Пригоди Гекльберрі Фінна

— Містере Сіде, ви чого доброго скажете, що я дурень. Та бодай мене грім побив, якщо оце зараз не бачив я цілого мільйона собак, чи дияволів, чи ще якогось чортовиння!.. Далебі, вони були тутечки, ось на цьому місці… Містере Сіде, я відчував їх, відчував їх, сер! Вони наді мною крутилися, по всьому моєму тілі ходили. Ну, попався б мені хоч один відьмак, ото вже почастував би його! Та краще дали б вони мені спокій! Йой, паночку, більше я нічого вже не жадаю.

Том сказав:

— Гаразд, я тобі скажу, яка моя думка. Чого вони з'являються тут саме тоді, як оцей утеклий негр снідає? Та того, що вони голодні, — щоб ти знав! Спечи їм зачарованого пирога, ось що тобі треба зробити.

— Господи, містере Сіде, та як же я спечу такого пирога? Я й не тямлю, як його робити! Зроду не чув про таке.

— Ну, гаразд, я тебе порятую — сам спечу.

— Невже спечете, голубе мій? Справді? Та я вік за вас молитимусь, я вам ноги цілуватиму, паночку!

— Ну, добре, за те, що нам втеклого негра показав, я спечу сам. Але будь обережний. Коли ми прийдемо, мусиш спиною до нас повернутися і не дивитися, що ми у миску покладемо. І коли Джім того пирога з миски братиме, теж не дивися — а раптом щось страшне станеться, я не ручуся. А головне — не доторкайся ні до чого зачарованого.

— Не доторкатися, містере Сіде? Та хай бог милує! Та щоб мені купу золота давали — не торкнуся!

Розділ XXXVII

Цю справу ми владнали. Потім подалися на задвірок, до смітника, де валялися старі черевики, ганчір'я, побиті пляшки, негодящі бляшанки та інший мотлох; понишпоривши в тій купі, ми витягли звідтіля стару бляшану миску, позатикали щільненько всі дірки, щоб можна було спекти в ній пирога, а тоді спустилися до комори й набрали повну миску борошна, а звідти пішли снідати; дорогою ми знайшли два покрівельні цвяхи, і Том сказав, що вони знадобляться в'язневі — вишкрябувати на мурах в'язниці своє ім'я та сумну розповідь про свої злигодні; одного цвяха вкинули ми у кишеню фартуха тітки Селлі, який саме на стільці висів, а другого застромили за стрічку на дядьковім Сайласовім капелюсі, що лежав на бюрку, бо дітлахи сказали, що тато й мама підуть зранку до втеклого негра. Потім ми сіли до столу, і Том укинув олов'яну ложку в кишеню куртки дядька Сайласа. Ні його, ні тітки Селлі ще не було, тож довелося нам на них почекати.

Прийшла вона нарешті страшенно знервована, розчервоніла й сердита і ледве дочекалася кінця молитви; а тоді почала однією рукою каву розливати, а другою — тією, що з наперстком — раз у раз стукала по голові того з дітлахів, що саме підлазив їй під руку, та все примовляла:

— Я вже й ніг під собою не чую — так накрутилася! Просто збагнути не можу, куди поділася твоя друга сорочка!

Серце мені покотилося десь униз і заплуталося між кишок, а шматок кукурудзяного коржа став кісткою в горлі. Я так закашлявся, що той шматок вискочив у мене з рота, перелетів понад столом і влучив одному дітлахові в око, аж той крутнувся, як черв'як на гачку, та зарепетував що було сили; а Том аж посинів зі страху. Десь із чверть хвилини сиділи ми ні в сих ні в тих… Ну й становище! їй-богу, я свою долю за півціни віддав би, аби покупець нагодився.

