Повії теж виходять заміж

Ремко пам'ятав, як важко було вирвати Оленин паспорт…

–  Облиш ті гроші… Ті люди повелися з тобою дуже негарно. Але Меврау Хетцель каже, що ти про все забудеш, – заспокоював Ремко Олену.

Олена починала потроху розуміти мову. Їхнє спілкування поволі переставало нагадувати діалог принца й Елізи з казки Андерсена «Дикі лебеді». Вони обидва в дитинстві любили цю казку. То був перший момент особливого порозуміння між ними, коли обидва одночасно порівняли себе з тими казковими героями. Він навіть приніс їй мультик «Дикі лебеді» і прокрутив на відео. І вона усміхалася. Чи думав він колись, що настане день, і він радітиме з усмішки повії? Ремко мимоволі відчув гордість від того, що живе у вільній країні, де ніхто не заборонить йому одружитися з тією жінкою, з якою хочеться. … Іде дощ. Настало літо, але ніяк не вдається вечеряти у садку. Вона вже кілька днів не плаче вночі. Ремко відчував, що Олена щось хоче сказати. І раптом таки сказала! Плутаючи дієвідміни і часи, але він зрозумів! Вона попросила його більше не возити її до Меврау Хетцель. Ця пані залазить в неї так глибоко, як і ВОНИ, тільки не туди, – вона показала, – а сюди, – вона вказала на серце. Так, так, звичайно! – зрадів він. У них тепер і так все буде гаразд! Вони більше не поїдуть до лікарки!

Вони стоять поряд біля дощового вікна і дивляться на тьмяний Антверпен. Олена вперше вдячно схилила голову йому на плече, а потім нагло відсахнулася. Але він щасливий, і він уперше легенько поклав їй руку на плече, і вона не здригнулася. Ще трошки, і вони стануть справжнім подружжям, і в них буде дитина. А вона полегшено думала про те, що дасть Бог, Ремко не добереться до найстрашнішої таємниці на дні її долі.

А там, на тому дні, була не Емма Карлівна з її примітивною апологією німецького способу життя, а її вправний опонент Юрко Чобіток. Саме він привів на фабрику випускницю середньої школи Оленку Драган. Тоді були надії, що підприємство переорієнтується, перепрофілюється і запрацює на повну потужність, засипаючи своїм унікальним товаром всю Україну, а далі буде видно. Але справа не пішла, і виявилося, що Емма Карлівна мала рацію: в цій країні все тільки іржавіє і смердить сечею.

А Олені було вісімнадцять років, потім дев'ятнадцять, три свої дні народження вона відсвяткувала на фабриці. Вона була закохана в Юрка Чобітка ще з дванадцяти років, коли він ще студентом заходив до них на чашку чаю і говорив, говорив, говорив, так розумно і вправно, тільки слухати і конспектувати. А одного дня він завів повнолітню Оленку до себе в порожню хату неподалік від фабрики. На погляд людства, все було банально, на погляд Оленки – неймовірно.

Вони зустрічались, була любов, усе було. Він розбудив в Олені такі вулкани пристрасті, з якими не зміг впоратись. І коли вона одного разу вчетверте почала горнутися до нього, Юрко, який зовсім не був хирляком, сказав їй:

–  Ну ти й унікум! Ти могла б добре заробляти цим! Аби тебе хтось зумів добре розкрутити! І відтоді їй ввижалися чоловічі руки і губи, не тільки його, Юрка Чобітка, а вабили інші обрії. Вона, на відміну від багатьох, знала, як саме працюватиме в Німеччині, і не боялась тої роботи. Адже вона їхала до цивілізованих людей, які вміють і платити за все, і охайно ставитись до жінки. Вона їхала їсти справжні сосиски, хай Емма Карлівна не нахваляється, що, мовляв, тільки вона спромоглася причаститися до світової цивілізації!..

Ремко готує вечерю. Він відкриває бляшанку із сосисками, ставить її грітися. Йому подобається накривати стіл на двох. Він розкладає підігріті сосиски в тарілки, дістає з холодильника з півдесятка соусів – вибирай, який сподобається. Сосиски без смаку й запаху, тільки з соусами їх можна проштовхнути всередину. Зі сміттєвого баку світився німецький штрих-код 40 на бляшанці. Який поганий смак у Емми Карлівни! Тільки сліпий патріотизм може змусити вихваляти таке!

Після вечері Ремко дістає пляшку червоного вина, наливає собі й Олені, і вони з келихами в руках знову стають біля вікна. Білий Антверпен стає синім, запалюються вікна, блищать шпилі з флюгерами.

–  Я люблю Антверпен, – говорив Ремко. – Я дуже щасливий, що мої дід і баба у важкі часи не продали цього дому.

Олена згадала рядки з поезії «Антверпен», які в дитинстві чула від студента Юрка Чобітка. Рядки вражали своєю незрозумілою дурістю і невідповідністю назві:

Опять надстройка рождает базис.

Лифтер бормочет во сне Гельвеция.

Интелигенция обуржуазилась,

Родилась люмпен-интелигенция.

