Повiтряна лiнза (на украинском языке)

– Де це ти взяв?

– Менi подарували... Там такi хорошi люди! Побачили мене, обступили, усмiхаються...

– Так ти в корпус забiгав, нечемний хлопчисько?

– Нiякого корпусу там нема, - вiдказав Кирило, уминаючи пирiг.
– Там якийсь... ну, такий павiльйон, i всього-всього повно!

– Що ти мелеш?
– Лайтi взяла з коробки цукерку, також обгорнуту фольгою.
– Тут, на територiї, немає нiякого магазину. Невже змотався на шiстнадцяту станцiю?

– Та нi, я тут ось був.

Лайтi пiдозрiло подивилась на сусiда:

– Це ви дали йому грошей?

– Нi, - знизав плечима Нейба.
– В мене ледве на путiвку вистачило.

Вiн сказав це з серйозним виглядом, та Лайтi помiтила ледь вловиму посмiшку на його тонких губах. О, її не проведеш! Дає хлопцю грошi, а потiм...

– Там без нiяких грошей, мам, чесне пiонерське!
– засмiявся Кирило.

– Ну, гаразд, це ще краще, - багатозначно сказала мама.
– Може, ти звiдти й для мене щось принесеш?

– Я попрошу...
– затнувся Кирило.
– Хоч вони й не розумiють по-нашому.

– Нiчого, зрозумiють! Дiстань там гарненькi сережки, i щоб зеленi камiнчики.
– I до Нейби: - Правда ж, личитимуть до мого каштанового волосся?

Той нiяково усмiхнувся:

– Можливо.

Пообiдавши, Кирило подався в кiнець алеї, постояв там, потупцявся та й вернувся нi з чим.

"Ну, ясно, - подумала Лайтi, - не мiг же цей при менi дати грошi. Та на сережки й пошкодує, це тобi не iграшка... А може, як почне упадати... Це ж вiдомий прийом - спочатку здружуються з дитиною, а потiм уже й до мами..."

– Чому ж не принiс?
– запитала Кирила.

Хлопець розгублено клiпав очима:

– Я не знайшов... того... входу.

"От малий хитрун! Глянути на його писок, то можна повiрити, що й справдi не знайшов, заблудився. Молодець!"

– Завтра втрапиш!
– пiдбадьорливо сказав Нейба i, подивившись на годинника, додав: - О другiй годинi дня.

Наступного дня Кирило побiг точно о другiй. Лайтi побачила видовжену постать в кiнцi алеї, а за мить вiн пропав з очей. Тепер вона сидiла за столом спокiйна, не без прихованого злорадства поглядаючи на свого потенцiального зальотника. "Якщо не пошкодував на сережки, - подумала, - то зможе розраховувати на прихильнiсть. А чому б i нi? Вiн мужчина цiкавий, не такий, як iншi, а я жiнка вiльна, вже ось другий рiк, як розiйшлася. Той телепень усе дорiкав, що люблю речi, а не його, а що вiн мiг забезпечити? Може, цей зрозумiє жiночу натуру..."

Прибiг Кирило. Знову сяючий, збуджений.

– Сережок там нiяких немає!
– вигукнув.- Та вони й не знають, що це таке, i в жодної мами до вух нiчого не причеплено, я ж придивився... Зате ось що дали!

I вiн простяг мамi годинника з красивим браслетом.

– Такий самий, як у дядi Нейби, тiльки браслет, бачите, тонший.

– Це жiночий, - сказав Нейба.

Лайтi дивилась на годинника, як зачарована. Крiм двох рядiв чисел на овальному циферблатi, якiсь знаки виглядали з чотирьох круглих вiконечок, розташованих навхрест. Пiдставивши його пiд сонячне промiння, що пробивалось на Ееранду крiзь зелень, Лайтi аж зажмурилась - годинник сяйнув мiрiадами сонць. Оце прикраса!

В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким нiжним поглядом, що iнший на його мiсцi одразу ж розтанув би. А вiн сидiв незворушний, задумливо спостерiгаючи ту "повiтряну лiнзу" в кiнцi алеї.

З кожним днем апетит до подарункiв у Лайтi розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дрiб'язку - елегантну сумочку, хустинку, яка змiнювала свiй колiр i вiзерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на iндiйське сарi, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи i т.п.

I щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.

– А я вже дещо по-їхньому розумiю!
– хвалився.
– Там такi гарнi люди... От тiльки моря коло них нема...

Лайтi лише усмiхалась на тi балачки. Правда, її трохи дивувала поведiнка Нейби: подарунки купує, а в кiно не запрошує.

Їм лишалося кiлька днiв. Цього разу Кирило принiс чудернацький капелюшок - як тiльки Лайтi одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодiю.

– Та вiн музикальний!

– Точнiше - лiкувальний, - обiзвався Нейба.
– Музична терапiя.

– Вперше чую, - сяйнула усмiшкою Лайтi.
– От що значить Одеса, чого тут тiльки нема! Ви - одесит?

Нейба опустив очi:

– Трохи одесит. Але не зовсiм...

Це, власне, були останнi слова, якi Лайтi почула вiд цього загадкового чоловiка. Тих же, на якi очiкувала, яких жадала, вiн так i не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. I наступного дня не з'явився.

Кирило, помiтивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:

– Дядi Нейби не буде. Термiн закiнчився, чи що... Вiн передавав привiт.

– А бiльше нiчого не сказав?

– Та... здається, нiчого.

Мама поклала руку на Кирилове плече:

– Так-таки й нiчого? Я ж по твоїх очах бачу: щось вiн сказав. Ну?

– Та...
– Кириловi явно не хотiлось признатися.
– Та сказав...

– Ну, що? Що?

Кирило пiдвiв голову, подивився на мамине обличчя:

– Гарна, сказав, у тебе мама, тiльки дуже речi любить, занадто...

– А хто ж їх не любить?
– обурилась Лайтi.
– Теж такий самий... Подивися, дурненький, он iншi мами якими штучками пообвiшуванi... На власних машинах їздять... Адреси вiн не залишив?

– Нi.

Кирило сидiв засмучений, їсти не хотiв, тiльки водив ложкою по тарiлцi.

– Слухай, вiн багато тобi грошей давав?

– Нiяких грошей вiн не давав.

– Бач, ти кажеш менi неправду. Ти поганий, нечемний хлопчисько! Недаремно ж i подiбний на свого батечка.

Кирило зiщулився, наче його шмагали. А вона продовжувала:

– Ану ж пiди, чи зараз принесеш що-небудь?

– Не хочу. Нащо тобi стiльки речей?

– Е, якби без грошей, то сходив би!

Кирило ображено зиркнув на маму, мовчки встав i пiшов по алеї до "повiтряної лiнзи". Лайтi уважно дивилась йому вслiд i бачила, як вiн розтанув у сонячному маревi.

"Ховайся, ховайся, малий хитрун, - думала, сидячи за столом i знiчев'я покусуючи бутерброд з маслом.
– Все одно сьогоднi в тебе нiчого не вийде".

Кирило довгенько не з'являвся.

"Може, вiн подався на пляж, а я тут сиджу, як дурна".
– Лайтi вже хотiла йти, коли раптом побачила сина. Кирило вигулькнув з "повiтряної лiнзи", поклав щось на асфальт i знову зник. "Розiгрує... Ну, зажди..." Лайтi зiйшла з веранди i попрямувала в кiнець алеї. Там бiля великої коробки лежала записка. Пальцi в Лайтi чомусь затремтiли, коли вона читала: