Право на істину

Але не просто було здолати префекта Ореста й мужню жінку. її не лякали погрози. Лестощі й загравання також були безсилі. Гіпатією захоплювались усі. Навіть вороги. Звичайні люди і умудрені житейським досвідом учені мужі натовпом сунули до Мусейону, коли з мовниці виступала Гіпатія. Вона рівно говорила з усіма. Чи то з багатолюдним натовпом просто на вулиці, чи з численними учнями в своєму будинку. З усіма, хто хотів осягнути невідоме, довідатися більше, вона щедро ділилася знаннями.

Зарозумілий і пихатий Кирило не міг пробачити Гіпатії її розуму, щирості до простолюду, а чи не найбільше його дратувала довіра і повага до неї магістрату, який церква хотіла прибрати до рук. За очі називав Гіпатію “духовною дочкою Юліана Відступника”.

— Вона надто щира і добросердна, Гієрокле, — важко мовив Орест. — Тому і не йме віри нечуваній підлоті, що шириться довкруж.

І тут же, ніби сумніваючись у своїх словах, вголос запитав, ні до кого не звертаючись:

— А може, й справді Гіпатія не хоче рятунку?..

— Не вірю, що Гіпатія змирилася з долею, — поривчасто, але якось розгублено мовив Гієрокл.

— Ти так вважаєш? — немов прокидаючись з дрімоти, спроквола озвався префект. — Як знати, можливо, Гіпатія послухає тебе. Тим більше, що ти на власні вуха чув п’яні похваляння й погрози цього вошивця Амонія. Так… Єпископ александрійський виявився меткішим, ніж я вважав. Ці покидьки баритися не будуть…

Запала тягуча мовчанка. Гієрокл не зводив з Ореста занепокоєного погляду. Що скаже він, досвідчений і розважний? Склавши руки на грудях, префект міряв кроками залу. Враз, ніби спіткнувшись об щось, зупинився. Не піднімаючи голови, глухо проказав:

— Наполягай, щоби Гіпатія не йшла вранці до Мусейону. На неї, певно, чатуватимуть саме там. Нехай візьме щонайцінніше і чимскоріш поспішить до трієри, що чекатиме біля причалу, там, де лежить базальтовий сфінкс. Вона впізнає вітрильник. Мій слуга Августин проведе її на корабель. Я також… там буду.

…Ще вчора Гієрокл зачаровано слухав незрівнянну Учительку, мудру Гіпатію, яка, стоячи за кафедрою Мусейону, виголошувала перед натовпом сміливі думки. Воістину прекрасною була дочка Теона! Але розумом перевершила вона свого батька. Людське поголосся і в чужодальних краях тільки й мовило про її неземну красу, неперевершену мудрість. Незрівнянна Гіпатія… Струнка, смаглявовида, з гордо піднесеною головою, вона скидалася на прекрасну статую, витесану з цільної мармурової брили чарівником Фідієм. Великі карі очі дивилися тепло й привітно, западали глибоко в душу співрозмовника, могли розворушити найбайдужіше серце.

Мова її була прониклива. Про найскладніші речі говорила переконуюче, захватно, навертаючи слухачів на свій бік.

— Владарям, царям та імператорам завше потрібна була віра, яка б освячувала устрій і водночас тішила люд примарою майбутнього благоденства, — рекла Гіпатія. — Християнство найбільш підхоже імперії, її ревним захисникам…

Юрбі така сміливість думок, сказаних уголос, припала до душі. Прокотився схвальний гомін. І тут же, затамувавши подих, люди з потроєною увагою наготувалися ловити наступні слова улюблениці, найменший порух її, кожен жест. А вони іноді важили більше, ніж самі слова.

— Озирніться, і ви побачите, в якій непомірній розкоші живуть патриції і негоціанти. І християнство освячує це. Освячує це святотатство, — Гіпатія зневажливо-гнівно показала рукою в бік осібного гурту багатіїв.

