Претенденти на папаху

— Ви без компліментів не можете…

— Пішов ти… Євграф обернувся:

— Жах! Квіт сучасної інтелігенції — і такі висловлювання. Ви у своєму мисленні простий, як сірник. Але щодо моральної підтримки — то ви, як атлант, незамінима фігура.

І от після цього всього Сідалковський знову в залі суду. Перед цими, як Грак сказав би, стопроцентними дурепами: старшою і молодшою. Бо, бач, молодшій із них захотілося мати за чоловіка Сідалковського — стрункого і підтягнутого, ніби з імпортного журналу мод! А якщо розібратися? Отак по суті, як бюрократи кажуть, самокритично, думав про себе Сідалковський. То хто ти є, Сідалковський? Хто ти такий, щоб за тебе боротися? Через народний суд. Мовчиш? Відповіді не знаходиш? Бо її й нема. Ти прищ. Ось хто ти такий, Сідалковський. Звичайний прищ, який красуні підфарбовують і подають за щасливу родимку.

Судовий процес тим часом продовжувався, незважаючи на самокритичний біг думок Сідалковського.

— Така гарна жінка — і не сміється, — шепнув через плече Сідалковському Грак і очима показав на суддю. — Певне, суддям не дозволено?

— Придивіться до її зубів, Грак. І запам'ятайте: найрідше сміються жінки, котрі, як і ви, мають погані зуби.

Грак щось незадоволено буркнув і штовхнув Сідалковського кулаком у спину.

— Прошу тиші! — дзенькнула ручкою об графин суддя, з неприхованою цікавістю розглядаючи обличчя, а ще більше — вельветовий костюм Сідалковського. Її гарно підведені очі збуджено блищали.

«А вона не така вже й погана, — подумав Сідалковський. — Жаль тільки, що в дитинстві мало сирої моркви гризла… Цікаво, чи цього разу мав час зателефонувати Жерех? Невже знову забув? Воно, звісно, кому чуже болить… — пульсувала кров у скронях Сідалковського. — Як там Ядвіга? Хоча б вона про це нічого не дізналася. Що буде, те й буде. Одружусь, а тоді вже про все розповім. А може, краще до одруження? А втім… Чи варто задумуватися над завтрашнім днем, коли ще не закінчився сьогоднішній?»

Світ в одну мить став йому байдужий. Всі ті дотепи, жарти, афоризми, що так і сипалися з нього, немов вислизнули у якусь дірку. Знічев'я розглядав стелю — і зненацька помітив там якийсь іржавий гак, схожий на ті, на яких вішають свинячі туші на бойні.

Суддя несподівано підвелася. Сідалковський і собі хотів був підскочити, але звичного: «Встати! Суд іде!» не пролунало. Через хвилину-другу (це йому здалося чомусь вічністю) вона повернулася зі злим і холодним поглядом. Спочатку суддя окинула залу, потім довго дивилася на мадам Карапєт, на Ію, і в її запитливому погляді ніби світилося: «Ця в буфеті працює, а ця в ресторані! Чи не так?»

Потім перевела погляд на Сідалковського. Він був ще холодніший, можна сказати, крижаний. Тоді схилилась над вухом одного засідателя, потім — другого. Як перший, так і другий уважно вислухали суддю, водночас активно нишпорячи очима по залу, а тоді теж зупинилися на Сідалковському. А він усе це сприймав чисто механічно. В його душі творилося в ці хвилини те, що твориться у старій квартирі, коли господар переїжджає на нову і не знає, за що в першу чергу хапатися…

Карапєт-старша сиділа, як гюрза. Напружена, знервована. Тиша, що несподівано повисла над залом, насторожила її. Вона з досвіду знала, що тиша — це не завжди добре. Тиша буває перед бурею, а ще — перед ревізією.

Ія здавалася втомленою, як після перенасичення коханням, і теж байдужою до всього: до Сідалковського, до судді, народних засідателів, свого адвоката, навіть до рідної матусі, яка чомусь почала її дратувати. Хотілося негайно залишити цю залу, припинити цю комедію з невідомим фіналом і піти в життя, продовжуючи грати ті ролі, які тобі підкаже та чи інша життєва ситуація.

