Позначена блискавицею
Шрифт:
Вони саме стояли на балконі, а наприкінці серпня вечори бувають уже прохолодні. Оля принесла улюблену мамину білу шаль із вигадливим візерунком, теплу й пухнасту, і накинула їй на плечі.
— Дякую, доню, — зітхнула мама. — А тепер послухай, що я тобі ще скажу. Ніколи про це не заводила мови, вважала тебе малою, а ти вже встигла вирости. Мабуть, ти не одразу зрозумієш мої слова, та все одно постарайся запам’ятати їх. У всьому світі немає людини, кращої за твого батька. Якби треба було коротко сказати про нього все, я сказала б: він надійний. Ніколи не підведе ні мене, ні когось іншого. Я вірю йому і вірю в нього, розумієш? І коли ти станеш зовсім дорослою й захочеш із кимось пов’язати свою долю, спитай тоді себе: чи можеш ти на нього покластися в усьому?
Мама закарбувалася в пам’яті Ольги саме такою — у химерному місячному світлі, вгорнута в свою пухнасту шаль… і незвична тремка нота в голосі… До відльоту “Айстри” лишалось менш як півроку.
Згодом Ольга не раз дивувалася, як підходять оті мамині слова до Славка. Так, усе це вона з повним правом могла б сказати про нього. У похмурий весняний день, коли закладали пам’ятник на Зоряній площі, одним потиском руки Ярослав Чепїль узяв на себе відповідальність
У день весілля вони із Славком удвох прийшли до пам’ятника на Зоряній площі. “Благослови мене, рідна, — думала Ольга. — Благослови і ти, тату. Як би я хотіла, щоб ви побачили мене зараз! У мені — той сміх, яким ви не досміялися, і та радість, якою ви не дораділи, і ті слова, яких ви не доказали… Я завжди ішла до вас зі своїм лихом і зі своїм щастям. Сьогодні я прийшла до вас із своїм коханням…”
Ольга звикала до чекання, до невідомості, до того, що Янка ображено кривила губки: “І де це наш тато?” Вона ніколи не вимовила жодного слова докору, бо повинен же хтось літати і прокладати шляхи.
Ярчику, де ти?.. Не дотягтись до тебе, не дозватися…
Із щоденника Яни Чепіль
Дивовижа! Не віриться навіть, що це — зі мною… Одному нерозумному, примхливому, часом свавільному дівчаті освідчується в коханні дорослий і, як казала Любка, “дуже позитивний чоловік”. А ще Любонька повідомила під величезним секретом, що в нього “надзвичайно серйозні наміри”. Не можу до кінця збагнути і пояснити навіть собі самій, як же це сталося.
Цілий мішок гарних слів на мене висипав. Виявляється, я і непересічна особистість, і поетична натура, а до всього — ще й мавка чорнокоса…
Ох ні, усе це — не моє. Серйозне, позитивне, але — не моє. О, що моє, а що — ні, я добре розумію. Був би мій — якби покликав, пішла б хоч на край світу. Мій — добрий і сильний, щирий і палкий, неспокійний, невтримний… Якщо впізнаю його— ніщо мене не зупинить, попри все піду до нього. Єдине право моє — кохання.
…А що цьому? Цілком серйозному та позитивному…
Прости мені, бо я не Мавка, Бо я була Русалка зроду. Твої слова злетіли марно, Мов листя восени на воду…А надворі весна зараз. Така весна! І як страшно бути одній, самотній бути у цій весні… У мені таке море ніжності, ласки, слів невимовлених, невилитих, нерозкрилених — бо нема їм до кого летіти.
І я продовжую шукати тебе у цьому всесвіті людських очей — чорних і синіх, карих і зелених, відкритих і прищулених, добрих і хитрих, чистих і каламутних… Я повинна знайти тебе. Бо без тебе я живу лише половиною душі…
— Як справи, Олечко?
Лише Микола Матвійович зве її Олечкою. Для всіх інших вона давно вже Ольга Іларіонівна. Лікар Чепіль. Врівноважена, витримана, коректна, завжди ввічлива і люб’язна… А які почуття іноді вирують у неї всередині, знає лише вона сама…
— Маю прохання до вас, Миколо Матвійовичу.
— Слухаю тебе.
— Я хочу провести зондування пам’яті.
— У Яни?
— Так.
— Гадаєш, це необхідно?
