Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших

— Куди ви ведете нас, товаришу? — повторив Мартин запитання.

— Не говоріть голосно! — одповів Дюваль. — Ми йдемо в порт. В мене є паспорти для всіх вас. Один паспорт я дав Гаррі. Тепер тихо.

Вони перейшли декілька вулиць.

— Крім усього, в мене є наказ одвести вас до слідчого райо-ну при гавані. В Англії все можна зробити за гроші.

— Але нас все одно заарештують, — сказав Мартин. — Ті самі філери, що продали вам паспорти й ваш серджентський ранг, продадуть вас, коли ми будемо сходити на пароплав.

— Я це знаю, — сказав Дюваль. — Та ми не підемо туди, де нас чекають. Я умовився з філерами, що вони дістануть од мене решту грошей, коли ми сядемо на пароплав. Отже, вони нас чекають у гавані. Але натомість ми сядемо на поїзд і поїдемо катером у Гамбург...

За шість годин після цього, коли Мартин, Джемс і Тоні вже відпливали катером з берега, Дюваль пішов шукати Гаррі. Він почав з того, що одшукав ту вулицю, де Гаррі втік, і пішов у тім районі, розглядаючи крамниці.

Скоро він ізнайшов те, чого йому було треба.

В маленькій крамничці, де продавалося одіж, йому сказали, що чоловічий костюм сьогодні куплено, та купила дівчина. Дюваль попрохав описати її зовнішність і пішов далі.

По черзі він заходив в усі корчми з нумерами й розпитував про парочки. Ніде нічого не було.

Зате коло одної він побачив полісмена й візок. Дюваль закурив сигару, засунув руки в кишені й підійшов до дверей. На візку лежало щось схоже на людське тіло, накрите брезентом. Дюваль уже взявся за клямку на дверях.

— Що це таке? — недбало запитав він у полісмена, простягаючи йому портсигара.

— Отруїлись якісь дурні, — одповів полісмен, — хлопець із проституткою. Поставили чайника на вугілля і заснули.

Дюваль зробив крок і підняв окрайчик брезенту.

З візка на нього глянуло мертве обличчя Гаррі. Дюваль постояв ще з секунду, потім, ніби передумавши, повернув туди, звідки прийшов.

В районному адресовому бюрі за № 417 видано замовцеві адресу доктора хемії професора Мессебі.

— Хто ви такий? — запитав Сашко, звертаючись до дегенерата.

— Ах, дорогой мой, ужес, ужес! Моєго папашу, гєнєрала Сільніцкого, ви зналі по-відімому — друг покойного імператора, убілі большєвікі, і двух моїх брат'єв на моїх глазах.

Сашко пересмикнувся на обличчі, але нічого не сказав.

— Вот у мєня єсть докумєнти от... вот рєкомендатєльноє пісьмо імпєратріци Марії Фьодоровни.

Сашко взяв «рєкомєндатєльноє пісьмо імпєратріци Марії Фьодоровни» і почав читати.

Дегенерат тим часом розповідав, як він сидів у Че-Ка, як їм пощастило втікти, й не шкодував виразів на адресу більшовиків. Сашко скінчив читати. Скінчивши читати, він акуратно зложив листи й шпурнув їх дегенератові в обличчя.

Далі він трошки розійшовся, стукнув кулаком об стіл і гукнув:

— Ти куди попав, сукин син? Вон, сволоч, відси!.. (Тут Сашко удруге в цей день скористався з сакраментальної формули).

Суб'єкт знітився й почав рачкувати до дверей.

— Я, я нічєво, ізвінітє, товаріщ, я сам дємократ, я сам рєволюціонєр, два раза в тюрьмє...

— Вон! — закричав Сашко й підвівся з стільцем. Суб'єкт тремтячими руками одчинив двері й вислизнув геть.

Сашко схопився і пройшовсь два рази по хаті. В цій хвилі постукано знов. В кімнату увійшов високий кремезний чоловік з похмурим виразом на обличчі. Вся шкура на лиці в нього була в рівнесеньких цятках, наче віспувата.

