Претендент на престол (Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина - 2)

Вдарившись головою, прокурор Євпраксеїн лежав ницьма на дорозі і не подавав ніяких чітких ознак життя. Згодом, отямившись, він чув, як хтось підійшов, хтось нахилився над його розпластаним тілом. Прокурор застогнав.

– Ви живі? – співчутливо запитав незнайомий чоловічий голос.

– Не знаю, – Євпраксеїн намагався підкласти під себе руки, аби зіпертися, і знову побачив, що до нього повзе щось довге.

– Знову змія! – сказав він пригнічено, і голова його упала.

– Що ви, громадянине, яка змія? Це ж ваш шарф.

– Шарф? – прокурор розплющив одне око, посмикав рукою, і те довге також смикнулося. – Ти диви, шарф! А я думав – змія. А я змій не люблю. Я їх боюся. Ти думаєш, що я нічого не боюся? Ні, боюся. Тому що я жива істота, а все живе боїться.

З допомогою незнайомця він звівся на ноги й хилитався, не зважуючись рушити з місця.

– Спасибі, друже! – бурмотів він. – Спасибі! Не знаю навіть, чим тобі віддячити. Що для тебе зробити?

– Припалити не знайдеться? – запитав незнайомець і витяг з-за вуха цигарку.

– Зараз, – заквапився прокурор. Його переповнювала вдячність, і йому дійсно хотілося зробити щось хороше для цієї незнайомої, але, безумовно, доброї людини. – Одну хвилиночку. – Він поліз до лівої кишені, для цього йому довелося чомусь розвернутися на триста шістдесят градусів ліворуч. У лівій кишені сірників не виявилося. Тоді він поліз до правої кишені і знову зробив повний розворот довкола своєї осі праворуч. Знайшов у правій кишені пачку, відкрив і почав діставати сірники, розсипаючи їх по землі. Нарешті виловив одного сірника і, замахуючись ним, як шаблею, спробував чиркнути по пачці.

– Дайте, я сам, – запропонував незнайомець.

– Ні-ні, – сказав прокурор. – Я хочу проявити нова… пова… вагу.

Руки тремтіли, сірники ламалися. Нарешті один із них зашипів і спалахнув. Євпраксеїн підняв його до рівня свого обличчя. Незнайомець з цигаркою потягся до вогню, глянув на Євпраксеїна, здригнувся й відсахнувся.

– Ви прокурор? – запитав він схвильовано.

– Прокурор, – кивнув Євпраксеїн. Легким подувом вітру задуло сірника. Прокурор дістав іншого, чиркнув і побачив, що незнайомець швидко віддаляється від нього.

– Та куди ж ти? – розгубився Павло Трохимович. – На, припали! Чуєш, друже? Братику! Зупинися!

Він навіть пробіг кілька кроків за незнайомцем, але потім махнув рукою, зупинився і, сказавши «от дурень!», сплюнув.

Потім витягнув з рукава шарф, намотав його поверх коміра пальта і пішов далі, просторікуючи сам із собою:

– Теж мені, боягуз жалюгідний, прокурора злякався. І правильно робиш, що боїшся, – казав Павло Трохимович, звертаючись до телеграфного стовпа, що трапився йому на дорозі. – Правильно! Ти гадаєш, людина людині хто? Друг? Товариш? Братик? На, понюхай! Людина людині люпус ест! Людина людині – вовчище з ось такими іклами. Так, звичайно, я – прокурор. Я прокурор! – повторив він і побрів далі. – Я комуніст. Я солдат партії. Я не маю права на м’якодухість. Ось поб’ємо німців… Ось комунізм збудуємо, і тоді всім за потребою… Тоді будемо кожного по голівці… гладити. А зараз не час… – він зупинився, поміркував. – І вчора був не час. – Він ще поміркував і озирнувся. – І завтра буде не час. – І знову підвищив голос. – А та все одно! Я боєць! Я солдат!! Я кат!!! Я вбивця!!!! Я наволоч!!!! – вереснув він і вдарив себе кулаком у груди.

