Пригоди Румцайса

— Годі, Манко!

Манка спинила катеринку, Румцайс завдав собі повний мішок на плечі і поніс його до річечки, біля якої сумно сидів Команек із села Подулшя.

Мельник вибіг на балкончик і кляв Румцайса, аж борошно летіло у нього з рукавів:

— Ох, урветься тобі скоро бас, Румцайсе, і забудеш ти про свої витівки! Кажуть люди, що пан князь скаржився на тебе аж у самому Відні, і сам імператор розгнівався на тебе!

Та Румцайсові так було смішно, що у млині все пішло задом наперед, що він пустив повз вуха і це попередження.

22. Як Румцайс допоміг машиністові

Ржаголецьким лісом щоранку літала поштова сойка і кожному, хто хотів чути, повідомляла, де і що сталося нового. У той день сойка була така схвильована, що мало не вдарилася об Румцайсів капелюх. Мчала вона, як стріла, і весь час кричала:

— Ой, людоньки, скоро із Їчина до Садської поїде парова машина!

— Я такого ще ніколи не бачила, — сказала Манка. Вона пригорнулась до Румцайса і любенько йому всміхнулася: — Ти мені вже давно обіцяв показати залізницю.

Румцайс порахував собі на пальцях.

— Я, Манічко, зовсім про це забув. Але сьогодні ми підемо туди.

Манка заплела собі в косу стрічку, а на палець одягла сонячний перстень. Румцайс узяв її за руку і повів на узлісся, повз яке проходила колія. Сіли вони на траву, і Румцайс сказав:

— Зачекаймо тут на те диво.

Незабаром до них причвалав із хащів вогневик того лісу. Обійшов обережно Румцайса і Манку, щоб не обпалити їх, і витріщив свої палючі очі.

— Кажуть, із тої штуки іскри летять?

— Я не знаю, — відповіла Манка. — Ми її ще не бачили.

Вогневик вигріб собі ямку в землі, вмостився в ній, щоб нічого від нього не зайнялося, і теж став чекати поїзда.

Минуло чимало часу, і от у рейках ніби задзвеніли маленькі молоточки. Вдалині біля Їчина заклубилася хмарка диму і почала швидко наближатись. Поряд знову пролетіла поштова сойка, репетуючи:

— Ой боже ж мій, уже воно суне!

Відразу за сойкою примчав паровоз з тендером, повним вугілля. Паровоз гуркотів на рейках, колеса крутилися, кривошипи кривошипились, і тяги тягли. З труби бурхала пара і вилітав вогонь. Із будки на паровозі визирав машиніст Гнотик, пильно оглядав колію аж до станції Садської.

З брязкотом і сичанням, розсипаючи іскри, пролетів паровоз повз узлісся.

— Сто чортів! — тільки й промовив Румцайс.

Манка перевела подих аж за хвилину.

А з вогневиком сталася дивна річ. Коли його обвіяло жаром і парою, вселилось у нього якесь шаленство. Він вискочив із ямки, подмухав на всі боки, розжарився аж до червоного, та й ну гасати понад лісом, промовляючи:

— Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш!

— Заспокойся, — сказав йому трохи згодом Румцайс, — і не розкидай іскор, бо ліс сухий, як порох.

Вогневик не послухав розумного слова і розжарився ще дужче — так, що почало з нього шугати полум'я і зрештою зайнялася трава. Далі спалахнув чагарник, і вогонь побіг у глибину лісу.

Румцайс зірвав капелюх і кинувся збивати ним вогонь, Манка гасила його спідницею. А вогневик бив себе по розпеченій голові і все повторював:

— Ой, що це я наробив!

Вогонь захоплював більше й більше лісу. Коли стало видно, що самим пожежу не погасити, витяг Румцайс пістоль і промовив:

— Треба стріляти, щоб прислали з Їчина поміч.

Вистрелив він, і всі троє стали чекати на допомогу.

Та тільки того дня пожежники в Їчині самі стріляли на честь відкриття залізниці, і на Румцайсів постріл ніхто не звернув уваги.

Полум'я буяло серед дерев. І вже можна було сказати Ржаголецькому лісові: «Прощай назавжди!»

Та в цей час у рейках знову заклепали молоточки, і від Садської помчав назад до Їчина паротяг. Машиніст Гнотик уже здалека кричав:

— Оце так пригода!

Доїхавши, зупинив машину, перескочив на тендер, схопив шланг, включив насос і пустив на вогонь пружний струмінь. Вогонь опирався, якийсь час перебігав з одного місця на інше, але зрештою послухався поради й погас. У лісі гірко пахло паленим.

Придибав вогневик, згасив на собі кілька іскорок і сказав Гнотикові:

— Спасибі тобі, машиністе, сто тисяч разів! Я тобі за це віддячу.

— Авжеж, покличу тебе, як треба буде стріху над головою підпалити, — пробурчав Гнотик і поїхав далі.

Десь за тиждень ішов Румцайс знову тими місцями понад залізницею. Раптом почув він здаля гірке нарікання:

— Святий Фердінанде, покровителю залізниць, врятуй нас!

Румцайс побіг туди, звідки долинав голос.

На колії побачив непорушний паровоз. Тільки він стояв не сам, а було до нього причеплено шість вагонів, повних їчинських дядечок і тіточок, що вибралися до Садської, яка славилась своєю цілющою водою.

Навколо паровоза бігав машиніст Гнотик і ламав собі руки:

— Святий Фердінанде, покровителю залізниць, врятуй нас!

— Чого ти весь час кличеш свого Фердінанда? — спитав Румцайс.

Гнотик витяг із жилетки годинника і глянув на нього.

— Тому що за сім хвилин усе тут буде потрощене на друзки!

— Чого це раптом?

— Та того, що в тендері немає вже ані грудочки вугілля. І через це нема пари. І я не можу зрушити з місця. А за сім хвилин у нас вріжеться поїзд із Їчина!

Румцайс нахилився до рейок. Молоточки вже дзвеніли десь далеко.

— Кепські справи, — промовив Румцайс і побіг до лісу.

Гнотик глянув йому вслід і гірко промовив:

— По мішок ідеш, аби позбирати, що після нас лишиться…

Та не минуло й двох хвилин, як Румцайс повернувся. Рукою, обкладеною вогким мохом, вів за лікоть ржаголецького вогневика. Довів аж до паровоза, відчинив дверцята під котлом і звелів:

— Ану стрибай туди!

— Я не хочу! — пручався вогневик.

— І навіть для мене не зробиш? — спитав машиніст Гнотик, прислухаючись, як молоточки у рейках клепають ближче й ближче.