Празький цвинтар

— На нашу думку, — мовив Лаґранж, — він наразі закінчує книжку про євреїв та євреїзацію християн, не знаю вже, чи ви мене розумієте. Вам, можливо, буде корисно зустрітися з ним і дістати важливу інформацію, яка б стала у нагоді нашим російським друзям. А нам було б корисно знати, що він там пише, адже ми не хочемо, щоб потьмарились добрі стосунки між нашим урядом, церквою та колами єврейських фінансистів. Вам слід представитися науковцем-євреєзнавцем, який у захваті від його праць. Є людина, яка може ввести вас у його оточення, це такий собі абат Далла Піккола, який уже зробив нам кілька послуг.

— Але я не знаю івриту!

— А хто вам сказав, що Ґуґено його знає? Для того, щоб когось ненавидіти, зовсім не обов'язково говорити його мовою.

Зараз (раптово!) я згадав свою зустріч з абатом Далла Пікколою. Бачу його так, ніби ось він стоїть переді мною. І згадавши його зовнішність, я розумію, що він не моя копія, чи, якщо хочете, двійник, позаяк має щонайменше шістдесят років, майже зовсім згорблений, косоокий, та ще й зуби видаються наперед. Побачивши його зараз, я б сказав: «Абат Квазімодо». Та ще й говорив він з німецьким акцентом. Пам'ятаю, Далла Піккола розповідав мені, що треба не спускати очей не лише з євреїв, але й з масонів, адже, врешті-решт, ідеться про одну й ту саму змову. Я дотримувався думки, що не варто відкривати за раз більше одного фронту, тож я відклав нашу розмову на потім, але з певних натяків, які робив Далла Піккола, я зрозумів, що вісті про масонські збіговиська цікавлять єзуїтів, оскільки церква готувала жорстокий наступ на масонську проказу.

— Хай там як, та коли ви зв'яжетеся з тими колами, скажіть мені. Я є братом у паризькій ложі й маю там багацько корисних знайомих.

— Ви, абате? — спитав я, а Далла Піккола посміхнувся:

— Ви й не уявляєте, скільки священиків належать до масонів…

Тим часом у мене відбулася розмова з Ґуґено де Массо. Це був сімдесятирічний старець, уже слабкий на розум, переконаний у тих небагатьох думках, що ще мав у своїй голові. Цікавився він лише тим, щоб довести існування диявола, магів, відьмаків, спіритистів, месмеристів, євреїв, попів-ідолопоклонників і навіть «електриків», які підтримували існування такого собі життєвого принципу.

Говорив він плавно й почав від самих початків. Я покірно слухав розповіді старого про Мойсея, фарисеїв, про Великий синедріон і про Талмуд, а тим часом Ґуґено пригостив мене чудовим коньяком, недбало залишивши пляшку на столі перед собою, а я й не пручався.

Він розповів мені, що серед єврейок процент проституток більший, ніж серед християнок («А хіба це не було зрозуміло, — питав я, — з Євангелія, коли, де б не ступив Ісус, повсюдно він зустрічав одних лише грішниць»), потім він узявся доводити мені, що у моралі талмудистів немає такого поняття, як «ближній», і немає жодних згадок про обов'язки, які до них маємо ми, що пояснює й по-своєму виправдовує жорстокість, з якою євреї руйнують сім'ї, знеславлюють дівчат, викидають просто неба старих та вдовиць, виссавши з них лихварством усю кров. Як і у випадку з повіями, лиходіїв серед євреїв також більше, ніж серед хрещеного люду:- «Чи знаєте ви, що з дванадцяти справ, порушених за крадіжки в суді Лейпцига, одинадцять стосуються юдеїв?» — вигукував Ґуґено, лукаво додаючи: «Власне, на Голгофі праведник був лише один, а інші двоє — злодії. Загалом, злочини, які скоюють євреї, огидніші: шахрайство, обман, лихварство, навмисне банкрутство, контрабанда, підробка грошей, хабарництво, фінансові махінації, й не просіть мене продовжувати цей перелік».

Послухавши майже цілісіньку годину докладну розповідь про лихварство, ми нарешті дійшли до найпікантнішого: дітовбивства й людожерства, і, врешті, майже протиставляючи цим темним обрядам очевидні діяння, які видно під денним світлом, — ось вам публічні напасті єврейських фінансистів та неспроможність французьких урядовців у тому, щоб їм протидіяти й карати їх.

Найцікавіше, хоч і найменш корисне, почалося, коли де Массо заговорив, ніби він сам єврей, про розумову вищість євреїв над християнами, спираючись на ті ж таки твердження Дізраелі, які я вже чув він Туссенеля: з цього випливає, що принаймні щодо єврейства соціалісти-фур'єристи та католики-монархісти мають однакову думку, проте не погоджувались із загальновідомою думкою, що євреї — хворобливі рахітики: євреї дійсно ніколи не тренували тіло й не займалися бойовими мистецтвами (згадаймо, якого значення надавали змаганням у фізичній витривалості й силі греки), вони були слабкі й плюгаві, але водночас жили дуже довго й мали незбагненну плодовитість (також як наслідок їхнього невситимого сексуального бажання), а ще вони невразливі перед багатьма хворобами, які вражали решту людства, а тому, як завойовники світу, були більш небезпечними.

