Празький цвинтар
Шрифт:
Втім, якщо як слід помізкувати, то Дюма не вигадав нічого нового, оправивши у повість те, що дідові розповів отець Баррюель. Завдяки цьому я усвідомив, що, аби якось продати розкриту змову, покупцю не потрібно давати нічого нового, а лише виключно те, що він або вже знав, або міг легко дізнатися у значно легший спосіб. Люди вірять лише в те, про що вже знають, і саме в цьому краса Всесвітньої моделі змови.
Був 1855 рік, мені вже було двадцять п'ять, я отримав диплом з юриспруденції й ще гадки не мав, що робити із власним життям. Я зустрічався зі старими товаришами, не надто переймаючись їхнім революційним трепетом, скептично чекаючи, що через кілька місяців вони розчаруються: ось у Римі знову панує папа, Пій IX, який з понтифіка-реформатора перетворився на ще більш відсталого за своїх попередників, ось розтають надії, чи то через безталання, чи то боягузтво, на те, що Карл-Альберт стане провісником об'єднаної Італії, ось після захопливо-стрімких виступів соціалістів, які запалювали безліч
І я вже не мав змоги читати романи, які вплинули на мою особистість більше, аніж спромігся вплинути будь-хто з моїх учителів-єзуїтів, бо у Франції під час Вищої ради університету, де не знати чому засідали троє архієпископів і єпископ, прийняли так звану поправку Р'єнсі, за якою кожна газета з додатком, яка випускає фейлетон, обкладається податком у п'ять сантимів за кожен номер. Для тих, хто мало знався на видавничих справах, ця звістка стала полегшенням, але ми з друзями швидко второпали, наскільки це важливо: податок був надто тяжким покаранням, тож французькі газети будуть вимушені відмовитися від публікації романів. Голоси тих, хто викривав суспільні болячки, таких, як Сю та Дюма, змовкли навіки.
Навіть дід, який з часом усе більше згасав, але іноді знову із запалом відзначав те, що йому видавалось ознаками повернення колишніх часів, жалівся, що п'ємонтський уряд, відколи їх схопили за рукав масони штибу Д'Адзельо [98] та Кавура [99] , перетворилися на сатанинську Синагогу.
— Ти усвідомлюєш, хлопче, що закони цього Сіккарді [100] скасовують так звані привілеї духовенства. Нащо відміняти право прихищати людей у священних місцях? Чи, може, у церкви прав менше, ніж у жандармерії? Нащо відміняти церковний суд над тими, хто вчинив карні злочини? Може, церква не має права судити своїх? Нащо відміняти церковну цензуру у пресі? Чи тепер кожен може без угаву казати те, що заманеться, не поважаючи ані віри, ані моралі? А коли наш архієпископ Фальконе наказав туринському духовенству не дотримуватися цих заходів, то його засудили як злочинця до року ув'язнення! А зараз ми дожилися до того, що нами командують ордени старцювальників [101] та споглядальників [102] , усього з шість сотень священиків. Держава відчужує їхні багатства, запевняючи, що воно піде на сплачення платні приходським священикам, але якщо порахувати добро всіх тих орденів, то набіжить сума, яка вдесятеро, де там — у сотні разів перевищить загальну суму платні по всій державі; уряд витратить ці кошти на державні школи, де вчитимуть того, що біднякам геть не згодиться, а як згодиться, то лише для вимощення бруківки у гетто! І все це прикриваючись гаслом «Вільна церква у вільній державі», у державі, де єдиний, хто насправді вільний, — то це держава, яка вільна зловживати своїм становищем. Справжня свобода — це право людини йти за законом Божим і заслужити собі рай або пекло. А зараз під свободою розуміють право обирати собі те, у що вірити й про що думати, як тобі заманеться, коли й одне й інше варте одне одного, — і державі байдуже, чи ти масон, чи християнин, чи юдей, чи послідовник Великого Турка [103] . Саме так правда стає байдужою.
98
Массімо Д'Адзельо (1798–1866) — італійський політичний діяч і письменник, один з ідеологів і лідерів правого крила італійського національно-визвольного й об'єднавчого руху. Брав участь у боях проти австрійців (1848); у 1849–1852 роках був прем'єр-міністром і міністром закордонних справ П'ємонту. Відстоював ідею об'єднання Італії «зверху» під владою Савойської династії.
99
Камілло Бенсо ді Кавур (1810–1861) — італійський державний діяч, прем'єр-міністр Сардинського королівства, який зіграв винятково важливу роль в об'єднанні Італії під керівництвом сардинського монарха. Перший прем'єр-міністр Італії (1861 p.).
100
Закони, прийняті 1850 року, які відміняли пільги католицького духівництва, а також зобов'язували узгоджувати законодавство П'ємонту з законодавством інших європейських країн.
101
Ордени старцювальників — релігійні ордени, які цілком залежать від милостині людей. Вони не мають майна й дають обітницю бідності, аби займатися релігійною діяльністю. Християнські ордени проповідують Євангеліє.
102
Одна з гілок ордену августинців.
103
Один із титулів Великого султана в Османській імперії.
