Повернення "Галактики"

Ох, яка ж вона велетенська, ця майстерня! Дем’янко побачив, що будівля має безліч воріт і з кожних щось виїжджає. Живчик розповів йому, що то таке. З одних воріт сунуть електропоїзди, з інших — автомашини, а там далі — трактори, комбайни, літаки. Отут Дем’янко побачив і ракету. її везли на довжелезному візку. Живчик пояснив, що за допомогою цих ракет запускають штучні супутники. Так он які ракети! І зовсім вони не для того, щоб добиратися до Палацу науки!..

Зайшли всередину. Ой леле! Дем’янко став як укопаний.

Посеред майстерні, біля важкого ковадла стоїть величезний чоловік. Руки в нього, видно, дужі-дужі, бо тримають важелезного молота. Велетень розмахує тим молотом, наче іграшкою, б’є по ковадлу.

Г-гух! Г-гех!

Дзвенить метал, іскри снопом віються.

Г-гух! Г-гех!

Довго стояли друзі, все дивилися, як працює Велетень.

Та ось він їх помітив, усміхнувся привітно. Докінчив якусь складну машину, і вона посунула до виходу. Велетень подивився на годинника, поклав молота й підійшов до хлопчиків. Нахилився, обережно взяв Дем’янка, поставив на долоню і підняв угору, підніс до свого обличчя.

— А що, малюк, як діла? — Велетень придивився до Дем’янка. — Ти хто, звідкіля?

— Це, тату, Дем’янко Дерев’янко, — пояснив Живчик. І тут же розповів про Дем’янка і про його мрію стати справжньою людиною.

— Що ж ти робиш, щоб твоя мрія збулася? — спитав Велетень. Він намагався говорити якомога тихіше, та однаково голос його гуркотів, наче грім.

Дем’янко став розказувати, як він робив добро:

— Я допоміг бідному Вовкові зустрітися з Вівцею, допоміг Котові врятувати рибу, щоб не потопилася, підклав конаючому вогневі сухого ломаччя…

— Ох і дивак же ти! — похитав головою Велетень. — Якщо ти й далі робитимеш таке “добро”, то багато лиха накоїш!

— А чому? — здивувався Дем’янко.

— Вертай у ліс і побачиш, що ти накоїв, — порадив Велетень.

Велетень поставив дерев’яного хлопчика додолу, поруч із своїм сином, а сам знову взявся за молот.

— Ну, тоді підвези мене назад до лісу, — попросив Дем’янко свого нового друга.

Він перебирав у пам’яті свої вчинки, і ніяк не міг здогадатися, що ж він не так зробив.

Швидко мчить Дем’янко разом із своїм товаришем. Обабіч дороги стіною стоїть золота пшениця, важке колосся хилиться до землі… А вдалині вже синіє густий ліс.

СЛОН ТУП-ГУП

Крокує Дем’янко лісовою стежкою, посвистує та замашною лозиною цьвохкає. Коли це чує — щось йому назустріч іде та так гупає, що аж земля двигтить. Зашелестіли кущі, і ось бачить наш хлопчик — просто на нього суне якась жива гора! Придивився — великі вуха ворушаться сюди-туди, аж вітер здіймається: маленькі очі уважно дивляться вперед, а замість носа довжелезний хобот аж до землі теліпається.

Дем’янко став на стежці, взявся в боки:

— Заждіть, дядьку!

— Насамперед треба вітатися, нечемний ти хлопчиську, — лагідно сказала тварина і, легенько вхопивши Дем’янка хоботом, посадила собі на шию — коло вуха. Не зупиняючись, потупала далі. — Я слон Туп-Гуп. Чув про мене?

— Добрий день, дядьку Слон, добрий день! — загукав Дем’янко і вхопився за Слонове вухо, щоб не впасти.

— Ну, здоров був.

— А скажіть, чи ви часом не з мухи зроблені?

— Що таке? — перепитав Слон і затрясся од сміху.

Слони, бачте, реготати не вміють, а коли їм дуже смішно, то їх тіпає.

— Та це мені муха Росяниця казала, що мудрий Сич збирався з мух робити слонів.

Нічого не відповів Слон, тільки знову затіпало його так, що Дем’янко мало не впав.

— Не слухай дурниць, — нарешті спромігся промовити Слон. — Отакі Сичі та Росяниці тільки голови затуманюють. Я споконвіку Слоном був… А бачиш, яких я хижаків наловив?

Тільки тепер Дем’янко обернувся назад і побачив на Слоновій спині дві клітки. В одній сидів Лис Микита, його Лисиця, Мицько й Міна, в другій — Вовчисько.

— О, та тут є й мої знайомі! — вигукнув Дем’янко. — За що ж це їх у клітку посадили?

Не встиг і слова промовити Слон, як заскавчав Лис:

— Дем’яночку, любий!.. Оце ж така напасть — видумали, ніби ми полювали на Черепаху, а того не відають, як важко впоратися з нею… Тьху! Що я мелю?! Я сном і духом не знаю… Виручи, Дем’яночку, відчини клітку. І те неправда, що наші морди в курячому пушку, їй-богу, кожного разу, ото як поласуєш курочкою чи півником, то таки ж і морду лапами вмиєш. Який там може бути пух? Тьху! Що я верзу! Ми ж приятелювали з ними!..

— Що заробив — те й маєш! — відповів Дем’янко нахабному Лисові. — Скажіть, дядьку Слон, а Вовк за що попався?

— На Вівцю напав.

— Напав? — скрикнув Дем’янко. Руки йому ослабли, не втримався і гепнув додолу. Добре, що Туп-Гуп не наступив на нього своєю важезною ногою. Він підняв Дем’янка хоботом, знову посадив собі на шию і турботливо спитав:

— Ти чого злякався?

— Я не боюся, — сказав Дем’янко, — але я… одному Вовкові…

— Що, може, допоміг заманити в ліс Вівцю?

— Так, — признався Дем’янко.

— Чув, чув я про тебе, — похитав хоботом Слон. — Ти електронний хлопчик, який хоче стати людиною?

— Еге.

— То навіщо ж ти стільки лиха накоїв? Коли б Вівчарки не нагодилися, Вовчище роздер би оту бідну Вівцю…

— То її врятували?

— Наледве встигли. Вона, правда, понівечена… А Вовчисько — ось у клітці сидить.

— От спасибі вам, дядечку Слон! Я ж не знав, що він такий. Каже, поговорити тільки…

— Але ж ти і Котові послугу зробив!

— А хіба що? — злякано спитав Дем’янко.

— А те, що Котисько добре-таки поласував рибкою! На щастя, я нагодився та заставку опустив. Рибка тепер плаває.

— А де ж Котисько?..

— Утік, — із жалем сказав Слон. — Ніколи було за ним ганятися — треба було пожежу гасити. Вогонь такого лиха накоїв…

— Ой! Це ж я і Вогневі допоміг… — чесно признався Дем’янко. — Я ж думав, що добре діло роблю, а воно, бач…

— Ну, не побивайся, Дем’янку, — заспокоїв його Слон. — Адже тепер ти знаєш — щоб добро робити, треба розум мати.