Пригоди Гекльберрі Фінна

– Я був другом вашому батькові, і вам я також друг; застерігаю вас тепер, як друг і чесна людина, котра хотіла б вас захистити й допомогти, щоб ви не набралися лиха та в клопіт не вскочили: відійдіть ви від цього негідника!

Не майте з ним ніяких справ, з оцим невігласом та волоцюгою, що видає своє ідіотське блягузкання за грецькі та єврейські слова! Та він же знахабнілий дурисвіт - десь нахапався якихось імен та фактів і приперся з ними сюди, а ви вважаєте все це за докази та дозволяєте морочити себе за допомогою цих ваших вельми довірливих приятелів, яким слід би краще на людях розумітися. Мері Джейн Вілкс, ви знаєте, що я вам друг, і то друг некорисливий.

Послухайте мене! Прошу вас, женіть цього безчесного махляра в потилицю. Ну, то як же?

Мері Джейн випросталася - і світе мій, яка ж вона була в цю мить гарна!
– та й каже:

– Ось моя відповідь, - та й узяла зі столу торбину з грішми і, передаючи її королеві до рук, сказала: - Візьміть ці шість тисяч доларів та покладіть їх для мене й моїх сестер куди хочете, і ніяких розписок нам не треба.

Потім вона обняла короля з одного боку, а Сьюзен та Заяча Губа - з другого. І враз усі почали плескати в долоні та тупати ногами, знялася справжня буря, а король тим часом задер голову й гордо посміхнувся. Лікар лиш кинув:

– Гаразд, я умиваю руки й за наслідки не відповідаю.

Проте попереджую вас усіх: настане час, коли вас палитиме сором на саму згадку про цей день!

І він пішов.

– Гаразд, лікарю, - кинув король глузливо йому навздогін, - тільки-но почне палити сором, ми вас гукнемо!

Тут усі зареготали й сказали, що він дуже підкусив пана лікаря.

Розділ XXVI

Ну, отож, коли всі розійшлися, король запитав у Мері Джейн, чи є в них вільні кімнати, і вона сказала, що в господі є тільки одна вільна кімната, в якій вона примістить дядечка Вільяма, а своєю власною поступиться дядечкові Гарві, бо її кімната трохи більша, сама ж вона піде до сестер і спатиме на розкладному ліжку; а на горищі є ще маленька комірчина, де лежить солом'яник. Король вирішив, що на солом'янику буде дуже зручно лакеєві - тобто мені.

Пішли ми з Мері Джейн нагору, й вона показала своїм дядькам ті кімнати; покої були скромні, проте затишні. Вона обіцяла забрати свої сукні та інший дріб'язок, якщо все те заважатиме дядечкові Гарві, але він сказав, що не заважатиме. Сукенки порозвішувано було на стіні, а перед ними, запинаючи їх, висіли ситцеві завіски, що спадали аж до самої підлоги. В одному кутку стояла стара скриня, в другому - футляр із гітарою, крім того, там була ще сила всіляких дрібничок, якими дівчата так люблять оздоблювати свої кімнати. Король зауважив, що з цим дріб'язком буде затишніше та приємніше, отже, не треба його чіпати. Герцогова кімнатка була невеличка, але дуже зручна, як і моє горище.

В них була прохана вечеря, і знову поприходили ті самі чоловіки й жінки, що були й уранці; я стояв позаду короля та герцога, чекаючи на їхні розпорядження, а решті гостей слугували негри. Мері Джейн сиділа на хазяйському місці, побіч Сьюзен, і бідкалася, що печиво було невдале, несмачні були маринади, а смажені курчата вийшли такі тверді, що їх і не вгризеш, та ще говорила багато пустих слів, до яких завжди вдаються господині, щоб витягти з присутніх компліменти; а гості ж наперед знали, що вечеря буде розкішна, тож і почали все хвалити, кажучи: «І як ото вам пощастило так чудово загнітити печиво?», або: «Скажіть, коли ласка, де ви добули такі надзвичайні пікулі?» - і отак цілий вечір товкли воду в ступі, як то воно ведеться за вечерею, - ви ж і самі гаразд те знаєте. Коли все те скінчилося, я та Заяча Губа повечеряли на кухні недоїдками, а інші тим часом допомагали неграм прибирати зі столу й мити посуд. Заяча Губа взялася розпитувати мене про Англію і трохи не загнала мене на слизьке.

– Ти коли-небудь бачив короля?
– питає вона.

– Це ж бо якого? Вільгельма Четвертого? Ну, звісно, він до нашої церкви вчащає.

Хоч я й знав, що він помер уже багато років тому, але не прохопився про те й словом. Тільки-но я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона й питає:

– Як... увесь час?

– Звісно, увесь час. Його лава якраз навпроти нашої - по другий бік амвона.

– Я гадала, що він живе в Лондоні.

Авжеж, там. А де ж йому жити?

– Проте мені здавалося, що ти живеш у Шеффілді?

Відчуваю, що набрав у халяви! Ох, і вскочив же, - треба якось виборсуватися. Тож попервах удав я, ніби курячою кісткою вдавився, а тоді й кажу:

– Я мав на оці, що король тоді до нашої церкви вчащає, як приїздить до Шеффілда. Це буває лише влітку, коли він приїздить туди приймати морські купелі.

– Стривай, що ти мелеш, таж Шеффілд не на морі.

– Тю! А хто сказав, що на морі?

– Хто? Ти сказав.

– Ніколи не казав.

– Ні, сказав!

– А от і не казав!

– Ні, сказав!

– Ніколи я такого не казав.

– Ну, гаразд, то що ж ти сказав?

– Я сказав, що він приїздить приймати морські купелі, - ось що я казав.

– Добре, то як же він прийматиме морські купелі, коли там немає моря?

– Слухай-но, - кажу я, - чи ти бачила коли конгресівську мінеральну?

– Атож.

– Ну, то ти мала їхати по неї до Конгрес-Спрінг?

– Звісно, що ні.

– Отож і Вільгельмові Четвертому не потрібно їхати до моря, щоб приймати морські купелі.

– А як же він їх приймає?

– Йому морську воду, як конгресівську мінеральну, у бочках привозять. У Шеффілдському палаці є печі, - а йому ж тільки тепла вона годиться. В морі така сила-силенна води, що її ніяк не нагрієш; та там і пристроїв для того нема.

– Он воно що! Було б так відразу й казати, то й часу не марнували б.

По її словах бачу, що цього разу вибрехався, - аж душа звеселилась. А вона далі питає:

– А ти теж до церкви ходиш?

– Еге... щодня.

– А де ж ти там сидиш?

– Як? На нашій лаві.

– Чиїй лаві?

– Таж нашій - твого дядька Гарві.

– На його? А нащо йому та лава?

– Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?

– От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні. А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник!

Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:

– Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?

– Авжеж, а навіщо ж більше?

– Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.

– Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.

– Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.

– А що ж тим часом має робити решта?

– О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою - збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.