Прапороносці

– Там не стільки хлібів, скільки меж та бур'янів.

– Тут комбайном і робити ніяк.

– Що ж у них і родитиме, як не кукіль, коли сівозміни нема. Я бачив – на кукурудзі знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.

– Не обробляють землю, а тільки мучать.

– А казали: культура!

– Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'є в бубон і вигукує нові які-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.

– Вивісив би на стіні та й, будь ласка: хай собі читають…

– Начитають! Темнота у них по селах… І шкіл мало, і лікнепів нема…

– Темні-темні, а от по своїх Бібулештах не б'ють.

– Значить, у них там командир батареї земляк, і йому шкода свого села.

– Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокійно, розважливо тече розмова.

– Дивись, Іване, – каже один, лежачи на животі і погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освітлену місяцем. – Дивись, і тут росте спориш! Зовсім такий, як і в нас.

– Земля скрізь під нами одна.

– І сонце над нами однаково світить…

– Ходив я сьогодні, братці, по обід через траншеї першого батальйону. Ой леле! Там ціле підземне місто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лісі. Одна стрілка в ту роту, друга в ту. Та – на БеО, а та – в ленкімнату.

– Добре, що є указки.

– Що воно значить оте наше «ел»?

– Може, Ленін?

– Попав. То прізвище нашого генерала, командира дивізії.

– А як же його?

– Скажуть…

– А коли хто спитає?

– Скажеш – людина, та й усе. Людина теж на «ел» починається…

– Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодці, не розгубились: пустили в самі траншеї, а потім перебили майже всіх саперними лопатками.

– Буває, чого ж… Братова приймила приймака, а він без ночі не тутешній, пожив три дні, та й шукай вітра в полі…

– А чули, що розвідники гомонять? Буцімто скоро підемо наступати.

– Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собі окмітував. Ой, скільки там гармат за. горою, – не годен перерахувати! А хлопці все такі буцматі та, видно. бувалі. Вже кажуть, ті їхні доти всі в нас на картах зазначені. І кожен має свій номер і навіть кличку.

– І кличку? То вже брешуть.

– І вже пристріляний кожен дот. Як почнуть артпідготовку – кожна батарея знає, по якому їй ціляти. Та по тому, а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-він і не лусне!

– Снаряди їх не беруть. Сюди Малиновський тисячу літаків пустить. Щоб на кожен дот і літак.

– Кажуть, нібито ці доти тягнуться від самих Карпат аж до Чорного моря. Всуціль, як ота лінія Маннергейма.

– Це їм німецькі інженери набудували.

– Падлюки! У мене хату пустили з димом.

– А я замурував був у хижі дочку від Германії, то в управі так шмагали, що – вірите? – шкура на мені полопалася.

– Признався?

– Дзуськи!

– А мого Василька не чути. Був у Рурі десь, а тепер і зовсім не чути. Розвезли, розмикали наших дітей по всенькому світу. Всім вони гарні, доки молоді, та здорові, та цвітуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.

– Кому яка доля, братці!..

– Руки я, звісно, не хотів би збутися, бо то дуже кепсько – адже я тільки дві зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, їй-право, не страшно.

– А як спати?

– Байдужки: жінка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всім стає весело, і бійці сміються довго, вволю і не хапаючись, ніби їдять.

Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспівав своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:

Как устал боец, дремлет война…

З командирської землянки мінроти вийшли офіцери і, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.

– Файні хлопці, – зауважує один, дивлячись услід офіцерам.

– Замолоді тільки.

– Молоді, та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.

– Тож-то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях.

– А Сагайди не влучиш: коли – добрий, а коли – як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівської норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…

– Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує…

– Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть.

– А цей новий, чорнявенький – не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по-якомусь з Магомедовим.

– Який там кавказець: Черниш… З наших українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був…

– Такий поштивий і бійців називає на «ви».

– Це попервах: потім тикатиме.

– Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг. Якось тобі наче всередину дивиться.

– А моя пише: хліба стоять, як сонце. Ввійдеш – і з головою пірнаєш… Ніколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, літа наші молодії. Як вийду, каже, надвечір за ворота з сином на руках, стану, а теплий вітер віє з півдня, то й здається мені, що то вітер із самої Романії, від тебе, Грицю!..

VII

Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень – так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед цього гарячого південного степу. Політнавчання з бійцями Брянський провадив завжди сам.

– Я вестиму роту в бій, – говорив він, – і я зацікавлений більше за всіх у тому, щоб вона була вихована як слід, згуртована й дружна, щоб не підвела ні себе, ні мене.

Від того як я її виховаю, залежить не тільки те, як вона виконає свій бойовий обов'язок. Зрештою, від цього залежить і моє власне життя. Я мушу виховати її так, щоб у всяких обставинах міг цілком покластись на неї і вірити їй, як собі.

Сьогодні в роті бурхливий день. Парторг батальйону приніс, екстрений випуск листівок про подвиг Самійла Поліщука, який у бою під Яссами знищив власноручно шість ворожих танків. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоєння Поліщукові звання Героя Радянського Союзу. Слава про невідомого досі нікому рядового бійця стрілецької роти за кілька днів облетіла весь 2-й Український фронт.