Прес-центр

В кишені, як завжди, були приготовані дрібні монети.

Спершу Дон Валлоне подзвонив у Берн.

— Добрий день, — сказав він глухо й змінив голос, почувши брата, — це я, Вітторе. Мій племінник сьогодні прибув. Подбайте, щоб він добре відпочив. У нього завтра нелегкий день.

— Я постараюсь, — відповів Дон Ауреліо, зрозумівши те, що йому й належало зрозуміти, і поклав трубку.

Потім подзвонив у Вашінгтон.

— Алло, це я, все буде гаразд, тільки нехай подбають, щоб лакеї як слід простежили за костюмами для завтрашньої гала-партії.

— Будемо старатися, — відповів перший заступник директора ЦРУ Майкл Велш. — Лакеї цілком кваліфіковані.

Розмову закодовано, голос змінено, однак кожне слово має свій смисл, розшифрувати неможливо.

Після цього Дон Валлоне зателефонував до Нью-Йорка, сказавши тільки одне слово:

— Скандальте!

7 11.10.83 (18 годин 55 хвилин)

Полковник Санчес зрозумів, що сидіти за столом немає більше сенсу; понад міру інформації; він приїхав до палацу о восьмій ранку, прочитав шифротелеграми, що передали з міністерства закордонних справ, міністерства громадської безпеки й генерального штабу; уважно вивчив статті, опубліковані світовою пресою в зв’язку з його проектом економічної модернізації; провів нараду з директором енергетичного проекту Хорхе Крістобалем, з управляючим Банком розвитку Веласко та міністром енергетики й планування Енріке Прадо; вніс корективи в промову, яку підготував для нього апарат з нагоди відкриття бібліотеки іноземної літератури; обговорив поточні справи з міністром оборони Лопесом; прийняв посла Іспанії — розмова мала аж ніяк не протокольний характер, Санчес дав зрозуміти, що Гаривас зацікавлений у тісному економічному співробітництві з Мадрідом і згоден, як це пропонує Леопольдо Граціо, найсерйознішим чином зважити на інтереси тих банків за Піренеями, котрі візьмуть участь у розв’язанні економічної програми Гаривасу.

І Санчес поглянув на годинник, підвівся з-за столу, вийшов до секретаріату, сказав черговому, що їде хвилин на сорок в «Клаб де Пескадорес» зіграти партію в більярд — єдина тепер можливість зосередитись, щоб працювати вночі, до третьої ранку (їздити до Еухеніо й Кармен під бліци фоторепортерів, які без упину чатують на неї, не можна — в правій пресі одразу ж з’являться статті про «розпутство одного з полковників, що зробив своєю коханкою приму-балерину Гаривасу»; та звідки їм знати, що Кармен ніяка не коханка, а вірний дружок, як і її Еухеніо, що його кохана, Марі Кровс, далеко й ніколи — принаймні, поки він сидітиме в палаці, — сюди не прилетить; їм не судилося бути разом, йому не простять іноземки, такий характер його народу, дуже він натерпівся від них; обпікся на молоці, то й на воду студить; націоналістична сліпота зникне лише тоді, коли люди матимуть рівні права на свободу й достаток, інакше, декретом, націоналізму не викорениш).

Начальник охорони майор Еміліо Карденас спитав, на якому автомобілі поїде прем’єр; він знав, що Санчес нікому не дозволить сісти за кермо машини, це його пристрасть. Після замаху за рішенням уряду, під натиском майора Лопеса полковник усе-таки погодився, щоб його тепер скрізь супроводжували дві машини з озброєними до рубів офіцерами із з’єднань «червоних беретів», які були рід командуванням міністра оборони.

— Слухай-но, майоре, давай поїдемо на «альфа ромео», але не бери ти цих хлопців, не треба! Якщо захочуть мене вколошкати, то уколошкають.

Карденас знизав плечима.

— Мене ці головорізи дратують не менше, ніж тебе, «полковнику… Добийся, щоб відмінили рішення уряду…

Санчес і Карденас закінчили одну школу, їх зв’язувала юнацька дружба; разом примкнули до руху «патріотичних офіцерів за прогрес батьківщини»; разом вийшли під кулі диктатора, коли чаша терпіння народу переповнилась; Карденас дуже любив Санчеса ще відтоді, як ходили в бойскаутські походи; це й вирішило його долю — після перемоги саме Карденаса призначили очолювати охорону уряду; потім, між іншим, майор Лопес вніс пропозицію довірити йому охорону одного лише прем’єра.

«Зрештою, — доводив він членам кабінету, що зібралися на екстрене засідання після того, як праві терористи вчинили спробу висадити в повітря центральний телеграф, — доля країни завжди залежить від долі лідера, тому, вважаю, армії разом з силами безпеки можна довірити охорону членів кабінету, а от охорону полковника Санчеса я пропоную доручити Карденасу, всі ми знаємо, чому я називаю саме це ім’я».