— Сідайте, товаришу.

На худорлявім обличчі з'явилась тепла посмішка. Він сів.

— Кажіть, що треба!

— Я салдат, — почав той. — Народився коло Владивостока. Мене разом з іншими післано ще за тої війни в Марсель з експедиційним корпусом. Сидів в окопах, ходив в атаку два роки. Просився до Росії — не пускають. Сидів у карцерах разів з чотири. Доводилося знову йти в окопи. В 17-ім році дізналися, що в Росії революція. Не схотіли воювати й ми. Зробили мітинг. Тоді нас погнали на передові позиції, ззаду розстрілювали з кулемета. Вибили мало не половину. Мене поранено кулею французького кулемета в руку. Потім нас загнано в концентраційний лагер. За кожне слово нас нещадно пороли. У Франції б'ють не гірше, ніж били в царській Росії. Б'ють, одливають водою й знову б'ють. Д-р стежить, щоб не забили до смерти. Лагер був такий. Самі мусіли викопати ями, ями пообношували колючим дротом. В цих ямах ми жили з півроку. Їсти майже нічого не давали. Тих, що скорилися, посилано служити в Колчака та Денікіна.

Мене бито шість разів, я не хотів їхати. Потім мене й кількох іще послано в Конго мостити дорогу.

Чоловік спинився. Потім він указав рукою на своє лице, цятковане, наче віспою.

— Знаєте, що це таке? Над нами стояли негри з нагаями. Коли в спеку впадеш од сонця, б'ють, поки не встанеш. Захворієш — просишся до доктора — б'ють, поки не признаєшся, що здоровий. Мене схопила малярія. Мене бито, щоб я працював. Одного ранку я не зміг встати. Прийшов унтер і велів іти працювати. Я хотів встати і не зміг. Скільки він не бив мене нагаєм. Тоді вони прив'язали мене до дерева. Під деревом була мурашина купа. Обличчя і все тіло мені помастили цукром...

Кілька товаришів там померло. Я б зроду відти не вибрався, якби не товариш, що проїздив там дорогою...

Чоловік спинився знову.

— Я був в найбільших боях тої війни. Все це дурниця проти того, що я пережив згодом.

Руки йому затремтіли, і з горла вилетів якийсь дикий болючий крик.

— Я зроду не плакав — ви можете мені повірити!

Він, здригуючись усім тілом, видавав уривками якісь вовчі звуки.

Обидва сиділи мовчки.

— Ви не знаєте, хто вас визволив? — запитав Сашко.

Чоловік мовчав. Спазматичні корчі схопили йому горло. Нарешті він спромігся сказати.

— Я не знаю його прізвища. Він поміг багатьом. Це такий собі невеличкий на зріст наш земляк.

— Він руський? — запитав Сашко.

— Ну так, вроді руський. Українець! — пояснив чоловік.

— Як він туди потрапив?

— Він казав, що пристав до якоїсь експедиції. Та експедиція пропала в болотах. Він один вратувався.

— Добре! — сказав Сашко. — Завтра ви можете одержати папери.

Він підвівся й стиснув руку чоловікові.

Шановний професор Мессебі допіру скінчив свій manicure й бавився в кабінеті з котом. Він не нав'язував йому папірця на хвіст, як це робили деякі великі люди в час відпочинку, а знайшов інший, на його погляд, цікавіший, спосіб. Набравши повен рот диму, він раптом пускав його котові в обличчя. Кіт пирскав і тікав, але всюдисуща професорова рука ловила його за хвіст, і кіт діставав новий заряд диму в писок. Ще за хвилинку кіт почне дряпатись, знав з досвіду поважний учений — тоді він бризкатиме його одеколоном з шприцу просто у вічі, щоб гострим болем трохи заспокоїти схвильовану тварину. Гуманний професор допіру взявся за шприца, коли йому принесено візитову картку.