Азалія Митрофанівна, або просто Аза, дружина прокурора, сиділа перед дзеркалом і розтирала на вилицях крем. Було пізно. Діти, Оленка і Трохимко, давно полягали спати. Тарілка репродуктора ледь деренчала, передаючи легку музику. За дверима почулися кроки. Аза насторожилася. Двері розчинились, і на порозі в розстебнутому брудному пальті з’явився Павло Трохимович.

– Господи! Знову? – вжахнулася Аза.

– Знову, – кивнув Павло Трохимович. – А ти все цеє? – він потер під очима, ніби також розмащував крем. – Хочеш бути молодою? Не допоможе. Ні. Життя кого хочеш зморщить, навіть жінку прокурора.

– Пашо! – сказала вона докірливо.

– А що «Пашо?» Що «Пашо»! – він погладив пальцем її халат. – Халатик, бач, шовковий.

– Ну, Пашо, ти ж сам купив мені його до дня народження.

– Так, звичайно. – Крокуючи по кімнаті, він робив чудернацькі рухи руками. – Я купив. До дня народження. А за які гроші? А за віщо мені ці гроші платять? А гроші мені платять за те, що я людей… – він наблизив до неї побуряковіле обличчя і різко видихнув: – …убиваю.

– Пашо! – закричала вона. – Подумай, що ти верзеш?

– Ха-ха! – засміявся він. – Подумай. Давно подумав. А що вдієш? У мене сім’я, і всі ви жерти хочете.

– Пашо! – сказала вона з докором. – Ти ж дітей розбудиш.

– А, дітей! – він увірвався в дитячу і, відпихаючи повислу на руці дружину, заволав: – Ану, вставайте, паразити! Я хочу вам оголосити, що ваш батько – кат і вбивця!

Вони не спали. Семикласниця Оленка і п’ятикласник Трохим сиділи кожен на своєму ліжкові, натягнувши до підборіддя ковдри і тулячись до стіни.

– Оленко! Трохимку! – широко розкинувши руки, мати відгороджувала їх від батька. – Не слухайте татка. Татко п’яний.

– Так, я п’яний. І тому кажу правду.

Він вийшов у передпокій і на аркуші, видраному з Оленчиного зошита, тримаючи ручку в кулаці, розбризкуючи чорнило, написав:

Я, прокурор Євпраксеїн П. Т., перебуваючи при здоровому глузді і тверезій (закреслено), зізнаюся у своїй співучасті і оголошую про свій вихід з. Я знаю, на що йду, але в мене більше немає сил, і мій вчинок продиктований моєю громадянською совістю і

На цьому він скінчив і, не поставивши ні крапки, ні часу, ні дати, розписався. І щедрим жестом простягнув папірця дружині:

– На, віднеси!

– Кому?

– Їм.

– Гаразд, – сказала вона покірно, – я віднесу. Ти роздягайся і відпочинь, а я однесу.

– Віднесеш? – він підхопився. – Посадити мене хочеш? – загримів, торжествуючи. – Дай сюди! – Він вирвав папірця з рук дружини й пошматував. – Я знаю, що ти така, що тільки й ждеш, як би позбутися. Ось до мене сьогодні приходила… проста російська жінка… навіть не розписана, а готова заради нього… А ти-и!.. Під розстріл мене хочеш? Сволота! Не діждеш. Я сам…

І тут повторилося те, що траплялося не раз. Він зірвав зі стіни дубельтівку й закричав:

– Виходь!

– Пашо, – сказала вона сумно, наперед знаючи, що її слова не подіють. – Ти хоча б дітей посоромився.

Колись діти кидалися до батька, хапали його за ноги і кричали «таточку». Тепер вони сиділи в своїй кімнаті і злякано стежили за подіями крізь відчинені двері.

– Виходь! – квапив прокурор.

– Зажди, я хоч чоботи надіну.

– Авжеж, ще чоботи бруднити. І так славна будеш.