Повний місяць

— У місцевій школі вчителі потрібні теж.

— Значить, звільню для когось місце. Людина зможе отримувати робітничу карточку. Я вирішила, Андрію. Тепер виїхати звідси — лише питання часу. До речі, добре, що ви нагодилися.

— Навіть так?

— Я речі не всі забрала з нашої… своєї квартири. Треба чоловічої сили.

— Буде. В коляску мотоциклетну влізе?

— Звичайно. Ми з Юрою нажили не аж так багато майна.

Левченко діловито потер руки.

— Розгребу трошки — зробимо. А потім, раз таке діло, і вам, Катерино, паркан он полагодимо.

Господиня стримано кивнула. Спіймавши її погляд, Андрій безпомильно визначив: попри проблиск довіри, його присутність Липську все ще обтяжує, напружує й нервує. Тут же стрельнуло — ну, як складе два й два та спробує дізнатися, хто спрямував начальника міліції сюди, до неї додому в пошуках Лариси. Адже та навряд чи оголосила на всю вулицю, куди йде.

Чіткої відповіді не буде.

Й Катерина матимпе всі підстави запідозрити Левченка в тому, що насправді він приїжджав до неї.

З якою метою?

Чого треба старшому лейтенанту від скромної, нічим не прикметної вдови?

Якщо підозри щодо Липської дійсні, жінка цілком може задатися цими питаннями. Й напевне стане обмеженішою.

— Ну, раз так — влаштовуйтесь, — Андрій обсмикнув гімнастерку, поправляючи ремені. — Не заважатиму. Роботи море. До Сомова як до людини можна ставитися по–різному. Але вбивство керівника відділу НКВС — справа серйозна, незалежно від особи на цій посаді. Так що головного болю нам усім підкинули. До кінця дня тут будуть солдати, почнуться незручності для мешканців. Нічого, то не на довго. Переживемо.

Левченко говорив, дивлячись на Ларису.

Та сказане адресував насамперед Катерині.

Й дуже сподівався — вона зробить із цього потрібні висновки.

Не лише для себе, а й для нього.

Якщо він усе вірно вирахував, не помилився в припущеннях і розрахунках, вона повинна діяти найближчим часом.

Не вагаючись.

4

Левченко дочекався — Катерина Липська вийшла на лісову галявину.

Найбільше, за що хвилювався Андрій: вдова піде до лісу не там, де він влаштувався у засідці. З місцем визначився відразу. Нічого зручнішого, ніж залишки старого муру, в голову не приходило. Мотоцикл залишив біля міліції, оперативно провів нараду, дізнавшись те, про що не мав жодного сумніву: кого в Сатанові не спитай, ніхто нічого не чув і не бачив.

Опитування населення ще не завершили. Людей дуже скоро потрусять іще раз, та Левченко не міг цьому запобігти. Зараз його більше хвилювало, аби на певний час про його існування забули. Непросто домогтися цього, особливо — коли пішла третя доба небаченого раніше розгулу лісового хижака.

Начальник міліції за відсутністю іншого «силового» начальства потрібен всім та всюди.

Але Андрій чудово розумів, які пустопорожні розмови йому доведеться вести і якою дурнею вимушено забиватиме свій час.

Внутрішній голос, до якого Левченко звик дослухатися років з десять, підказував: нема нічого важливішого тепер, ніж спробувати вийти на слід того, хто ховається в хащах.

Сам давно веде подвійне життя.

Тож відчуває собі подібних, тому й зробив мисливську стійку на Липську.

Є ще таємні знання про людську природу, отримані від доктора Нещерета.

Сюди треба якось вписати дивний інтерес Сомова до такого собі Ігоря Волкова.

Все це може виявитися пов'язаним — а може бути окремою загадкою. Складніше, бо тоді за короткий час доведеться розв'язувати не одну, а щонайменше три. Проте Левченко мусив зрозуміти, з ким або чим має справу. І аж тоді вирішити насамперед для себе, що робити, з ким ділитися відкриттями, як краще й безпечніше діяти далі.

Тож Андрій вирішив, поки є можливість для маневру, діяти сам.

І обрав на перший погляд безнадійний, не до кінця перевірений, проте станом на нинішній полудень — єдиний шлях, яким можна йти: спробувати вистежити маршрут Катерини Липської. Візит до сторожа Волкова лишив на потім. Хоч треба почати й, коли вийде, закінчити з ним ще сьогодні.

