Повість без назви

–  Заходьте неодмінно ще. Ах, зовсім забув!
– скрикнув він уже коло дверей.
– Як же вам живеться в моєму підшефному помешканні? Не турбує вас той дивак… як його?…

Городовський на мить спинився. Коли він ішов сюди, в нього справді була думка розпитати дещо про Пащенка. Але зараз запитання художника його просто обурило. Яке йому діло? Теж опікун знайшовся! Він раптом відчув знову напружене биття серця, як і сьогодні вранці під час розмови з Пащенком. Але знову стримав себе і відповів спокійно:

–  Дякую, мене ніхто не турбує.

«Мені не треба зараз бачитися з людьми, - подумав він прикро, йдучи вулицею.
– Люди мене дратують». Та й як може не дратувати такий паскудник? Завівся дружиною, дітьми, попиває вино й маже свої сонячні пейзажі! Хлопчисько, обиватель. І ще розводить про кохання й мистецтво свою філософію радісного осла. Горобець, піжон! Базікало нещасне! Але й він, Городовський, теж, треба сказати, розпустив язика: про безсонні ночі, кров. Перед ким? Тьху, яка гидота!

Він помітив, що мне щось у руці, - це був ніжний ескіз художника. Не спиняючись, Городовський подер його начетверо й кинув під ворота. Потім, як кару за свою нестриманість, ухвалив собі пройти п'ять разів з центру до вокзалу й назад. І, тільки відбувши цю покуту, рушив виконувати свою вечірню програму: один театр і два кіно.

1933-1934 рр.

ПРИМІТКИ

[1] Дуже особливий, потішний (фр.).

[2] Сестрами (нім.).

[3] Для людини (лат.).

[4] Неодмінною умовою (лат.).

This file was created

with BookDesigner program

[e-mail]

30.08.2010