Санчес тоді докірливо подивився на полковника Діаса, якого перевели на посаду начальника генерального штабу всупереч волі Лопеса; на цьому наполіг міністр громадської безпеки Пепе Ауреліо; він, як і Діас, не вірив Лопесу; полковника Санчеса це дратувало: «Не можна піддаватися відчуттям; Вест-Пойнт ні про що іще не говорить! Хуан Мануель (так звали міністра фінансів) дістав освіту в Бонні, не можна через це підозрювати його в таємних зв’язках з Геншером чи Штраусом!» Шеф громадської безпеки, щиро відданий Санчесу, змушений був піти на маневр: «Діас потрібен поряд з майором Лопесом для того, щоб нашим відомствам було легше координувати роботу захисту батьківщини; Діас має досвід штабної школи, він у моєму міністерстві просидів три місяці на закордонній розвідці; ситуація така, що з Лопесом повинна бути людина-координатор, у. мене немає ніяких претензій до майора, мабуть, я невміло пожартував».

Санчес досадливо мовив: «Річ не в тому, що ти невдало жартував, Пепе, а в тому, що ти не любиш Лопеса… Це твоє право, але треба вміти приховувати свої симпатії й антипатії заради загальної справи, яка неможлива без єдності… Та ще, Пепе, не сердься тільки, шизофренія починаєтеся з нетактовності… Я інколи захоплююсь витримкою майора Лопеса, коли ти — не називаючи, певна річ, імені — звинувачуєш його в усіх смертних гріхах…»

Шеф громадської безпеки довго й сумно дивився на Санчеса, немов заново оцінюючи ранню сивину, що так контрастувала з молодими очима й губами, в яких ще бриніла недавня юність (Санчесу щойно виповнилося двадцять дев’ять років), а потім, підвівшись, сказав: «Добре, полковнику, я обіцяю тобі відвідати психіатра, і коли лікар скаже, що я шизофренік, то завтра ж я подам у відставку». Він хотів був додати, що, перед тим як піти у відставку, передасть йому, Санчесу, правда, непідтверджені агентурні дані про те, що Лопес проявляє досить підозрілу активність у тих округах, де найбільші плантації какао-бобів, і що він двічі зустрічався з особами, котрих підозрюють у таємних контактах з «дипломатами» з американського посольства.

Однак він не знав і не міг знати, що у Санчеса є ще тривожніші відомості про активність Лопеса, одержані від Леопольдо Граціо. Як людина талановита й чесна, Санчес вимагав неспростовних доказів; він цілком допускав можливість провокації з боку його противників — дуже просто згубити прогресивний рух, посіявши зерно ворогування між тими, хто становить кістяк керівництва.

Воістину справедливо сказано: будь-яке царство, розділене внутрішньою ворожнечею, стає пустелею і дім на дім падає.

Стратегічний план Санчеса базувався на факторі часу: тільки угоду про енергопрограму буде підписано, як тільки країна одержить позику, тобто реальні гроші, головну опору, на якій трималися праві, спекулюючи на економічних труднощах, буде вибито у них з-під ніг. втім, Санчес ніколи не думав, що тяганина, пов’язана з одержанням позики, така виснажлива; хоч Граціо каже, що це звичайна річ, експерти банків ще раз перевіряють через свої розвідслужби надійність режиму, платоспроможність гариваської валюти, компетентність міністерств фінансів та економіки. Нічого не вдієш! Вкладають не щось там, а золото, диявольський метал.

Санчес вірив Граціо; він розумів, що ця людина плекає честолюбну мрію стати батьком нації, відтіснити американців, довести всім у третьому світі вигоду «європейської ставки»; нехай так, дамо йому лаври «батька нації», аби лишень зробив діло. Але чим далі, тим більше Санчесу здавалося, що Граціо дещо втратив реальну перспективу, бо він був людиною могутньою, жив собою, своїм світом і не дуже-то оглядався. Санчес обережно сказав йому про це, Граціо розсміявся: «Моя мама завжди жаліла мене й говорила, що я бездумно розтринькую гроші, вірю не тим людям і люблю не тих жінок… І все-таки я живий, і справи мої йдуть непогано, та й жінки поки що не скаржаться на мене, і друзі є, хоч деякі іноді продають вроздріб, а я дивлюсь на це крізь пальці».

… Санчес жив зараз особливим життям: він тривожно відчував кожну хвилину, розуміючи, що реалізувати себе, тобто свою мрію, він може лише в часі. А час — він нікому із смертних не підвладний.

… У машині, пристебнувши ремінь безпеки, Санчес з усмішкою подивився на Карденаса, який пересунув маузер на коліна:

— Друже мій, невже ти справді вважаєш, що ця твоя штуковина може гарантувати нам життя, коли хтось захоче його в нас відняти?

— Звичайно, ні, — відповів Карденас. — Ми всі живемо в світі пристосувань, як артисти. Але так мені спокійніше, хоч я розумію, що ніякий маузер не врятує, якщо з-за рогу знову вискочать два негідники із «шмайсерами».