Повнолітні діти

Дарка чомусь пішла перед Оріховською. Можливо, виймаючи свідоцтво Колясці, професор порушив алфавітний порядок. Не можна сказати, що Дарка дуже хвилювалася. Вона сказала собі: що професор не говорив би, його слова однаково не матимуть сили викреслити в її свідоцтві «посередньо», а на це місце вписати «погано».

А це було найголовніше.

Ще недавно Дарка підходила до двійки лише як до джерела неприємностей для батьків. Тепер же, коли з посадою татка ставало щораз скрутніше, Дарка розуміла, що втрачений шкільний рік — це не тільки сором і неприємності, але й дошкульна в їх становищі матеріальна витрата. Тепер, коли першого-ліпшого дня тато міг опинитися без посади, гроші набирали в розумінні Дарки практичного значення. Це не просто гроші, але молочко для Славочки, взуття для неї самої, тютюн для татка, без якого він не може вже заспокоїти свої нерви, світло в хаті…

Життя було куди серйозніше від тієї нотації, що її збирався прочитати Дарці професор.

— Учениця Поповіч (навіть цей починає вже калічити її прізвище!) одержує не таке свідоцтво, яке вона заслужила собі своєю поведінкою. З ласки пана директора і панів професорів учениця дістає гарний табель. Так, гарний. Панове професори поставили Поповіч оцінки авансом. Так, авансом! Хай учениця задумається над цим і запам'ятає, до чого зобов'язує такий аванс. Під час канікул Поповіч матиме деякі справи, так би мовити. Професор Мігалаке бажає учениці, так, бажає, щоб учениця Поповіч під час канікул якнайбільше читала румунських книжок. Поповіч повинна до кінця свого життя, так, повинна бути вдячна дирекції школи за проявлену небувалу великодушність по відношенню до учениці Одарки Поповіч. Зокрема, учениця повинна дякувати панові професорові Мігалаке, в якого вона заслужила двійку, так, двійку, але пан професор змилосердився над нею.

— Ти, — щипає Дарку в плечі Лідка, — вони тебе зробили відмінницею. На зло Оріховській! Побачиш!

Звичайно, Лідка просто смішна. Куди ж Дарці до відмінниці? Може, підвищили їй з кількох предметів оцінки, як Лідці, але Лідка — черчеташка, і тому ніхто не дивується тим натягнутим «добре», а Дарці за них треба бути вдячною директорові і тій собаці Мігалаке до гробової дошки.

Ох, як важко брати на себе такий тягар вдячності! Вже краще були б Дарці дали те, що вона заслужила. Від кого це Дарка чула, що борг вдячності — найважчий з боргів?

— Прошу, Поповіч!

Дарка, збита за пантелику його промовою, якій довіряла й не довіряла, кисло усміхнена, вийшла з-за парти й взяла свідоцтво з рук професора. Глянула в нього, пересмикнула плечем, не довіряючи власним очам, ще раз глянула, й раптом стало їй гаряче. Оцінки від початку до кінця, за винятком оцінки з релігії, гімнастики й поведінки, були посередні. Навіть з української літератури, історії й природознавства!

З Дарки насміялися! І то ще як насміялися! З серйозним виглядом, начебто жаліючи її! Підсунули каменюку, переконуючи, що то шматок хліба!

Як жорстоко і як нечесно!

Мірчук помітив, що учениця Попович стала якась сама не своя. Здогадався, в чому її збентеження (де ж пак!), і собі розсердився на Дарку:

— Поповіч, бачу, незадоволена! Цікаво! Так, цікаво! А Поповіч знає, що така учениця, як Поповіч, повинна сьогодні одержати в табелі бодай з трьох предметів «погано»? Так і ще «погано» з поведінки! Знає Поповіч про це чи не знає?

Оце «знає чи не знає» поставило перед Дарчиними очима, наче живого, Мігалаке. Він саме й стояв за спиною Мірчука й директора, смикаючи за шнурочки ці дерев'яні фігурки клоунів. Вони мають рацію: якби Мігалаке був наважився, то вліпив би їй двійку з румунської, і тоді — прощай, шостий клас! Так, вони мають рацію. Власне кажучи, коли з цього боку дивиться на справу, то Дарці й не завдано великої кривди. Відбувся звичайний обмін речей: її три чи чотири «дуже добре» виміняли на «посередньо» з румунської мови й літератури. Формально — все гаразд.