Пихаті міські мужі мовчали, сповнені злоби і ненависті. Проте піти геть не думали — чули за собою силу. Так і залишилися стояти, слухаючи мову прекрасноликої жінки, щоби принагідно звинуватити її у всіх смертних гріхах.

Тим часом Гіпатія продовжувала:

— Саме в Александрії згасає минула велич міста науки. Діяннями підлотників або ж просто нерозумних поховані прекрасні витвори древньої Еллади, Єгипту…

— Плотін, якого ти, Гіпатіє, іноді цитуєш, твердив, що беззаконня, які чиняться в народі, не порушують загальної гармонії буття, — насмішкувато озвався хтось із гурту патриціїв. — Більше того, вони навіть необхідні, бо якщо є гімнасій, то є переможці і переможені.

Гнівом спалахнуло обличчя Гіпатії.

— Саме в цьому і полягає містика діалектики Плотіна, яку я, до речі, відкидаю: вбачання протилежностей і їх єдності, котрі, мовляв, обумовлюють у світі красу і гармонію, зло і безчинства… І ось монахи, ці облудники й нікчеми, лжеці і лицеміри, проповідують якраз непротивлення злу і насильству, запевняючи, що Всевишній наготував найсмиреннішим спасенний притулок у раю. Однак це слова, за якими криється підступність можновладних.

Натовп схвально загув…

* * *

Гіпатія перечитувала листи свого найлюбішого учня Сінезія: “Прикутий до ложа, я диктував цей лист. О, якби ти отримала його, перебуваючи в доброму здоров’ї, моя мати, моя сестро, моя наставнице, котрій я зобов’язаний стількома благодіяннями і котра заслужила з мого боку всі почесні титули!”

Лист був останній, писаний минулого літа, незадовго до смерті лівійця. Язичниця і християнин, вони, на осуд церкви, знаходили спільну мову, обмінювалися листами. Беззавітно відданий Сінезій, прийнявши християнство, постійно відчував незгоду своїх переконань з вірою. Що примусило його прийняти Христове вчення? Сінезій не міг не бачити, як між державою і церквою точиться гостра боротьба за політичну владу. Його хвилювало майбутнє. Яким воно буде?..

Колись Сінезій з гіркотою зронив: “Мені нічого не залишилось, як тікати зі своєї батьківщини… Ми всі безнадійні і безсилі… Пентаполь проклятий богами, Пентаполь вмер, він задавлений, він покінчив своє існування, він убитий, він загинув…”

Знатний, багатий і впливовий Сінезій Кренський користувався великою повагою в рідному Пентаполісі. Християнство прийняв, як пояснив Гіпатії, насамперед з бажання забезпечити батьківщині спокій і порядок, не допустити спалахів насильства. Церква вельми охоче прийняла у Христове лоно більш ніж доречного союзника, уповаючи на зростання свого впливу серед язичників.

І все-таки Сінезій, зрештою, як і Гіпатія, залишався противником християнського бога, різко протестуючи проти тих, хто вважав, що філософ повинен ненавидіти науки і піклуватися лише про божественне. У листах Сінезій відверто обурювався невіглаством християнських проповідників: “Верх неуцтва — бути самому неуком і братися навчати інших”.

Гіпатія всміхнулась. Це були її думки…

“Хіба може розумний і добрий, всемогутній і всевладний творець правити світом, в якому панує зло і несправедливість?” — запитував Сінезій.

“Богом нашим є мудрість і розум!” — відповідала Гіпатія, але підсвідомо відчувала, що цій тезі чогось бракує.

Християнство, незважаючи ні на що, вперто сходило до вершин тріумфу. Коли імператор Феодосій І едиктом 380 року оголосив нещадне переслідування язичників, Гіпатії було десять років. О тій порі Афіни ще вважались осередком мудрих, однак за якихось три десятиліття місто почало славитись лише приготуванням меду… Імена древніх залишились тільки на спомин про колишню велич Еллади. І коли Сінезій говорив: “Я віддаю перевагу елліну, ніж варвару” — вона мимовільно впізнавала свої думки, свої переконання.