Суддя підвелася, холодно, аж надто офіційно звернулася до Сідалковського. Але так, ніби підказуючи йому, що стверджувати, а що заперечити. «Розумному досить», — хотілося вигукнути йому, але він стримувався, безцеремонно розглядаючи її не як суддю, а як жінку. Дивився на неї так, немов очима роздягав.

Все це йшло в якійсь круговерті. Пригадує, питала, чи взяв ту злощасну довідку про те, що тоді, коли він купував меблі, Ковбик разом з фіндіпошівською печаткою перебував у Парижі.

— Ця довідка у мого адвоката, — сказав, трохи оживши, Сідалковський, ніби, тонучи, раптом побачив на горизонті цяточку, що при наближенні перетворювалася на рятувальну шлюпку.

— Чи правда, що ви наймали квартиру у Євдокії Капітонівни і там познайомилися з її дочкою Надією?

Сідалковський не встиг відповісти. Зірвалася з місця мадам Карапєт:

— Яку квартиру?! У мене одна комната без балкона на втором етажі, і вообще… Куток знімав, — вигукнула вона і цим самим виступила як адвокат Сідалковського.

— Отже, ви підтверджуєте, що не квартиру, а куток? — уточнила суддя.

— Підтверджую, — гордо підняла голову мадам Карапєт, ніби відчула, що здача, яку забув покупець, уже залишилася в її кишені.— Куток, одне ліжко на двох, і вообще!

— Що ви кажете? Що ви кажете? А коли це було? Кілька років тому! А йдеться про останній рік! — підскочила на своєму місці адвокат Ії.

Мадам Карапєт, ще не знаючи, у який бік стрілка хилиться, пирснула й сказала:

— Товариш суддя спрашивають, я відповідаю.

— Суду все ясно! — мовила суддя і навіть не глянула на Іїного адвоката.

Сідалковський сидів і з нетерпінням чекав судді й народних засідателів, що пішли в радчу кімнату. Тепер він скидався на студента-заочника, котрий очікує оцінки своєї контрольної, певний, що менше трійки не буде.

Коли вони повернулися з радчої кімнати і почали стоячи зачитувати вирок суду, Карапєт-старша підскочила перша, може, для того, щоб не пропустити жодного слова.

Після двох перших абзаців Сідалковський перевів погляд на неї. Рожевощока й кругловида матуся на очах почала бліднути й старіти. Видно, їй цього разу, як кажуть у світі картярів, не було чим крити, бо вона раптом на весь суд крикнула:

— Зараза!

У залі суду засміялися. Карапєт-старша знову налилась кров'ю і гнівно повторила:

— Ти зараза! Чуєш? Зараза!

Сідалковський не реагував. Ія, схиливши голову, вибігла із залу. За нею кинулася її адвокат.

— Зараза! — продовжувала Євдокія Капітонівна. — Ось хто ти, і вообще! Тебе ще ніхто не розкусив, а я тебе розкусила відразу! — Вона вийшла у коридор, плюнула в урну, але не влучила.

— Мамаша! — притишив хід Сідалковський. — Ви тут не в буфеті. Це народний суд, тут усе робиться по закону. А закони, як і мене, треба поважати.

З усіх тих слів матусю Карапєт, видно, найбільше допекло слово «мамаша», і вона ладна була затопити в його красиву пику, але боялася це робити при такій величезній кількості свідків, тож тільки сказала:

— Паразит, негідник, і вообще все в цьому роді!

— Купили, купили! — уже на подвір'ї кричала Карапєт-старша, звертаючись до телеграфних стовпів.

Сідалковський від того крику, як і від судового вироку на його користь, раптом ожив, серцебиття урівноважилося, і він, переможно посміхаючись, повернувся до неї:

— Мадам! Суд не купують! Це просто неможливо. Суд народний, мадам. А народ не купиш!

— Купили, купили, — кричала, як божевільна, мадам Карапєт, не звертаючи на його слова ніякої уваги.