Празький цвинтар

За порадою Рачковського тут Симоніні зустрівся з таким собі Файолем, який заробляв на життя, торгуючи людськими плодами. Це був літній чоловік, що у «Шато Руж» тринькав на вісімдесятиградусну оковиту все, що заробляв удень, збираючи по лікарнях плоди та ембріони й перепродуючи їх студентам з «'Ecole de M'edecine». Окрім алкоголю, від нього тхнуло ще й плоттю, що розклалася, й через цей сморід він був змушений сидіти окремо навіть від місцевих смердючок. Утім, за чутками, він мав чималенькі зв'язки серед студентства, а надто тих, хто роками був «вічним» студентом, виявляючи більше схильності до отримання купи дипломів, ніж до дослідів над ембріонами, і готовий був здійняти рейвах за першої-ліпшої нагоди.

Так уже трапилося, що саме тими днями студенти у Латинському кварталі лютували через старого консерватора, сенатора Беренже, якого тут-таки й прозвали «Отець Цнотливість». Цей сенатор нещодавно запропонував законопроект, щоб припинити наругу над нормами пристойності, першими жертвами якого (так пліткували) були саме студенти. Приводом став публічний виступ такої собі Сари Браун — напівголої вгодованої панянки («мабуть, ще й упрілої», — здригнувся Симоніні), яка з'явилася на «Bal de Quat'z Arts» [297] .

297

Бал чотирьох мистецтв — найвідоміший щорічний благодійний бал у Парижі, який було започатковано в 1892 році.

Спробуйте тільки позбавити студентство задоволення від вуаєризму. Принаймні підконтрольні Файолеві студенти вже замірилися зібратися вночі під вікнами сенатора й наробити там галасу. Треба було лише дізнатись, коли вони хочуть іти до сенатора, й зробити так, щоб десь неподалік була юрба інших людей, готових розпустити руки. За помірну плату Файоль подбав про все сам. Симоніні тільки й лишилося, що сповістити Ебутерна про дату та час.

Отож галасувати почали не лише студенти — до них приєднався натовп жандармів чи солдатів, чи хто там вони були. Як не подивись, ніхто краще за поліцію не в змозі розпалити у студентів їхні войовничі нахили: окрім криків, почало літати каміння, й ось хтось із солдатів, збираючись лише напустити трошки диму, витяг димову шашку, та це впало в око бідоласі, який саме проходив повз. Ось вам і неминуча смерть. На цьому етапі втручаються головорізи, яких найняв Файоль. Студенти, зупинивши омнібус, увічливо просять пасажирів вийти з транспортного засобу, випрягають коней і перевертають омнібус, перетворюючи його на барикаду; тутечки зразу з'являються інші шибайголови, які підпалюють барикаду. Незабаром галасливий протест перетворюється на бунт, у якому ось уже відчувається революційний присмак. На перших шпальтах газет це довго обсмоктуватимуть — прощавай, Панамський канал.

Bordereau [298]

Значний капітал Симоніні заробив у 1894-му. Трапилося це майже випадково, хоч будь-якій випадковості завжди треба трошки допомогти. На той час у Дрюмо неабияк загострилася ненависть до євреїв, які служили в армії.

— Це всі замовчують, — жалівся він, — бо говорити про цих імовірних зрадників нашої батьківщини у самому серці найславнішої з наших інституцій, згадувати привселюдно про те, що наше військо отруєне стількома жидами (він вимовляв «ces Ju"efs, ces Ju"efs», витягнувши губи трубочкою, ніби має намір дико та палко припасти до всього поріддя тих мерзенних ізраїльтян), — це дати привід зневіритися у наших збройних силах, і хтось мусить за це відповісти. Знаєте, як у наші дні єврей намагається заслужити пошану? Роблячи собі військову кар'єру чи крутячись у салонах разом з аристократами, наче митець і педераст. Ох, ці герцогині вже стомилися від своїх перелюбів з добродіями старого гарту чи з благочестивими каноніками, вони ніяк не наїдяться дивини, екзотики, неймовірного, вони дозволяють звабити себе вирядженим франтам, напахченим пачулями, наче баба. Мене мало цікавить, що розбещується високе товариство, бо маркізи, що злягалися з різними Луї, були нічим не кращі, а от коли розбещується армія, тоді французькому суспільству — край. Я переконаний, що більшість єврейських офіцерів входять у мережу прусських шпигунів, але мені бракує доказів, доказів! Знайдіть мені докази! — горланив він на редакторів своєї газети.

