Повнолітні діти

Три тижні тому він заходив городами до Поповичів, щоб не викликати підозріння в сигуранци. Сьогодні прийшов до них теж городами. Як-не-як, а татко ще поки що на державній службі.

Не роздягаючись, хоч у кімнаті було тепло заради Славочки, він тільки поклав собі на коліна свою шапку-молдаванку і зразу ж почав бідкатися:

— Фу… фу… домнуле… домнуле!.. [34]

Татко як господар дому намагався якось розважити гостя, але роль ця вдавалася йому досить важко. Тато просто не знав, що сказати товаришеві. Замість тата сказала бабуся:

34

Боже… боже! (Рум.).

— А ви не журіться, пане Локуіцо. Щоб я так жила, не журіться! Якби нам таке нещастя, то що інше… відразу амінь, а ви — все ж таки румун. Поїдете до себе в регат, дасте бакшиш кому слід і — згадаєте моє слово — ще до кінця року будете на посаді… За Веренчанкою не плачте. Тут такі мокляки та малярія — самі знаєте… Як люди кажуть, немає нічого злого, щоб не вийшло на добре. Згадаєте моє слово. Скажете ще: «Добре мені та стара казала»…

— Правда, Траяне, правда, — притакує тато, вдячний, напевно, бабусі, що виручила його.

Пан Локуіца хитає тільки своєю великою головою на таку розраду, нагадуючи коня, якому залізло щось у вухо.

— Отож-бо воно і є… Куплю сигуранцу. Куплю посаду. Куплю суддю. Куплю довідку з лікарні для божевільних, що я хвора людина. Куплю диплом зубного лікаря… Куплю!.. Бакшиш! Всемогутній бакшиш! Отож воно і є, що в нашій державі все продажне… Зрозумійте, драгуцуле, що я, як казала ваша мама, я все ж таки румун, і це мене не тільки обурює, але й болить… Болить! Я терплю з цього приводу… Ви нас вважаєте за окупантів, і вам, хоч як це не парадоксально, морально набагато легше терпіти, ніж таким, як мені. У вашому терпінні є якась надія… Якась благородна злорадність: «Чим гірше, тим для нас краще». І воно так… А що я маю казати? Ви мені кажете — режим… Так, режим. Але той режим деморалізує людей, викривлює в них поняття чесності, справедливості, істини. А ті ж люди — частина мого народу. Мені боляче, коли я бачу, що тут гоц на гоці їде, гоцом поганяє… Я нітрохи не радий з того, що я можу за бакшиш маму купити, як то кажуть… Тут щось треба май по-інакшому думати… Тут щось треба робити, — знизив голос, — щоб народ не втрачав своїх сил. Це говорить вам Локуіца, румун з Штефанештів. Ви знаєте, Николаю, що я не поїду на село?

— Чому? — спитав татко.

«Чому?» — спитала Дарка очима.

— На селі, такому, як воно тепер, все у кліщах бояр. І нічого не придумаєш. Я гадаю десь у місті влаштуватися… Місто — це щось інше. Це говорить вам Локуіца. Всі зміни йдуть від міста, і я гадаю, що і сюди прийдуть вони з міста. Вай… вай… домнуле… фу… фу… думати треба, Николаю. Думати і щось робити. Га?

Татко не притакнув. Можливо, йому здавалося, що його товариш все ж таки у кращому становищі від нього.

— Так, Николаю, треба починати щось робити, — поклав на стіл стиснутий кулак Локуіца. Локуіца навіть не вдарив цим кулаком по столу, але вистачило Дарці глянути на одні губи свого вчителя, щоб зрозуміти, що та спокійна людина, яку в них вдома називали жартома «ходячою ласкавістю», рішилася на щось немале у своєму житті.

«Треба починати щось робити». Дарка відчула, що за цими словами понад усякий сумнів піде услід і діло. Вона не могла знати, що то за дія буде, але здавалось їй, що коли б тепер пана Локуіцу навіть закували, заткнули йому рот і вкинули в тюрму, то його задум все одно перетворився б у дію.