Так само цей вірш міг би мати назву, наприклад, «Київ», або, скажімо, «Блюменфельд», на околиці якого починалася її європейська трудова біографія… А червоне вино такого багатого букету, і дощ змиває усе, і чоловік і жінка в старому будинку піднімають і зближують свої келихи..

Діалоги та непорозуміння

Семінар «Схід – Захід: Діалоги та непорозуміння» відбувався у Німеччині в маленькому на п'ять тисяч мешканців середньовічному містечку в самому серці країни. Місце вибрано невипадково – неподалік від кордону між колишніми ФРН і НДР. У семінар було вкладено стільки коштів, що навіть гості із західної Європи були вражені, a щo вже казати про учасників з Європи східної. Для кожного учасника в готелі «Зільберґльокенблюме» зарезервували окремий номер з вітальнею, спальнею і двома туалетами. Плюс шведський стіл на сніданок, різномовні меню на обіди й вечері, кава семи сортів під час кофі-брейків між засіданнями. В усіх барах містечка напої будь-якої міцності особам з бейджами учасників семінару наливали хто скільки захоче і безплатно.

А організатори були такими чемними і тактовними, якими бувають тільки пунктуальні німці, котрим наказано бути чемними і тактовними протягом певного періоду часу.

Втім, захмарно високий науковий рівень семінару цілком виправдовував вкладені у нього кошти. Східно-західні діалоги відбувалися не тільки на засіданнях, а й у неформальних умовах під час обідів, брейків, екскурсій, у барах та в широких ліжках готельних номерів. На всіх рівнях обговорювали не лише традиційні економічні, а й психологічні, лінґвістичні, есхатологічні, інтелектуальні, національні, психосексуальні, екзистенційні та провокаційні питання.

Доповіді були надзвичайно полемічними, обговорення – надзвичайно гострими, а ініціаторами тої загостреності зазвичай були «східняки». Вони говорили про різницю в динаміці емоційної сфери та низький життєвий рівень, про різні менталітети та війну на Кавказі, і ще багато про що, чого західні інтелектуали зазвичай не здатні збагнути.

Та, попри суцільні непорозуміння між недогодованим Сходом і перегодованим Заходом, поміж учасників семінару непорозумінь не було. І гострі діалоги між західними та східними інтелектуалами завершувалися не ворожнечею, а зовсім навпаки. Про це напрочуд майстерно подбали передбачливі організатори. Серед учасників була однакова кількість чоловіків і жінок. Гості із заможного Заходу переважно були психологами, соціологами чи славістами чоловічої статі, гості зі Сходу – добре освіченими слов'янками віком до сорока. Неформальні контакти як основний інструмент поглиблення науковості гуманітарних дисциплін залагодились протягом першої вечері й закріпились упродовж першої ночі. І тільки красень із Мальме Ларс Морсон, психолог і славіст – фаховий знавець загадкової слов'янської душі – довший час залишався на самотині. Вечорами він сидів у барі готелю з келихом улюбленого рейнського рислінгу, байдуже переглядав матеріали попередніх конференцій і вдавав, нібито не бачить, як француз Анрі Пере, фахівець із соціокультурних контактів, пестить під столом коліно болгарки Петі Рачкової, яка виголошувала доповідь на тему «Презентація західної маскулінності в посткомуністичному світі». Або як його, Ларса, співвітчизник, могутній вікінґ Андерс Рандеб'єр, психолог міжнаціональної підсвідомості, стискав обидві руки москвички Наташі Орлової, яка теж досліджувала колективну підсвідомість, а конкретніше: вивчала тему берлінська стіна у підсвідомості Європи.

Але наприкінці першого тижня роботи семінару з'явилась нова учасниця: Руслана з Києва. Вона добре говорила не лише англійською, а й німецькою, а діловий костюм на засіданні й джинси по тому сиділи на ній ідеально, і Ларс зрозумів, що треба діяти, поки до трохи розгубленої Руслани не підсів гладкий корсиканець Зігомар, автор монографії з кроскультурних досліджень європейської ідентичності. Тим більше розпочати розмову було дуже просто.

–  Ваша доповідь була просто блискучою. Чесно кажучи, це краща доповідь на всю Східну Європу.

–  На жаль, я не чула інших.

–  Вас щось затримало?

–  Захворіла моя мама. Але потім їй стало краще, і вона наполягла, щоб я все-таки поїхала.

–  Сподіваюсь, вашій мамі стане ще краще, коли ви повернетесь.

–  Я теж сподіваюсь. Ми з сином вирішили, що я маю їхати.

До того ж, цей текст був готовий давно.

–  У вас чудова доповідь! Почуття власної гідності як передумова ведення діалогу та розв'язання непорозумінь! У вашій доповіді стільки ідей! Між іншим, це блискуче спостережено: гідність, що ґрунтується на матеріальному добробуті й соціальній захищеності – не є екзистенційним проявом людської гідності! Тут потрібна ірраціональна гідність як сутнісна риса людини незалежно від того, чи сита вона, чи голодна!