298

Реєстр, перелік (фр.).

У редакції газети Симоніні знав коменданта Естергазі: він був страшенний денді, вихвалявся своїм шляхетним корінням та віденською освітою й натякав на дуелі, які колись мав і ще матиме, але всі знали, що він ще й боргів по вуха має, редактори втікали, коли бачили, що він, загадково поводячись, іде в їхній бік, бо всі знали, що він вициганюватиме гроші, а позичивши йому, більше ніколи їх не побачать. Естергазі був трохи зніженою особою й повсякчас носив у петлиці вишиту хустинку, дехто пліткував, що чоловік хворів на сухоти. Він мав дивну військову кар'єру: спочатку був офіцером у воєнній кампанії в Італії 1886 року, потім був зуавом у понтифіка, тож під час війни 1870-го воював у складі Іноземного легіону. Ходили плітки, що він мав стосунок до військової контррозвідки, та, найпевніше, у даному випадку не йшлося про інформацію, яку носять при собі, зашивши у підкладку мундира. Дрюмо уважно прислухався до думки цього чоловіка, можливо, бажаючи мати зв'язки серед військових.

Якось Естергазі запросив Симоніні на вечерю у «Boeuf `a la Mode», й, замовивши mignon d'agneau aux laitues [299] та обговоривши карту вин, чоловік перейшов до суті:

— Капітане Симоніні, наш друг Дрюмо шукає доказів, яких ніколи не знайде. Проблема не в тому, щоб викрити в армії офіцерів єврейського походження, які шпигують на пруссаків. Святий Боже! У цьому світі стільки шпигунів, що одним шпигуном менше, одним більше — ми не лютуватимемо. Політична проблема полягає в тому, щоб показати, що вони там є. Погодьтеся: аби припнути до стіни шпигуна чи змовника, не обов'язково шукати доказів, значно легше й менш витратно самому зробити ті докази, а якщо можливо, то й шпигуна створити самому. Отже, в інтересах нашої нації ми маємо вибрати офіцера-єврея, який би викликав достатньо підозр через якусь свою слабкість, і довести, що він передавав інформацію у посольство Пруссії в Парижі.

299

Баранчик із салатом (фр.).

— Що ви маєте на думці, кажучи «ми»?

— Я говорю з вами від імені відділу статистики Французької розвідувальної служби, яку очолює підполковник Сандер. Ви, мабуть, знаєте, що за цією невинною назвою ховається підрозділ, який здебільшого опікується німцями: спочатку у службі цікавилися всім, що роблять німці у себе вдома; намагалися дізнатися якнайбільше про устрій їхніх військ, скільки мають дивізій кінноти, яку суму складає утримання війська — загалом, усе, що можна, не нехтували ніякою інформацією — з газет, з рапортів офіцерів, які перебували у подорожі, від жандармів, від наших агентів по обидва боки кордону. Проте віднедавна у Службі вирішили слідкувати ще й за тим, як вони поводяться у нашій рідній домівці. Є люди, які з прикрістю говорять про злиття розвідки та контррозвідки, але одне від другого невіддільне. Ми маємо знати про те, що відбувається у німецькій амбасаді, бо це чужоземна територія, отже, це й є розвідка, але ж саме там вони збирають дані на нас, тож бути щодо цього у курсі — це вже контррозвідка. Наразі у посольстві на нас працює мадам Бастіан, прибиральниця, яка вдає неграмотну, хоча насправді принаймні розуміє та вміє читати німецькою. Її робота полягає в тому, щоб щодня спорожняти кошики зі сміттям у кабінетах амбасади, таким робом передаючи нам записки та документи, які, на думку пруссаків (адже ви знаєте, які вони тупоголові), підуть точно за призначенням. Тож треба скласти такий документ, у якому один з наших офіцерів доповідатиме секретну інформацію про озброєння французького війська. Тоді припустять, що автор документа має доступ до таємної інформації, й саме цим він себе видасть. Таким чином, нам необхідна записка, перелік, назвемо це bordereau. Саме тому ми звертаємося до вас, адже, як кажуть, ви у цій справі справжній майстер.