— Скажіть мені, — питав Ґуґено, — чому євреїв майже ніколи не вражають епідемії холери, навіть тоді, коли вони мешкають у найбрудніших і найбільш шкідливих для здоров'я районах міста? Розповідаючи про чуму 1346 року, один тодішній науковець зазначав, що з якихось загадкових причин у жодному місті не було жодного хворого на чуму єврея. Фраскатор писав, що під час епідемії тифу 1505 року хвороба обминула тільки євреїв, а Деґнер свідчить, що, коли у 1736-му в Неймечене була епідемія дизентерії, вижили лише євреї, крім того, Ваврух довів, що серед єврейського населення у Німеччині не спостерігається зараження солітером. То що ви на це скажете? Як таке може трапитися з найбруднішим народом на землі, представники якого вступають у кровозмісний шлюб? Це ж суперечить усім законам природи. Може, це через їхнє особливе харчування, правила якого залишаються для нас незрозумілими, а може, це через обрізання? Яка таємниця дає їм змогу бути сильнішими за нас, навіть коли вони видаються кволішими? Запевняю вас, такого мерзенного і могутнього ворога треба нищити будь-якими засобами. Ви усвідомлюєте, що на час їхнього приходу в землю обітовану їх було шістсот тисяч чоловік, а рахуючи по чотири особи на кожного чоловіка, виходить загальна кількість населення — два з половиною мільйони? Але у часи Соломона єврейських солдат було мільйон триста тисяч, тобто всього п'ять мільйонів, значить, їхня чисельність уже подвоїлася. А зараз? Точну кількість вирахувати важко, адже вони, так би мовити, розсіяні по всіх континентах, але за найбільш приблизними підрахунками кажуть про цифру у десять мільйонів, їх усе більше й більше…

Здавалося, його злоба знесилює його, тож я намагався пригостити Ґуґено склянкою його ж таки коньяку. Але він опанував себе настільки, що коли дійшов до масонства й кабали (тепер маючи змогу побалакати ще й про його книжки про сатанізм та магію), я вже був у тому блаженному стані очманіння, коли лише на диво спромігся підвестися й попрощатися.

«Красно дякую, — думав я, — якщо я мушу напхати такою інформацією документ, призначений для людей на кшталт Лаґранжа, то існує ризик, що таємні спецслужби кинуть мене в окрему камеру чи навіть у замок Іф, як слід учинити з відданим прихильником Дюма». Можливо, я дещо легковажно поставився до книжки де Массо, бо зараз, пишучи ці рядки, пригадую, що «Le juif, le juda"isme et la juda"isation des peuples chr'etiens» [193] вийшла y 1869 році обсягом майже шість сотень сторінок та доволі невеличким накладом і, отримавши благословення Пія IX, набула неабиякої популярності.

193

«Юдей, юдаїзм та навернення християн до юдаїзму» (фр.).

Але саме відчуття, яке тоді з'явилось у мене, що навколо забагато антисемітських книжечок та талмудів, підштовхувало мене бути дуже вибірковим.

Отож на моєму празькому цвинтарі рабини мали розказати щось легке для сприйняття, що викликало б цікавість у публіки і було у деякому сенсі новиною, а не про ритуальне дітовбивство, про яке торочать уже протягом багатьох століть, і люди вірять у нього так само, як у відьом, тож досить тільки заборонити дітям гуляти неподалік гетто.

Таким чином, я почав складати свою доповідь про злощасні події тієї віщої ночі. Першим заговорив тринадцятий:

— Наші пращури наказали обраним синам Ізраїлю раз у сто років збиратися біля могили священного рабина Симеона Бен-Ієгуди. Вже спливло вісімнадцять століть, відколи владу, яку обіцяв нам Авраам, украли у нас християни. Розчавлений, принижений ворогом, під невідступною загрозою смерті та наруги, народ Ізраїлю вистояв. І якщо він розселився по всьому світу, значить, увесь світ має йому належати. Нам ще з часів Авраама належить золотий телець.

— Авжеж, — мовив рабин Ізашер, — коли ми будемо єдиними господарями всього золота, вся влада перейде до наших рук.

— Вдесяте, — мовив тринадцятий, — після тисячолітньої невпинної й запеклої боротьби з нашим ворогом ми, обрані представники кожного покоління синів Ізраїлю, збираємося разом на цьому цвинтарі біля могили нашого рабина Симеона Бен-Ієгуди. Та ще ніколи за минулі століття у руках наших предків не збиралося стільки золота, а відтак, стільки влади. У Парижі, Лондоні, Відні, Берліні, Амстердамі, Гамбурзі, Римі, Неаполі є представники династії Ротшильдів, тому ізраїльтяни є господарями фінансової ситуації… Слово тобі, рабине Рубен, бо ти знаєш, як склалися обставини у Парижі…

— На всіх імператорах, королях та регентах, — мовив Рубен, — тягарем лежать угоди, які вони уклали з нами на утримання їхньої армії й підтримку хитких тронів. Отже, треба якомога більше спростити позики і, врешті-решт, як гарантію коштів, які ми надаємо країнам, узяти під свій контроль їхні залізниці, їхні шахти, їхні ліси та ливарні, їхню мануфактуру, їхню нерухомість, а також управління податками.

— Не забудьмо про сільське господарство, яке завжди складало багатство будь-якої країни, — втрутився Симеон з Рима. — Очевидно, що великі земельні угіддя недосяжні, тож якщо нам удасться переконати уряди роздрібнити їх, цю землю буде легше купити.