Претенденти на папаху

«А якби, то, може, і їв би флячки по-польськи», — іронічно посміхнувся йому із дзеркала двійник.

«Ну-ну! — мовив голосом Ковбика Сідалковський. — Тільки не флячки. Чому, скажімо, не анчоуси чи артишоки?! А тоді б податися у рідну Вапнярку. В супроводі якоїсь іноземної пані. Власним «фордом» чи «кадилаком». Звичайно, не продуктовим. Не тим, що возили вітчизняну моркву та капусту для зайчиків чи корінці верболозу для ондатр».

«А ти думав?»

«Я нічого не думав», — відповів йому Сідалковський. «А думати треба. Хоча б інколи», — іронізував далі двійник.

«Ти хотів це сказати про себе. Про той момент, коли ти приїдеш у Вапнярку. Коли тебе там зустрічатимуть з духовим зведеним оркестром місцевого Будинку культури і Клубу залізничників. На пероні — море квітів, транспарантів. Представники громадських установ, організацій, піонери, жовтенята. Всі цікавляться: «Кого зустрічають?» А їм у відповідь: «Як, ви не знаєте? Приїжджає сам Сідалковський». — «Сідалковський? А хто це такий?» — «Та ви що? З неба звалилися? Це ж наш земляк. Зять консула!» — кепкував із себе Сідалковський, і так йому хотілося, щоб у цьому жарті було хоч трохи правди.

«Який же це Сідалковський? У нас, у Вапнярці, начебто таких нема». — «А, це той, Мотри Сідалкової синок. Це ж воно десь у Києві доточило собі прізвище. Батько в нього був Сідалко, дід — Сідалко, прадід — Сідалко… Мабуть, і прапрадід… Хто й зна… Так після цього поїдеш?» — останні слова двійник адресував Сідалковському.

«Добре, що ти хоч усе знаєш! У Вапнярку не поїду, але з Ядзею одружусь».

«Але ж ти її не любиш! І вона не донька консула, а всього-на-всього небога селекціонера. Баби дідової двоюрідна сестра!»

«То й що? Скажу, що дочка консула. Хто там у Вапнярці перевірятиме? А щодо кохання… Та що таке кохання? Звичка. Звикну й до полячки. Лежатиму з Ядвігою, а бачитиму перед собою Айстру. Ось тобі й усе кохання…»

«Помиляєшся, Сідалковський. Кохання — це не звичка. Кохання — це незагоєна рана серця. Скільки не лікуй, а воно болить…»

«Кохання — це цікавий роман з несподіваною кінцівкою».

Сідалковський підвівся, відніс посуд на кухню, залив його водою. «Шлюб треба врятувати, чого б це не коштувало мені. Навіть ціною приниження». І я вже ні на який компроміс не піде. Їй нічого не залишилося, як оголосити матусю Карапєт двічі бабцею. Якщо їй хотілось, щоб у цьому випадку в неї було якнайбільше свідків, то Карапєт-старшій — якнайменше. Люди не повинні знати, що вона вже двічі бабуся. Хоч роки й беруть своє, їх якось іще можна приховати — не кожному ж показуєш паспорт. А онук чи онучка — не паспорт, їх за пазуху не сховаєш.

І Сідалковський вирішив послухати поради Стратона Стратоновича — зробити останню ставку на Карапєт-старшу. «Треба сходити до мамаші! З неї починав, нею повинен і закінчувати, — підвівся з крісла. — Вона мене зрозуміє. Мабуть, тому й приходила до Ковбика… Повинна зрозуміти. Не можу ж я мати одразу двох жінок і одну й ту ж саму тещу? Вдруге стати батьком — і вдруге перед судом? Що за моду взяли ці Карапєт? Ні совісті, ні гордості. Торгаші!.. Перший раз я свідомо пішов на це: в ім'я прописки й квартири в Києві… А в ім'я чого цього разу? І саме зараз, коли у мене така гарна, чорт забирай, перспектива? Я б сказав, європейська перспектива!..»

Матуся Карапєт у герці з віком явно здавала. Час наступав безжально і впевнено, як стрілка годинника. Його наступу не можна було зупинити нічим. Велосипед, обручі «хула-хуп», холодні ранкові душі, гантелі, еспандер, група «Здоров'я і друга молодість», шведська стінка і навіть найкращі французькі парфуми — все це було безсиле перед невблаганним плином часу, який так грізно насувався на неї. Все йшло, все мінялося. Карапєт-старша також. Тепер кожний рік для неї, як і в роки війни, був за два. Тільки з тією різницею, що за це ніхто не платив подвійних ставок. Ставка була одна: невблаганна старість.

