Повний місяць

Коли відстань між ним та Ігорем стала безпечною, спокійно розвернувся, пішов уперед, не повертаючись. Вовк уже збирався зробити останню спробу наздогнати втікача, та стогін старого злодія його зупинив. Тож лишалося присісти біля пораненого й у безсилій люті дивитися, як постать Голуба віддаляється, розчиняється в сутінках, котрі впевнено перетікали в ніч, та зрештою зникає за вигином Глухої Вільви.

Поки ще можна було щось роздивитися, Ігор обережно повернув пораненого Балабана лицем догори. Старий сучив руками, намагаючись закрити рани на животі, ніби так зупинялася кров та відстрочувалася смерть. Роздобуті для втечі сірники лежали в кишені його ватяних штанів. Витягнувши їх, Вовк пошукав, що б запалити, нічого не знайшов і просто чиркнув одним.

Чоловікові, котрий кілька років день у день бачив на фронті кров та скалічені тіла, досить було одного короткого погляду, аби зрозуміти: старого ще можна врятувати, якщо негайно перев'язати, доставити в госпіталь та зробити операцію. Звісно ж, тут, серед глухої тайги, про це годі й думати. Значить, Балабан стече кров'ю. Й помре навіть раніше, ніж від своїх хвороб. Жодні старання Ігоря тут не допоможуть.

І все одно Вовк не здавався. Прибравши закривавлені руки від ран, він обережно задер на пораненому теплий светр, намацав заправлену в штани полотняну спідню сорочку, потягнув.

— Чого… ти чого…

Очі Балабана дивилися на Вовка дуже спокійно. Губи ледь ворушилися, та говорив старий злодій чітко.

— Перев'яжу.

— Не треба… Голуб — сука… Я знав…

— Чого ж тоді пішли з ним?

— Жереб витягнув. По–чесному все… Порядок… Не треба…

— Чого не треба?

— Здохну… Хотів померти… на волі… А так здохну…

— Теж на волі.

Виправдання дійсно вийшло слабеньким.

— Вірно… На волі… Річка, дерева пахнуть… Пташки… Ти чуєш птахів, Офіцере? В бараку їх не чуть… Знаєш, що за пташки?

— Ні.

— І я не знаю… Жаль… Відхідну співають… мені… А хто — хрін утнеш… Ти не сиди тут біля мене, Офіцере… Йди… Дійди тільки… Знайди…

— Кого?

— Хоч падлу ту, яка тебе сюди… Потім бабу твою з дитям… У мене не буде ніколи… Обірветься… Чомусь тільки тепер доходить: не продовжиться рід…

— От коли заговорили, — Ігор вирішив обмежитися лиш цим, не бачив смислу у спробі виховувати перед смертю старого, битого, бувалого в бувальцях злодія.

— То дурня… Я чув, Голуб тобі щось кричав… Він не все знає…, — дихати Балабану ставало дедалі важче. — Дійди до Солікамська. Дійдеш, знаю… Не попадися, дійди… Запам'ятай адресу… Запитаєш Короля. Скажеш — від Балабана. Про все йому… ну… що тут бачив… Документи там є, гроші… Король допоможе зникнути… Він на мене чекав… Кореш мій давній… Мене тут… Пташки… Вода тече… Я чую, як тече…

— Адресу! Чорт, адресу!

Балабан говорив зовсім тихо. Аби розчути, Вовк змушений був нахилитися ближче. Сподівався — усе вірно запам'ятав. Повторив про себе.

Повіки старого опустилися. Зімкнулися губи.

Ігор намацав нитку пульсу на шиї. Б'ється. Слабенько — але сіпається. Живий ще. Надовго? Хто знає…

Ніч остаточно вступила у свої права. З–за верхівок обережно, ніби боячись потривожити спокій утікача, визирнув місяць. Блиснула в його сяйві річка.

Дійди. Дійдеш, я знаю.

