перед Василем Івановичем чистий аркуш паперу.

— Усе це напишіть і, будь ласка, якнайдокладніше, з числами.

Василь Іванович незграбно взяв перо.

— Відвик я писати, громадянине слідчий. Може, з моїх слів запишете…

— Ні, самі пишіть! І якомога розбірливіше. І що ще згадаєте, теж напишіть.

Свиридов замкнув шухляди стола і разом з Мишею вийшов з кабінету.

— Він правду говорить?

— Багацько бреше. Досвідчений, чортяка. Одразу все осягнув. Розповів лише про те, про що ми самі здогадуємося. Та, в кожному разі, цього досить, щоб звинуватити Навроцького.