Симоніні не питав, як люди зі Служби дізналися про його вміння. Про це їм міг розповісти хоч би й Ебутерн. Отже, подякувавши за комплімент, він відповів:

— Гадаю, мені треба буде відтворити почерк якоїсь конкретної особи.

— Ми вже знайшли чудового кандидата. Це ельзасець, такий собі капітан Дрейфус, він, імовірно, проходить у Службі практику. Взяв за дружину багатійку й тепер удає tombeur de femmes — донжуана, тому всі його колеги терплять його крізь зуби й не стануть його захищати, навіть якби він був християнином. Ніхто його не підтримає. Це ідеальна офіра. Щойно отримаємо документ, перевіримо його й визначимо, що написаний він рукою Дрейфуса. Тоді хтось штибу Дрюмо повинен буде розпалити публічний скандал, викриваючи єврейську загрозу й, одночасно з тим, рятуючи честь наших збройних сил, які спромоглися так вправно викрити й нейтралізувати його. Зрозуміли задум?

Де ж не зрозуміти. На початку жовтня Симоніні зустрівся з підполковником Сандером. З виду то був чоловік непримітний, із землистим лицем. Ідеальна мармиза для голови розвідки та контррозвідки.

— Оце зразок почерку Дрейфуса, а оце — текст, який треба переписати, — мовив чоловік, простягаючи Симоніні пару аркушів. — Як бачите, записку треба адресувати військовому аташе при посольстві фон Шварцкопену, з обіцянкою надати військові документи, що стосуються гідравлічних гальм 120-міліметрової гармати, а також декотрих інших деталей у цій справі. Саме до такої інформації ласі німці.

— Як гадаєте, чи варто додати кілька технічних деталей? Тоді б усе мало ще більш компрометуючий вигляд.

— Сподіваюсь, ви прекрасно усвідомлюєте, що, щойно вибухне скандал, це bordereau стане суспільним набутком. Ми не можемо оприлюднити у газетах технічні подробиці. Нумо, сміливіше, Симоніні. Щоб вам було якнайзручніше, я приготував для вас кімнату з усім необхідним для того, щоб ви мали змогу написати документ. Папір, пера й чорнило такі ж самісінькі, якими користуються у відомстві. Мені потрібна чудово виконана робота, тож не поспішайте, перевіряйте по кілька разів, аж поки не скопіюєте руку бездоганно.

Так Симоніні й вчинив. Bordereau було складене на тонесенькому аркуші паперу й було завдовжки рядків з тридцять: вісімнадцять з одного боку й дванадцять з іншого.

Симоніні подбав, щоб рядки на першій сторінці були більш розложисті, ніж на наступній, де почерк ставав поспішливим, як зазвичай трапляється, коли пише листа вкрай схвильована людина, яка спочатку пише повагом, а потім чимраз швидше. Втім, Симоніні не забув урахувати й те, що документ, перш ніж кинути до кошика, зазвичай рвуть, отож він має потрапити до статистичного відділу не цілим, а розірваним на шмаття, аби потім його склали докупи; значить, щоб полегшити collage [300] , краще трошки роз'єднати літери: але не надто відходячи від взірця почерку, який йому надали.

300

Приклеювання, аплікація, колаж (фр.).