Повія

Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу.

От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшає: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…

Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.

– Все на нас вернете! – кричав вiн. – А кому се ближче дiло – чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..

Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.

– I грошей, – каже, – п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.

– Там же щось три рублi тiльки слiдувало, – промовила Прiська.

– То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси – он що тепер вiд її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, – роздивляючись, вона докладає матерi:

– I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це – сiль. Ще i в клунковi щось е.

Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi її розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неї куплено, їй!..

– Дивiться, мамо, що батько менi купили, – показує вона матерi.

Прiська тiльки струснулась i одвернулася… їй гiрко було слухати доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..

Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.

Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його – краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто – попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.

На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.

– Тобi чого? – пита старшина.

– За грошима, – кланяючись, одказує Прiська.

– Якi тобi грошi? Прiська розказала.

– Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька – пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?

– А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти – чи й дiйду я? – криючись iз своїми думками, одказує Прiська.

– Може, й прийде, Дожидай.

Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає i, граючи очима, допитується: «А що – узяв?» За ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: «Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже». – «Суньсь, сунься до посередника, – кричить Прищенко. – I посередник тiї заспiває!..» – I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитує: «Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн – сиди!.. Де се воно видано – тиждень чоловiка у чорнiй держати?..» – «Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!» – донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв її…

«Всюди своє лихо, – думалося Прiсьцi, – та чужим людям воно за смiшки».

– А он Грицько малу вервечку за собою веде! – хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним – душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.

– I то все на прохолоду, – угадував другий.

– Авжеж! – додав третiй…

Дехто зареготався.

Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:

– Тут старшина?

– Тута.

Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.

– Ви чому не платите подушного? – гукнув той.

– Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!

– А на пропiй є? – крикнув старшина.

– З шинку i не вилазять, – пiддав тихо Грицько.

– У чорну їх! – рiшив старшина.

Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. «Ну, за що, про що? – стукало їй у голову. – Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?» їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!

За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:

– А ти нащо з теї два карбованцi задержав?

– З кого? – мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.

– Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, – хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.

– Це з неї? – спитався Грицько.

– З неї.

Грицько усмiхнувся.

– Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.

– Так он у його, молодице, твої грошi, – сказав старшина i пiшов у волость.

Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.

– Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? – тихо спитала вона.

– Тьфу! Як собака та! – огризнувся Грицько. – Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.

– Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?

– Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.

– А менi ж хто вiддасть?

– Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.

– Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.