— Отак, сину мій, — журливо заговорив якось увечері дід,
через свій маразм уже плутаючи мене зі своїм сином, важко дихаючи, зі стогоном, — зникають з лиця землі лютеранські каноніки, каноніки спільноти Сант-Еджидіо, монахи ордену братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель та братів з ордену босих кармелітів, монахи-картезіанці, бенедиктинці з абатства Кассіно, цирсианці, олівети, відлюдники Святої Марії з Паоли, францисканці, капуцини, облати Святої Марії, монахи ордену Святої Марії Милосердної, служителі Святої Марії, монахи спільноти Страстей Христових, домініканці, ораторіанці, а разом з ними сестри Клариси, сестри-розп'ятниці, сестри бенедиктинки-селестинки, монашки ордену Благовіщення Богоматері, монашки-баттистинки.А потім, читаючи цей перелік, немов молитву, чимраз швидше й швидше, ніби забувши набрати у груди повітря, він виклав на стіл циветту: із беконом, маслом, борошном, петрушкою, півлітрою барбери, кролячим м'ясом, порізаним на великі шматки, завбільшки з яйце, укупі з серцем та печінкою, невеличкими цибулинками, сіллю, перцем, спеціями та цукром. Він уже майже втішився, але в якусь мить, широко розплющивши очі, ледь чутно відригнувши, згас.
Дзиґар пробив північ, нагадуючи мені, як довго я вже пишу, майже без упину. Наразі, як би я не старався, я вже не можу пригадати нічого, що відбувалося у роки по смерті діда.
У мене паморочиться в голові.
5. Симоніно-карбонарій
Уночі 27 березня 1897 року
Даруйте мені, капітане Симоніні, що встряю у ваш щоденник, який я не міг не прочитати. Але ж я не з власної волі прокинувся сьогодні вранці у вашому ліжку. Ви вже второпали, що я (принаймні сам себе ним вважаю) — абат Далла Піккола.
Я прокинувся у чужому ліжку, у незнайомому помешканні, не знайшовши жодного сліду ані своєї сутани, ані перуки. Поряд з ліжком знайшлася лише накладна борода. Яка ще накладна борода?
Кілька днів тому зі мною вже траплялося, що я прокидався, не розуміючи, хто я, тільки тоді це відбувалося у моїй власній оселі, а от сьогодні зранку я прокинувся в чужій. У мене було таке відчуття, ніби на очах гнійники. Болів язик, наче я його собі прикусив.
Визирнувши у вікно, я зрозумів, що воно дивиться на завулок Мобер, котрий розташований за рогом вулиці Метр-Альбер, де мешкаю я.
Я почав порпатися по всій квартирі, в якій, як виявляється, мешкає мирянин, вочевидь, той, якому належить накладна борода, а отже (пробачте вже мені), людина сумнівних моральних принципів. Я пройшов у кабінет, обставлений дещо хвалькувато; за завісою у глибині кімнати я побачив маленькі дверцята, крізь які потрапив до коридору. Коридор видавався театральними лаштунками, де було повно костюмів та перук, і був точнісінько такий, як той, де я кілька днів тому знайшов свою сутану. Тепер я зрозумів, що цей коридор, яким я пройшов того дня у зворотному напрямку, веде до моєї оселі.
На моєму столі я знайшов купу списаних нотатками аркушів, які, якщо вірити вашому відтворенню подій, я певно зробив 22 березня, коли я, так само, як і сьогодні вранці, прокинувся безпам'ятним. І що означає, питався я, мій останній запис, який я зробив того дня, про Отьой та Діану? Яку ще Діану?
Кумедно. Ви гадаєте, що ми двоє — одна особа. Однак у вас чимало спогадів про своє власне життя, а от я про себе знаю дуже мало. І якщо вірити вашому щоденнику, ви про мене нічого не знаєте, а ось я, здається, навпаки, пригадую про вас багацько, і — який збіг — саме про той час, про який, здається, ви анічогісінько не змогли пригадати. Тож тепер я маю сказати, що, позаяк у мене про вас стільки споминів, я — це ви?
А може, й ні, можливо, з якоїсь незбагненної причини у нас ніби співжиття, врешті, я священик, тож можу знати про вас те, що, під таємницею сповіді, ви самі мені розповіли. То я той, хто замість лікаря Фройда витяг з вашого нутра те, що ви бажали залишити там навіки похованим, а ви цього навіть не підозрюєте?
Хай там як, а мій обов'язок як священика — розповісти вам про те, що сталося після смерті вашого вельмишановного дідуся, й про те, що Господь благословив його праведним спокоєм. Звісно, якби ви у цю мить віддали Богові душу, то Він би не обдарував її цим спокоєм, адже мені здається, що ви ставитеся до собі подібних геть не по-доброму, й саме тому ваша пам'ять не хоче повертати вам спогади, які не роблять вам честі.
Утім, Далла Піккола розповів Симоніні лише доволі куценьку черговість фактів, записаних дрібним почерком, який так відрізнявся від руки самого Симоніні; проте ці факти стали для Симоніні ніби вішалкою, на яку він вішав хмару тих образів та слів, які раптово виринали у його свідомості. Оповідач намагатиметься переказати це, чи то пак до пуття все розширити, аби ця гра спонукань та відповідей стала більш логічною й аби не нав'язувати читачеві лицемірно-доброчесний тон, яким абат, нагадуючи, занадто улесливо докоряв своєму альтер еґо за огріхи.
Здається, що Симоніні не надто приголомшило ані те, що розігнали орден босих кармелітів, ані навіть те, що відійшов його дід. Можливо, він і був прив'язаний до діда, але, проживши дитинство та юність у домівці, яку, здається, придумали саме для того, щоб гнітити його, де дід та його вчителі у чорних сутанах тільки й робили, що вселяли хлопцеві недовіру, злість та образу на світ, Симоніно все менше й менше був спроможний виплекати у собі будь-які інші почуття, окрім підозріливого себелюбства, яке помалу набуло спокійної безсторонності філософського судження.