Пригоди Румцайса

Коли доріжку домалювали до сопілки, сказав князь:

— Ма шер, тепер ідіть до своїх покоїв, бо тут відбуватимуться небезпечні речі.

Княгиня пішла. А пан князь покликав Фріцека, поставив його за відчинену половинку залізних дверей, які вели в кімнатку, і наказав:

— Атансьйон! [4] Коли прийде Румцайс і заграє на сопілку, миттю зачини за ним двері. Та міцно!

Фріцек став за дверима, пан князь сховався за чорну завісу в передпокої і вже наперед радів, сміючись у хусточку:

4

Увага! (фр.)

— Хе-хе, а ручки на цих дверях немає! Зате є на них міцний замок, який може відчинити тільки один знаменитий слюсар, що живе аж у Фландрії!

Тим часом чепурно підстрижений Румцайс вийшов із Довбаликової перукарні і ноги його наче самі прикипіли до доріжки, намальованої на тротуарі. Іде Румцайс, в одній руці у нього клітка з пташкою гойдається, у другій — скринька з бджолами. А торба з вітром висить на шиї.

Пройшов він через браму й намірився по доріжці через майдан. Так би й дійшов до малої замкової башти, але перед самісінькими ворітьми пташка в клітці закричала. Кричить і кричить.

— Тут щось не так! — промовив Румцайс, повернув назад на майдан і сховався за круглим басейном, повним джерельної води. Звідти він став стежити за князівським замком. І невдовзі збагнув, що на нього чекає якась пастка.

А панові князю вже не сиділося в малій замковій башті. Він крутився за чорною завісою і без угаву нагадував Фріцеку:

— Тільки-но Румцайс заграє — міцно зачини двері!

Але Румцайса піддурити — річ не проста. Він послав наперед пташку, щоб вона все роздивилася. Пташка тричі облетіла навколо вікон у башті, повернулась до Румцайса і розповіла, яку пастку наготував князь.

Румцайс почав думати, як йому виплутатись із, цієї халепи. Нарешті надумав.

Відчинив він скриньку з бджолами і гукнув:

— А киш!

І весь рій полетів просто до замку.

Потім Румцайс зняв з шиї торбу з вітром і розпустив шворку. З торби вилетів тоненький синюватий вітрець. Румцайс показав йому на башту, і вітрець повіявся до відчиненого вікна.

А пан князь за чорною завісою аж ногами тупав з нетерплячки, аж йому в очах миготіла ота біла доріжка, якою мав прийти Румцайс.

І раптом із башти залунало:

— Ф'ю-і-іть!

Це озвалася сопілка, коли в неї дмухнув синюватий вітрець.

— Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!

Сопілка свистіла чимдалі дужче.

— Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!

Князь визирнув з-за чорної завіси і загукав до Фріцека:

— Як може Румцайс грати на сопілку, коли він не пройшов по доріжці, що я її сам малював?!

— Раз цього не знає сам пан князь, звідки мені знати? — озвався за дверима лакей Фріцек.

— То я сам гляну! — мовив князь і вбіг до кімнатки подивитися, що діється з сопілкою.

Та в цю мить до башти влетіли бджоли, закружляли над сходами, знайшли Фріцека за дверима і кинулися на нього. Фріцек чкурнув за паном князем до круглої кімнатки. А щоб бджоли не змогли влетіти туди, зачинив за собою залізні двері.

Ручок ті двері не мали, а замок був привезений аж із Фландрії. Нелегко буде вибратися з башти панові князю і Фріцеку…

А Румцайс, сидячи за басейном, зітхнув з полегкістю. Випустив він пташку з клітки, вітрові дозволив майнути під самісіньке небо і зачекав, поки бджоли знову залізуть йому в бороду. А потім пішов собі імператорською дорогою до Ржаголецького лісу.

4. Як Румцайс подарував Манці сонячний перстень

Румцайсова печера так глибоко ховалася в Ржаголецькому лісі, що туди не заходили навіть жінки, які збирали брусниці. Коли Румцайс хотів подивитися на людину, мусив він ставати навколішки над лісовою криничкою, щоб побачити власне обличчя.

— Гай-гай, Румцайсе, — мовив він якось до свого зображення у воді, — одному сумно, а удвох ого-го! Треба тобі знайти якусь дівчину, щоб була вона тобі за господиню. І поспішай, поки в тебе ще не відросла борода.

— За таке діло треба братися одразу, — відповів з кринички його образ.

Потаємними стежками вийшов Румцайс з гущавини на узлісся, де стояв на роздоріжжі старий дуб. Вибрав він найтовщу гілляку, яка пнулася просто до сонечка. Виліз на неї, простяг руку до неба і відламав у сонця два промені. Були вони тоненькі-тоненькі.

Сплів Румцайс ті промені і зробив із них чарівний перстень. Коли вранці сходило сонечко, перстень світився, а ввечері, коли сонечко сідало, — згасав. Дочекався Румцайс, коли сонце стане високо, і якраз опівдні кинув сонячний перстень на лісове роздоріжжя. Перстень лежав і сяяв, а Румцайс розчісував собі бороду здоровенним гребенем, яким жінки збирають чорниці. Адже сьогодні йому треба було мати чепурний вигляд.

Раптом поміж листям блиснуло сине пір'ячко, і сойка, яка завжди знала всі новини, закричала:

— Ідуть! Ідуть!

До роздоріжжя наближалися дві їчинські дівчини, обидві гарненькі, але не схожі одна на одну.

У першої коси були чорні й руки білесенькі, в другої — руки засмаглі на сонечку, а коси — як недостигла пшениця. Першу звали Анка, а другу Манка.

Анка перша побачила сонячний перстень на роздоріжжі. Вона підскочила до нього, схопила, наділа на палець і вмить підрахувала, що за нього дадуть не менше дванадцяти дукатів.

Румцайс виступив з кущів.

— Перстень у тебе є, — мовив він. — Але це моя шлюбна обручка, отже, мусиш ти й мене взяти.

— А чом би й ні? — сказала Анка. — До гарного персня можна взяти і розбійника.

— То й гаразд, — кивнув Румцайс. — Зараз я тобі покажу своє господарство.

Повів він Анку до розбійницької печери. А друга дівчина, Манка, пішла за ними на два кроки позаду, щоб не заважити. Дійшовши до печери, Румцайс зупинився.

— Оце моя фортеця.

Анка посвітила в печеру сонячним перснем.

— Щось у тебе добра не густо, — сказала вона. — Тільки ондечки у кутку стоїть якась бодня. Може, там лежить твоє багатство? — Вскочила вона у печеру і притьмом у той куток. А там лежала на поличці порожня шкіряна торба, і не було в ній навіть вітру. Анка сердито жбурнула її назад на вулицю. — Чи я розбійника собі взяла, чи жебрака? Ану, гайда, Румцайсе, до роботи, а то я тебе покину!

Румцайс не хотів заходити в суперечку з новою господинею і тому пішов. Ледве він зник, тицьнула Анка Манці в руки березову гілку і звеліла гарненько прибрати в печері.