Повісті та оповідання, драматичні твори

— Дай, тітусю, ще.

— Але!—каже Зубиха.— Я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за діло. Бач,, яка краля лежить!

Пан Забрьоха озирнув очима, аж і вздрів, що па полу спить панна Олена... та так і задрижав мов опареніїіі. Та й справді ж бо краля була! То хороша була, а то, як розіспалась та і розчервонілась, що твій кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась... коси тільки, як порозпускались, так ті вже прикрили пазуху, та й то не зовсім...

Уласович наш, як вздрів таку кралю, та так і заходивсь круг сонної, мов павич; тільки навспинячки танцює біля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув і пращо свою, що стільки перелетів, і забув, що й пити просив. Не йде на ум ні їда, ні вода, що перед очима біда!

Він би що-небудь і придумав... гм! так Явдоха його за полу сіп, і притягнула до печі, і каже: «Схаменись лишень, блазню! Треба діло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набік, і ще живу, не здох-шу, укинь мерщій у піч за жар». От пан сотник і зробив усе, як веліла йому Явдоха, і ще жаба пищала, а він її вкинув у піч, відкіля Зубиха увесь огонь вигромадила па припічок.

Як спеклась і зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обірвала усе мнясо, а кісточки позбирала і стала з них вибирати: от і знайшла одну, точнісінько як виделочка, і навчила Уласовича, що з нею робити.

Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжівни... вона зараз спросоння і заговорила, і каже: «І вже мені пан Халявський!.. плюю на нього... Микиточку, мій голубчику! Де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась...»

Уласович з радощів як зарегочеться на усю хату, і якби не спинила його Явдоха, то так би і кинувсь на хорунжів-ну: так та його за руку дьорг! Відвела та й навчила, що ще треба робити.

От пан сотник і стоїть біля неї та знай з одної кишені виньме каменючки, то камінці,, креймашки, скляночки, жар-нівки — се все надавала йому Зубиха — от виньме жменю сього добра, подержить на руці, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, і так довго робив, а панна хоруйжівна знай спросоння проговорює: «Микиточку, душко Уласови-чу! Час від часу дужче тебе люблю!»

Далі Явдоха подала йому жаб’ячу кісточку, що неначе карлючка, і по її наущенію, тільки пан Забрьоха заколуп-нув хоруижівну легесенько під серцем, так вона так і розпалалася, і стала казати: «Не хочу,., за Халявського... не силуйте мене... віддайте мене за Забрьоху... коли не віддасте... утечу...»

Тут Явдоха відвела Уласовича від панночки і каже:

— Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсім: пора додому.

— Як додому? Тільки усього і буде?— пита пан Микита,

— Буде з тебе і сього; чого тобі більш?— каже Зубиха.— Тепер не журися ні об чім і жди, як вони по тебе будуть присилати і панькатись коло тебе. Тепер поїдьмо додому.

— Як же ми, тітко, поїдемо? Коли вп’ять летіти, то цур йому; єй! Не можу!..

— І ні вже, синку, і мені тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрімай, хоч і спи, то не бійсь нічого. Перед світом будем дома. Я завтра вп’ять тут буду і дам панні Олені отсії жаб’ячої кісточки, щоб носила при собі; покц буде носити, поти буде тебе любити. Ходімо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться.

От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище і веретено і вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосі:

— Сідай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; мені не первина.

Тільки таки що Уласович заніс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!., днище піднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду підсіла Явдоха, та знай веретеном поганя, та цмока, та приговорює, мов па кобилу, і піднялися під самії небеса!..

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на коні; ноги йому без стремен так і теліпаються, і, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! Воно чкурить ще прудше, чим Яць-кова приблуда; а назаді Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить від холоду, бо вітерець продував, і їй кріпко скубенти докучали.

Не вспіли вони добре оглядітись, аж вже і Конотоп* недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче... та плюсь! Біля Забрьошиних воріт і впало... Пан Уласович як гепнув, та аж не стямився і не вздрів, як Явдоха з днищем щезла, і не вглядів, хто з його хвіртки шморгнув, тільки і бачить, що Пазька когось проводжала.

— Чи се ви, паниченьку?— пита вона свого УласоЕИ-ча.— Де се ви пропадали і досі... я отеє усе за вами журилася...

— Чого ж ти вийшла за ворота? — розпитовав її пан сотник.

— Із журби!— каже Пазька.

— А кого ж ти проводжала з двора?

— Та там... чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я.*..

— Бичок! До скотини! Гм!—ворчав собі під ніс пан Микита, уходячи у хату, та й звелів засвітити світло, бо у хаті було поночі.

Унесла Пазька світло... дивиться пан Забрьоха, що на столі недоїдені вареники, і дві ложки, і дві тарілки, і но-сатка, вже порожня, а дулівки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу, та поворчавши: «Бичок... до скотини!», та й пішов у світлицю, погасив світло, та й бебехнув на ліжко, та подумавши: «Кат їх бери! в мене є тепер хорунжівна!..», та й захріп на всю хату.

IX

Смутна й невесела, прокинувшись, сиділа на ліжку панна хорунжівна, Олена Йосиповна, у своїй хаті, у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці. Сидить, позіха, очиці про-тира і сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось і від чого їй так тяжко та нудно..

Аж ось де не узялась конотопська відьма, Явдоха Зубиха. Увішедши у хату, й каже:

— Добридень тобі, панночка! Чого ти така смутна та невесела?

— Ох, бабусю! Тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?..— Так, охаючи, казала панна хорунжівна.

— Але! Мовчи та диш!—каже Явдоха.— На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи иа шию, то усе гаразд буде.— Та сеє кажучи, і почепила їй на шию капшучок, а в тім капшучці жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кісточка, та Микитино-го сліду трохи. Тільки що се їй почепила, так панна Олена і повеселішала, як з води вийшла. Очиці так і палають, щоки зачервоніли, а сама і на ліжку не всидить, кинулась до Зубихи, та аж плаче, та просить:

— Тітусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тільки віддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд і не знаю, як його зовуть. Віддай, віддай швидше мене за нього,

— Адже він тебе сватав, та ти йому піднесла печеного гарбуза?

— Та то я була дурна та божевільна... не розгляділа його добре, не розпиталася людей, не послухала братика... Тепер мені світ не мил без нього!..

— Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденка?

— Та то я була дурна та божевільна! Від учорашнього дня і цур йому, і пек йому від мене; і не споминай про нього. Одно в мене на думці, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб він мене взяв.— Та сеє кажучи, беркиць з ліжка до ніг Зубишиних та й лежить, і плаче, і просить: — Зроби, тітусю, щоб він мене узяв, я тебе три годи буду рідною матір’ю звати, буду тебе і поважати, і шановати. Коли ж він від мене відцурається, піду світ за очима, сама собі смерть заподію...