Повісті і оповідання

Перед ними розпросторилося величезне місто з шатрів і наметів, з кривими вуличками й завулками, впоперек яких де-не-де були простягнені товсті канати — щоб заплуталися ворожі вершники, якщо нападуть уночі.

Біля кожного входу лопотіли кінськими хвостами бунчуки: одразу можна вгадати, якого чину паша тут живе. Найвищий мав п’ять бунчуків.

Віддалік на кількох пагорбах яскріли обтягнені золотою парчею султанові шатра. Коло них нерухомо, наче вирізьблені з каменю, стояли на варті яничари й негри-мурини в білих тюрбанах.

Знати було, що турки прагнуть вразити послів своєю могутністю. Табірними вуличками марширували численні загони піхотинців; на просторому плацу шикувалися дві сотні кінних латників-джебелів.

Коли поляки проїздили мимо, до них повернулися темні, посічені шрамами обличчя; вершники здибили коней, грізно брязнувши зброєю.

Та досвідчене око скрізь вгадувало сліди руйнувань і лиха.

У кущах біля валу лежаки догори колесами кілька важких гармат, заклепаних, мабуть, під час нічного нападу; ще більше їх валялося в глибокій канаві-фосі, нашвидку прикиданих хмизом, а в долині, коло обозу, стогнали на землі тисячі поранених.

Посли перезирнулися, без слів зрозумівши один одного: схоже, що приїхали саме впору...

Великий візир Дилавер-паша прийняв їх дуже привітно. Запитав, як здоров’я короля Сигізмунда та їх власне, обіцяв, що зустрінуть у турецькому стані ласку й гостинність.

Його величність падишах, сказав, на жаль, не може зараз допустити вельможних панів послів перед свої ясні очі, бо раптово занедужав, але є надія, що встане з ложа хвороби, доки справа, з якою вони прибули, дійде щасливого кінця.

Послй шанобливо вклонилися, запевнили, що теж мають таку надію, а про себе подумали, що недарма хитрий лис отак маже медом: десь і справді турчинів допекло до живого; проте домовитися з ними буде нелегко — це теж видно.

Обидва магнати вгадали: днів з десять минуло, доки нарешті дійшли згоди. Великий візир доконче хотів, щоб Польща платила щороку великий ха- радж — данину султанові, вимагав також, аби король Сигізмунд відступив Туреччині землі на берегах

Дніпра, від порогів і до Чорного моря, правив і ще багато дечого. На одне посли приставали, на інше пристати не хотіли.

Щоб зломити їх упертість, Дилавер почав страхати, що турецьке військо стоятиме під Хотином хоч і нівроку, що ординці грабуватимуть польські села й міста: не забаряться дійти й до Кракова, як це не раз уже бувало. Звелів знову кинути полки в бій, обстріляти з важких гармат польський табір і фортецю.

Але посли затялися. Довелося кінець кінцем піти на поступки самому Дилаверу-паші. Чи то побачив, що всі страхання даремці, чи, може, допомогли розкішні золотоглави [19] й оксамити, соболеві й боброві хутра, якими посли, не окупуючи, обдарували і його, й інших візирів; досить того, що трактат про замирення був нарешті підписаний.

19

Золотоглав — тканина з золотою ниткою.

Тоді посли, як обіцяв великий візир, побачили Османа.

Молодий султан нерухомо сидів на встеленім перськими килимами ложі: жодна риса не здригнулася на смаглявім обличчі, коли Дилавер-паша привів перед його очі послів і, впавши ницьма, повідомив, що мир, з ласки аллаха, вже укладено.

Султан навіть не глянув на важкий стародавній меч та оздоблену золотом кольчугу італійського виробу, що їх посли шанобливо поклали йому до ніг; не кинув оком і на чудового срібно-сірого румака з попелястою гривою, якого привели до шатра.

Але вельможі не взяли цієї байдужості до серця. Як не є, вони свого домоглися.

Невідомо як, турецькі воїни відразу взнали про мир. В усьому величезному стані, з кам’янистими горбами, долинами та видолинками, що верстов на тридцять тягнувся до Дністра й понад Дністром, за милю од польського табору, знявся неймовірний гамір.

Де й узялися сопілки, пищалки, бубони, зурни, струнні саази: залунали такі несамовиті переливи, калатання, деренчання, бренькіт — мертвий устав би з могили!

Воїни всіх племен виводили пісні різними мовами, то пронизливо-високі, то низькі й сумовиті — отак, як співали у себе вдома, десь у розжарених пісках пустелі Сахари, на порослому пальмами узбережжі Червоного моря чи на скелястих кавказьких верховинах...

Інші били в долоні, притупували або, взявши кинджала в зуби, витанцьовували в колі — всяк радів, як умів.

На шатрах засвітилися величезні воскові свічки, розливаючи в присмерку лагідне сяйво.

І тут запалахкотіли вогнища в козацькому таборі, вдарили в небо мушкети, хрипко загавкали гармати- фальконети: козаки миттю вгадали, що сталося.

Заходили по руках чарки й дерев’яні корці-михай- лики, з горілкою, з червоним молдавським вином: хоч і не слід пити в поході, та вже боям кінець, годилося козацьким звичаєм обмити перемогу! І попливли в імлистий наддністрянський вечір різноголосі пісні, зливаючись у дужий хор.

Козаки співали, як дихали: виливали, що було на серці,— радощі, жалі, смуток. Не один складав пісню тут-таки, біля багаття, інші підхоплювали, додавали своє.

Ой розсердився хан,

Ще й турецький султан,

Тяжко прогнівилися...—

заводили в одному колі...

Гей, а гей, козаки,

Славні вояки,

Вельми звеселилися...-»

відповідали в іншому.

Прийшов час і на Михайлика. Аж серце затремтіло, коли батько Мехтод, моргнувши вусом, скинув з плеча стару бандуру:

Ой^мала вдова сина-сокола,

Вигодувала, у військо дала —

розсипав Михайлик дзвінке срібло, й очі заплющив, щоб краще співалося.

Десь у глибині болюче защеміло: хтозна-чому згадалася матір: де вона, бідна, зараз? Чи думає, що він живий? Чи, може, на якійсь клятій чужині так затур- кали-затовкли її, що вже й не дума нічого: одне дожидає смерті, мов порятунку?

Ой старша сестра коня сідлала,

А найменша хустку качала.

А рідна мати випроводжала.

Сину мій, коли приїдеш до иас?

Тоді я, нене, приїду до вас,

Коли павине перо наспід потоне,

А млиновий камінь наверх випливе...

злітав Михайлик голосом вище й вище, аж доки не позмовкали пісні коло сусідніх багать і всі голови повернулися до нього.

Коли доспівав у тиші останні слова, братчики наче прокинулись. Десятки рук простяглись до нього — поплескати по плечу, погладити по голові.