— Час кидати якір у тихій гавані,— мовив Сідалковський, не спускаючи очей з її зморщеного, як вишня на вершечку дерева, обличчя.

Чекав, що запросить сісти. Не запросила. Опустився сам у єдине м'яке крісло, що стояло в кімнаті Карапєт. Сказав свою улюблену фразу: завітав, мовляв, з візитом дружби і взаємодопомоги.

— Не говори так складно, Сідалковський, — попросила мадам Карапєт.

— Я спробую, хоч це мені нелегко дається. У мене ж вища незакінчена… — Ще раз критично зміряв її з ніг до голови. — Ви передчасно перегоріли, Мері! Ваш казанок постійно підігрівався активним вогнем молодості, якої вже не було. Почуття ваші, як окріп, виливалися з казанка й гасили те вогнище. Треба було кидати менше дров у вогонь: полум'я було б слабше, але горіло б довше…

— Це ти думаєш, що вже говориш просто, Сідалковський? Кому нада такий разговор! Чого ти прийшов? Ближче до дєла!

— Я бачу, ваш будинок збираються зносити? — Сідалковський зрозумів, що про головне вести мову ще Рано.

Він бачив, що її будинок давно оточили грізні скрепери, бульдозери, екскаватори. Матусі Карапєт чомусь найбільше з усіх цих машин не подобалися бульдозери, хоч вона того бульдозера від скрепера не могла відрізнити і не знала, що з них краще, а що гірше. Гіршим на її погляд був бульдозер, бо нагадував їй породу собак, яких називали бульдогами. Про те, що старий і ветхий будинок мадам Карапєт збираються зносити, Сідалковський знав від Грака (той саме в цьому районі відробляв кілька днів). Навколо знесли майже всі низькі, скособочені одноповерхові будинки під рудою черепицею. Серед руїн сиротою лишився тільки дім, де вперше кілька років тому Євграф Сідалковський кинув свій якір, щоб потім вирушити у довге й прекрасне (як він уявляв) плавання по морю життя й насолод…

— Чому ж не зносять будинок Карапєт? — поцікавився він у Грака.

— Там збираються відкрити музей, доктор!

— Музей?

— Ну, щось на зразок цього… Збираються обліпити будинок Карапєт меморіальними дошками, а сам будинок зарахувати до пам'ятників старовини…

— Чим це викликано, не знаєте?

— Довідалися, що свого часу там жив ти.

— І ще чимало видатних постатей…

— Можливо.

— А якщо серйозно, Грак?

— Якщо серйозно, то у мадам Карапєт стільки людей прописано, що…

— Але там, наскільки я пам'ятаю, було мало квадратних метрів. Виняток тільки — ліжко-іподром…

— Не метрів, Сідалковський. Не метрів. Там на кожному дециметрі по людині, а то й по дві, і якщо розвалити цей мурашник, то натомість треба будувати крупний масив. Усім же треба давати квартири.

— Овва! — посміхнувся Сідалковський. — Йду на жертву! Міняю однокімнатну квартиру на двоаркушну заяву…

Але перед тим, як іти до Карапєт, все ж поклав собі з'їздити до «Фіндіпошу», аби пересвідчитися, чи Євдокія Капітонівна не в буфеті. Буфет було зачинено, на дверях біліла записка: «Буфьйот времєнно закрит. Двері без надобності не торсать. Скоро буду. Я наверху. Буфьйотчиця».

Сідалковський піднявся нагору. «Невже знову зайшла до Ковбика?»

— Стратон Стратонович у себе? — спитав у Віоріки, забувши навіть привітатись, бо секретарка якраз вирівнювала стрілку на панчосі.

— Треба стукати, Сідалковський! — дорікнула секретарка.

— До секретарок не стукають, Віоріка. До секретарок заходять.

— Коли не стукаєте, то хоча б віталися.

— Оце вже щось інше! Я весь час відчуваю провали у своєму вихованні. Це, Віоріко, пояснюється тим, що я виховувався не в дитячому садочку, а в гувернантки, але, на жаль, не французького походження. Стратон Стратонович у себе?