— Миколо Матвійовичу, я мушу з’ясувати всі обставини, пов’язані з травмою. Чому пізно увечері, в дощ вона була в березовому гайку? Що її туди привело? Уже встановлено, що там було двоє. Янка, перед тим як піти з дому, лишила мені свого щоденника, мені здається, я знаю, з ким вона була тоді. Я повинна розшукати його. Спитати, що йому відомо… Я маю передбачити все. Це ж моя дитина! Вірю, Янка все сама мені розказала б, якби могла. Але ж вона не моше зараз. З дня на день чекаю, що вона прийде до пам’яті…
— Якщо ти, Олю, вважаєш, що Яна неодмінно все розповіла б тобі сама, то чи варто поспішати? Ми вивели її з критичного стану, тепер треба просто продовжувати лікування. Сама розумієш, після такої травми повинен минути чималий час, поки все прийде в норму.
— Не можу я більше чекати! Мене весь час точить одна думка: якби я знала, що сталося в той вечір, я могла б більше зробити для неї. Хоча б Ярослав був тут!..
— Ти так його ні про що й не повідомила?
— Ні. Дізнається про все, коли повернеться на Землю. Так буде краще.
— Ти завжди прагнеш узяти на себе найважче, Олечко. Але ж недаремно кажуть: поділене горе — півгоря.
— Пізно вже мені перевиховуватись… То як щодо зондування пам’яті?
— Подумай над усім гарненько, Олю. Як лікар, як мати, як жінка, зрештою… Дивись, щоб лікар у тобі не переважив. Я консерватор, і ти знаєш моє ставлення до подібних методів дослідження.
— Так. Для мене й зараз лишається загадкою, як це ви дозволили, щоб у вашій клітці здійснили першу в світі мнемокорекцію, не заперечували проти дослідів, що їх проводить моя група…
— Було б безглуздям відкидати те, що вже народилося. Дослідження почалися б як не в нас, то в іншому місці. Очевидно, розумне, обережне, тисячу разів зважене та обмірковане втручання в пам’ять і має право на існування. Звісно, як виняток, а не як правило. Випадок із Крістіною це підтвердив. Бачиш, Олю, я певен, що мнемокорекція не набуде великого поширення, а галас довкола неї із часом стихне, та вона породить і породила вже безліч проблем — не так медичних, як етичних та психологічних. Я вірю в людину, Олечко. Якщо ж вона сама відмовляється від боротьби, то не допоможуть ні найкращі ліки, ні найновіші методи лікування.
— Але ж ідеться не про корекцію, а лиш про зондування. Мою згоду, як матері потерпілої, ви вже маєте.
— Гаразд, Олечко, якщо ти наполягаєш, я сьогодні ж скличу нашу Раду охорони пам’яті. Гадаю, ти одержиш дозвіл. Зважаючи на всі обставини… Але поміркуй іще раз гарненько над тим, що я тобі сказав. Тут не треба поспішати.
— Дякую
за пораду, Миколо Матвійовичу. Я подумаю.Із щоденника Яни Чепіль
…І раптом світ, як чарівна хатинка у казці, повернувся до мене іншим бокоом. Я відкрила в собі — себе іншу. Спершу навіть страшно стало. А потім зрозуміла, що все, все можу, і все в мене вийде, все складеться так, як хочу я… Для мене нема нездійсненного. Тепер я ходжу гордо-гордо, несу голову високо-високо, ніби знаю надзвичайну таємницю, та, власне, так воно і є.
А почалося все синього зимового вечора, коли повільно падав пухнастий лапатий сніг, падав і виблискував у світлі ліхтарів, як і водиться в новорічну ніч. Я й досі люблю це свято найбільше і завжди чекаю від нього чудес та несподіванок. Не випадково ж мій перший віршик, що його надрукували в шкільній стіннівці — ото була подія для тата в мамою! — був саме про Новий рік…
В вікні горобчик щулиться - Мороз сьогодні колеться, Та весело на вулиці Співає сніговій: “Дерева запорошило… На свято всіх запрошено, І як навколо хороше - Сьогодні рік Новий!”Рими, звичайно, неоковирні (запорошило — запрошено — хороше), та пробачимо те поетесі, якій і восьми років не виповнилося.
Так от, був тихий засніжений вечір. Мама й тато за день до цього поїхали в гості до Волошиних, які нещодавно повернулися із експедиції на Місяць, а я зустрічала Новий рік з однокурсниками.
Зібралися ми в Любоньки Руденко. Я та ще кілька дівчат прийшли зарані, щоб допомогти їй накрити на стіл. На мене найшло передсвяткове натхнення. Сипала жартами й дотепами, смішила всіх — рот не стулявся. Дівчата реготали до сліз.