Колишній старший лейтенант Червоної Армії, засуджений за статтею п'ятдесят вісім, пункт десять, ворог народу, втікач, озброєний лише блатарською заточкою, Ігор Вовк підвівся, зітхнув, глянув на місяць. Потім — на воду. Знову зітхнув.

А тоді, не повертаючись уже до непритомного старого злодія, неквапом зайшов у річку.

Відчув силу течії. Спробував зрозуміти, де вона меншає.

Зайшов у воду по пояс, зовсім не відчуваючи холоду.

Ліг, спіймавши плин води.

І поплив.

Розділ третій Місяць у Водолії

1

— Ух, яке товариство! Вечір добрий. Між іншим, Савичу, я вас замучився шукати!

— Ви працюєте в міліції, Андрію. По старому — поліції…

— Так–так, товаришу Нещерет! Я вас попрошу! — Левченко додав голосу вдаваної суворості. — Поліція — то одне. Міліція — абсолютно, я б сказав — кардинально інше. Всякий, хто порівнює міліцію з царською, чи не дай Боже — німецькими поліцаями, негайно піде під суд!

— Дякую, що хоч не під трибунал. Але я закінчу.

Це була улюблена фраза доктора Нещерета. Познайомившись із ним не так давно, Андрій спілкувався з лікарем лише по службі. Часом здибалися отак, коли той заходив до Поліни Стефанівни на чай і карти. Лікар із бібліотекаркою виявилися майже однолітками, мали багато спільного, обоє любили преферанс та покер. Подекуди Стефанівна розкладала пасьянс чи гадала, від чого Савич діставав помітне задоволення. Іноді Левченкові здавалося — немолоді люди просто небайдужі один до одного. Не бачив у цьому нічого поганого, іноді просто тішився, дивлячись на парочку збоку. Ну, а як уже говорили, коронні фразочки запам'ятовувалися. Найчастіше, коли Нещерет збирався щось закінчити й попереджав про це, все лиш починалося. Доводилося вважати, аби не втрапити в словесний капкан.

— Ну–ну, — кивнув Андрій.

Знявши кашкета, він пригладив йоржик волосся та намагався не затримувати погляду на ще одній гості. Котра з його появою стихла й завмерла, ніби її застукали за чимось непристойним.

— Так я ось про що, пане Андрію…

— Знову ваша звичка панькатися!

— До моїх звичок ви звикли, пардонте за тавтологію! Гаразд, товаришу Левченко, ви служите в міліції. Уточнювати коло ваших обов'язків не будемо. Для нас важливо інше: ви ловите злочинців. Ви їх шукаєте. Отже, ви — пошуковець, нишпорка. Детективними історіями не цікавились?

— У житті вистачає.

— Даремно. Часом вигадані злочини, придумані вбивці та несправжні сищики дають таким, як ви, Андрію, масу підказок. Керують вашими діями, так чи ні?

— Ніхто моїми діями не керує. Хіба начальство, — Андрій посміхнувся. — Ви ось все колами ходите, Савичу. Ніяк не закінчите.

— Момент–момент! Чому вчать сищиків справжніх, як ось ви, ті детективи, котрих вигадали письменники? Люди, зовсім не знайомі з вашою службою, взагалі далекі від реального життя?

— І чому ж вчать? — взявши собі табуретку, Левченко присів до столу.

— Хочеш розгадати страшну та заплутану таємницю, хочеш когось або щось знайти — дивитися треба під носом! — видав Нещерет переможно. — Розгадка часто проста. І вона — перед очима! Повертаючись до вашого питання, Андрію. Кажете — замучилися мене шукати? А не треба мучитися! Слід просто повернутися до себе додому. І все відразу з'ясується, стане на свої місця! Я у вас під носом, ось тут, нікуди особливо й не ховаюся!

— Он ви як завертаєте!

У подібних словесних пасажах був увесь доктор Нещерет. Хоча переставав грати й чудити, коли йшлося про його суто професійну, медичну сферу. Там пояснював усе чітко, стисло, ясно.