Дарка глянула на татка. З похиленою головою дивився він перед собою, а з виразу його очей можна було міркувати, що він нічого не бачить.

Може, вона помиляється, але щось їй каже, що татко нездатний вже на таку рішучість, як пан Локуіца. Можливо, що він належить до тих людей, які здатні горіти тільки в юності. Дарка зробила крок і поклала таткові руку на плече, наче беручи його під захист. Їй хотілося якимсь чином дати знати своєму вчителеві, що вона — дочка свого батька і зуміє виручити його навіть у найтяжчу годину.

У Підгірських теж бідкання, тільки з іншого приводу. Тут бідкається в першу чергу добродзійка, Орисьчина мама, висока, з страшенно великими очима і золотими обручами у вухах, жінка в чорному як влітку, так і взимку. Через ту прокляту історію з буряками зменшилися треби тоді, коли видатки у Підгірських зросли. Весілля, придане Софійки поглинули багато грошей. Треба тепер посилати Орисьці, треба посилати, між нами кажучи, і Софії, чоловік якої не одержав і невідомо коли одержить платню. А звідкіль брати, коли люди наче змовилися, стали лише половину за треби давати. А спробуєш поторгуватися, то тобі таку зараз мораль вичитає, що в п'ятках тобі застигне!

Локуіца їх обманув, а ти, панотче, терпи від цього!

В одних Данилюків, здавалося, не відбулося жодних змін. Данків тато визнав тільки один принцип: «Амт іст амт, унд ді регірунг вайст, вас зі тут» [35] .

Так схарактеризував Данкового батька татко. Дарка запитала себе: чи Данко у зрілому віці буде такий самий?

«О ні! В Данка багата, сонячна, вразлива на тони душа. Яких вершин, — якось по-материнському мріє вона, — досяг би він, коли б оточувала його інша дійсність, ніж ця, що ми в ній бродимо всі!..»

35

«Служба є служба, і уряд знає, що робить» (нім.).

Незважаючи на те, що між Даркою і мамою після нещастя з двійками з'явився новий відтінок любові, дуже схожий на почуття приязні між подружками, незважаючи на те, що татко (забувши, мабуть, директорове зауваження нам'яти чуба дочці) одверто визнав Дарку за жертву сваволі Мігалаке, цим разом перебування вдома було тяжким для Дарки.

Якось, пораючись з нудьги у шафі з білизною, натрапила Дарка на коробочку з бантами. Відкрила її і аж сама замилувалася: лежали тут сувійками сині, рожеві, червоні, темно-сині, білі, золотисті. Дарці спало на думку два з них подарувати своїй колишній подружці — Санді Івана Василевого. Правда, тепер вони могли б зачекати на Славочку, але Дарці хотілося зробити Санді приємність, щоб з легшим серцем виїхати з Веренчанки. Хай би забрала з собою бодай один ясний спогад з Веренчанки туди, на станцію.

Дарка вибрала два найбільш яскравих за кольорами банти: яскраво-рожевий і яскраво-синій.

Санда була тільки роком старша за Дарку, але два роки вже дівувала, а тепер, після різдва, чекала на старостів. Старостів сподівалася Санда аж; з двох сторін, і це найбільше дивувало Дарку.

— А за кого б ти хотіла піти?

— А хто скоріше старостів пошле…

— А все ж таки… котрий тобі миліший?..

— Жодний…

— А все ж таки?

— Той, що мені милий, той мене не візьме.

— Чому?

— Тому, що візьме багачку.

Дарка соромилася подарувати Санді банти при всіх у хаті. Вона поманила її в сінці, де ховалися кури перед морозом, і вийняла з кишені пальта загорнений у папір подарунок.

— Це тобі, Сандо…

Санда непевно простягла руку, наче вагаючись, чи не забрати її назад.

— А ти? Тобі вже не треба?

Дарка пояснила, що в її віці у місті не носять вже таких кольорових бантів.

Санда потримала хвилину подарунок на деякій віддалі від себе, потім неквапно сховала його. Ефект був зовсім не той, що його сподівалася Дарка.