Певна річ, я одразу ж звернула увагу на єдину незнайому мені людину. Разом із Любчиним братом приїхав на свята його товариш, Сашко Крицький. Тільки-но я побачила його, сяйнуло: “Я шукала ті очі чорні, я шукала вперто і довго…”
Справді, щось незвичайне було в його чорнющих очах. Я ще подумала: мабуть, саме такі очі мали характерники. Дуже пильний, трохи іронічний і зверхній погляд. Наче знає про тебе все, навіть те, що самій тобі іще невідомо, наче прозирає так далеко і глибоко, аж лячно стає… І чомусь уявилось безмежне поле, курява на би^ тому шляху, війнуло терпким полиновим вітром… “Бачу: прослався путь, в мареві далина. Чую: десь у степу цокіт копит луна…” Немов зачепили струну — і пролунав тривожний, закличний звук…
Сашко сидів у кутку, такий спокійний, незалежний — і в той же час, як здалося мені, такий самотній. Лише згодом я збагнула, що була просто заглибленість у собі людини, яка вперше опинилася в незнайомому гурті, до того ж такому гамірному й задерикуватому. А тоді мені раптом страшенно захотілося порушити отой його спокій, змусити його розреготатися, забувши поважність, витягти в нестримний танок… І це мені вдалося, як усе в ту ніч вдавалося: мене несло на хвилі новорічного натхнення. А коли всім уже схотілося спокійніших розваг, мені дали в руки геть ненаєтроєну гітару — ніхто в цьому домі давно вже до неї не торкався, я привела її до ладу, зручно вмостилася щ. канапі — і почала: “Наді мною не летіли лебеді, наді мною круки не кричали…”
І пішла суцільна імпровізація — де й узялися слова та мелодії.
Погляд його дедалі частіше зупинявся на мені — чи то з подивом, чи в цікавістю… Коли ж почали розходитися, ми вийшли на вулицю разом. (Сніг перед нами — білий, світ перед нами — білий, ніч стоїть позад нас, лагідна синя ніч…) Позаду лишилася круговерть новорічної ночі, і білий світ у білому снігу, що насипався за ніч, лежав перед нами. І ми побрели по ньому — без мети, без дороги, просто йшли знайомими і незнайомими вулицями, бо нам обом — я це відчувала — не хотілося розлучатися.
Про що ми тоді говорили? Важко сказати. Про все. Втім, Сашко лише зрідка кидав якусь фразу, зате я — я торохтіла без упину, і слова не мали для мене значення. Мало значення лише те, що ми — разом, що я можу йти поряд із ним, торкатися його руки…
Це був наш перший день. Був і другий. Ми знову ходили містом, і я намагалася показати його Сашкові так, щоб він запам’ятав ті місця, які любила я. Повела його і до своїх беріз. Вони такі тендітні та безпорадні на білому тлі снігу. Отам, серед беріз, він і поцілував мене. Поглянула в його очі — і відчула, що падаю у безодню.
Того ж дня увечері він мусив їхати, і я провела його до вокзалу. Прощання було стриманим — кругом стільки люду, — а в мені усе аж кричало: не їдь! Як же я без тебе?
А потім я довго збирала мовлені про нього слова, мов шматочки мозаїки, тулила їх докупи, складаючи зображення… І коли мовчання стало вже зовсім нестерпним, я вирішила написати йому…
Ольга вимкнула прилади і знесилено відкинулася на спинку крісла.
Чому, ну чому ж це випало Янці? Веселій і щедрій, палкій та вразливій Янці, відкритій назустріч щастю та лиху… На самому злеті…
…Минулої весни Янці виповнилося сімнадцять, і друзі прийшли привітати її, а через те, що було їх чимало, у кімнатах видалося їм занадто тісно, і всі врешті-решт висипали на подвір’я, де квітував бузок. Янка, звичайно ж, прихопила гітару. Почала із пісень відомих, щоб усі могли підспівувати. Але потім хтось сказав: “Тепер давай своєї». Спершу вона просто награвала тремтливу мелодію, а потім у травневих сутінках знову залунав її голос, вплітаючись у передзвін струн.
Донька давно вже не співала при ній своїх пісень, не показувала нових віршів. І зараз Ольгу вразило те, які глибокі почуття, які дорослі пристрасті бриніли в них. Невже це їхня сміхотлива, метка Янка співала зараз про гіркоту розлуки, про зраджену мрію, про самозречення жінки, обпаленої коханням? Звідки це в неї? Оте саме бажання: “…як жінка у давнину, звести до неба з землі кільце заломлених рук: “Господи Боже мій, тільки його не руш! Мене карай, мене бий, все витримаю сама… Господи Боже мій, тільки його не займай!” І триватиме так, “поки живуть жінки, поки люблять жінки”.