До приїзду, навали посланців УНКВС у Сатанів.

Хоч тут розрахунок виявився точним. Із області вже попередили — будуть під вечір. Солдати Борисова та вільні від чергування міліціонери виставили пости й контролюють входи та виходи з селища, при тому. Передаючи лейтенантові наказ обласного управління, Андрій був абсолютно не впевнений у ефективності таких дій. Імітація бурхливої діяльності вирувала повним ходом. Але з огляду на потрясіння, котрі чекали людей уже найближчим часом, подібний струс повітря — значно краще, ніж справжній, серйозний та жорсткий трус місцевого населення та довкілля.

До того ж, саме ця імітація парадоксальним чином допомагала Левченкові поки триматися осторонь. І при цьому — не привертати зайвої уваги своєю відсутністю та неналежним, як може здаватися, виконанням прямих службових обов'язків.

Пощастило — чекав недовго.

Годинник показував двадцять хвилин на першу, коли в полі зору опинилася Катерина Липська. Те ж пальто брудно–зеленого кольору, перешите з чоловічої шинелі, кирзові чоботи, грубі коричневі панчохи, хустка запнута так, що закривала частину обличчя. Цього разу в неї був не кошик. Через плече висіла сумка з–під протигазу, не така, як корзина, та все ж таки досить містка. Рухалася Катерина впевнено, у звичному й багато разів ходженому напрямку. При цьому сторожко озиралася.

Цілком правдивим буде припущення: жінка стережеться хижака й мудро робить.

І не всякий замислиться, чому, боячись величезного скаженого звіра, Катерина все одно йде до лісу. Яка в таких мандрах гостра потреба, тим більше — коли дитина на руках. Не маленьке безпомічне немовля, і разом з тим — лише одинадцятирічний пацан. Рідна мати досить серйозно ризикує рано чи пізно лишити Борю сиротою.

Або — зовсім нічим не ризикує. Й чудово знає це.

Дочекавшись, поки постать Катерини зникне за деревами, Левченко вислизнув із свого сховку, обережно рушив слідом. Ступати намагався тихо, триматися на відстані й не зводити з неї очей, не загубити в хащах. Чим далі, рухаючись від дерева до дерева, заглиблювався слідом за жінкою в ліс, тим настороженіше почувався. Коли за спиною лісові ворота замкнулися остаточно, ніби відрізаючи шлях до відступу, Андрій подумав — і витягнув із кобури пістолет. Зняв запобіжник, стиснув руків'я, зручніше взявшись, посунув далі, опустивши ствол донизу.

Подумавши, що часу спливло досить, Левченко глянув на циферблат. Здивувався, побачивши, що від моменту, коли він почав стеження, пройшло лише двадцять п'ять хвилин.

Відвівши погляд та пошукавши попереду Катерину, він раптом зрозумів — жінка зникла.

Ось ніби йшла попереду. Він навіть міг при бажанні почути її кроки. І враз розчинилася. Лісову тишу порушував мирний пташиний щебет, вітер ворушив верхівки дерев, шелестіло листя.

Переживши зовсім непотрібний зараз напад паніки, Андрій примружив очі. Перевів подих. Повільно видихнув. Почав знову вдивлятися вперед. Нікого не помітивши, він зціпив зуби, прискорив ходу, тепер не дуже дбаючи про те, аби рухатися тихцем. Розумів — робить помилку, дає змогу виявити себе, водночас будучи впевненим: пересувається не так, як ходять джунглями слони чи інші крупні тварини. Тож тих звуків, які викликали б підозру в лісі, його кроки не видають.

Кидок скоро дав результат — попереду майнула знайома хустка. Просунувшись ще трохи, Левченко враз зупинився: Катерина вже нікуди не йшла. Жінка стояла, ніби вслухуючись у довкілля. Так, немов чекала з лісової глибини якогось сигналу. Витерши змокрілого невідомо, з якої причини лоба, Андрій пересунув кашкета до потилиці, притиснувся плечем до стовбура. Щось підказало — треба бути напоготові.

Андрій обережно підняв руку з пістолетом на рівень пояса.

Катерина рвучко повернулася.