А все ж таки це ганьба: приносити додому свідоцтво з самими «цісарськими» оцінками. Хто їде лише на трійках? Цілковитий нездара або найбільший лінюх, а Дарка ні одне, ні друге. До цього дня ніхто ні в їхній родині, ні в родині Поповичів (тут небагато було грамотних, треба сказати), а тим більше в роді Скобельських, по матері, не приносив такого свідоцтва. І за це вона повинна ще бути вдячна? А дзуськи!

Дарка навмисне зробила зухвале лице, наскільки вистачало в неї мімічних здібностей, але однаково професор не звертав більше уваги на неї.

Настала черга Оріховської. До Наталки він заговорив зовсім іншим голосом. Сердечно. Так сердечно, що хто б його не знав, то впіймався б на цю вудочку. Він почав жалкувати, що така до цього часу зразкова учениця, можна сказати — гордість всієї жіночої гімназії, так з'їхала в цьому році. За всі роки, що Оріховська ходить до гімназії, вона не мала жодної четвірки навіть за чверть, а тепер (з глибоким смутком стверджує професор) учениця одержує трійку в річному табелі з такого важливого предмета, як румунська мова. А коли в учениці знижена оцінка з румунської мови, то цілком логічно, що їй треба було знизити бал і з історії та географії, тобто з предметів, які викладаються цією мовою. І от вам картина: кругла відмінниця одержує табель з однією трійкою і двома четвірками. Куди ж це годиться?

— Погано, Оріховська! Не тільки погано, але й дуже погано! Оріховській треба серйозно подумати над своїм становищем. Дирекція дає Оріховській змогу продовжувати освіту й тим самим виправити, панно Оріховська, деякі свої фальшиві політичні погляди. Оріховська повинна знати, що дирекції відомо про те, який вплив має учениця на деяких своїх малостійких товаришок. І тому Оріховська морально відповідає не лише за себе саму. Од відмінниці дирекція чекає, щоб вона була зразком для своїх товаришок. А що ми маємо на ділі?.. Оріховська так само, як і Поповіч, як Романовська, Сидір і ще дехто, повинна використати канікули на вправи з румунської мови. Так, на вправи з румунської мови. Ну що ж, ученице Оріховська, війна чи мир?

— Мир! Мир! — кричало кілька голосів у класі. Сама Оріховська стояла випростана, наче вирізана з дерева, без краплинки крові на обличчі. Здавалося, вона навіть перестала дихати.

Коли Мірчук скінчив, вона рівним кроком підійшла до нього, взяла з його рук свідоцтво і, не ворухнувши повіками, без слова, пішла назад до парти.

До кінця було недалеко, і нічого цікавого вже не сталося. Дарка себе так погано почувала, що найрадше пішла б з школи прямо на вокзал і там чекала б на поїзд. Та з станції треба було забрати валізку, зимове пальто й клунок з подушкою.

— А навіщо вам, панно Дарусю, зимове пальто? Все одно у вересні вам доведеться знову везти його сюди, а в мене від молі є дуже добра скриня… Я закину його туди, й воно пролежить собі там до осені… І все!

«Повертатися в це кубло розбійників? Ні, ні за які скарби світу!»

— Ні, я таки мушу взяти пальто, бо воно на мене вже коротке. Мама доточить його трохи…

— А, це інша справа! А подушку можете залишити. Хіба дома не знайдеться для вас подушки, панно Дарусю?

Звичайно, що подушка знайдеться, але Дарка не хоче залишати жодного завдатку, бо ні за які гроші не хоче тут жити після канікул. Зрозуміло, що пані Дуткова хоче таким способом забезпечити собі квартиранта на черговий шкільний рік, але це Дарці байдужісінько. Хай вона називає собі Дарку невихованою, хай собі думає про Дарку, що їй завгодно, а подушки Дарка все ж таки не залишить.

Як і під час зимових канікул, так і тепер приїхав по Дарку Стефко Підгірський. Галантно виніс Дарчину валізку (клунки Дарка зносила вже сама, вважаючи, що вони не зовсім пасують мужчині), посадив Дарку з правого боку; візник цмокнув на коня, і поїхали на вокзал.