Та скоро ми обидва оговталися — то тільки від несподіванки розгубилися. Дядько Сайлас сказав:

— Що за чудасія! Нічого не второпаю. Я от як зараз пам'ятаю, що скинув її, бо…

— Бо на тобі одна сорочка, а не дві. Скажеш таке, що тільки слухай! Я й сама знаю, що ти її скинув, краще за тебе знаю, бо ще вчора сорочка сушилася у дворі на мотузці, бачила ж її на власні очі. А тепер немає — от і край! І доки нової не пошию, носитимеш ти червону фланелеву! За останні два роки вже третю сорочку доводиться шити! Ніяк на тебе не настачишся! Чи мені з шкури видиратися, аби ти в сорочці ходив?! Не можу я втямки взяти, що ти з ними робиш!.. Здавалося б, як на твої роки, то вже час навчитися берегти речі!

— Знаю, Селлі, і всіляко намагаюся берегти Але ж не тільки з моєї вини те сталося, сама знаєш: коли сорочка на мені, нікуди вона не щезає… Я, здається, ще й разу не загубив із себе сорочки!

— То не твоя заслуга, що не загубив, Сайласе; коли б ти міг загубити з себе сорочку, ти б неодмінно те зробив, я певна. Але ж не тільки сорочка зникла. Ще й ложка десь запропастилася та й це ще не все. Було десять ложок, а лишилося дев'ять. Твою сорочку, мабуть, чи не теля з'їло, але ж ложки воно ніяк не могло проковтнути, то вже певно.

— А що ж іще пропало?

— Шість свічок пропало, от що! Звісно, їх могли поцупити пацюки. Я навіть певна, що вони їх поїли. Дивно мені тільки, як це вони ще цілий будинок наш не сточили! Ти все збираєшся позабивати їхні нори, та діла з того немає. Якби вони були спритніші, Сайласе, то давно б уже кублилися в твоїй чуприні, а ти того й не помітив би! Ну, але ж не пацюки потягнули ложку, то вже я добре знаю.

— Годі-бо, Селлі, я винен, то, звичайно, мій недогляд. Завтра ж обов'язково позабиваю всі нори.

— Куди там квапитись, встигнеш і в наступному році… Матільдо Анджеліно Арамінто Фелпс!

Наперсток тріснув дитину по голові, й дівчатко витягло пальці з цукорниці, не насмілюючись і пікнути. Раптом вбігла негритянка й сказала:

— Ой місіс, у нас простирадло десь поділося!

— Простирадло десь поділося! Милосердний боже!

— Я сьогодні ж позабиваю всі нори, — винувато промовив дядько Сайлас.

— Мовчав би там! Ти що, гадаєш, що пацюки й простирадло потягнули! Куди ж воно поділося, Лізо?

— Їй-богу, не знаю, місіс Селлі. Вчора воно висіло на мотузці, а нині нема: хтозна-де поділося…

— Видно, кінець світу настає. Зроду-віку такого не бачила!.. Сорочка, простирадло, ложка, шість свічок…

— Місіс, — прибігла молода мулатка, — мідний свічник десь подівся!

— Забирайся звідси, негіднице, бо так цією пательнею й затоплю…

Ну, бачу, тітці вже допекло до живих печінок. Я почав поглядати навколо, метикувати, як би його вшитися звідси й пересидіти в лісі, поки все заспокоїться. А тітка Селлі розійшлася так, що просто спину їй немає, а решта всі принишкли, анітелень. Аж раптом дядько Сайлас, розгублено глипаючи на неї, витягав зі своєї кишені ложку. Тітка Селлі так і завмерла, роззявивши рота та знявши догори руки, — а мені щиро захотілося дременути кудись якнайдалі звідти, але це тривало недовго, бо вона відразу ж сказала:

— Так я й думала! Виходить, вона весь час лежала ь твоїй кишені, і я певна, що й усе інше ти десь заховав. Як вона туди потрапила?

— Я й сам не знаю, Селлі, — відповів дядько винувато, — а то б я тобі сказав. Перед сніданком я читав сімнадцяту главу «Діянь апостолів» і думаю, що, мабуть, ненароком всунув у кишеню ложку замість Євангелія… Ну, так і є: Євангелія в кишені немає. Піду-но та подивлюся: якщо Євангеліє лежить на місці, виходить, я поклав його не в кишеню, а замість Євангелія поклав туди ложку та…