Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

— Чи це ті люди, чи ні, але придумано чудово, — зауважив Джонс. — І все-таки я краще послав би до Джекобсонового доку загін поліції й спокійнісінько заарештував їх там.

— Ні в якому разі. Цей Смол — дуже хитрий чолов’яга. Спочатку він вишле розвідника, і якщо той зачує небезпеку, вони заляжуть у барліг іще на тиждень.

— Але можна вистежити Мордекая Сміта й таким чином знайти їхню схованку, — мовив я.

— Тоді ми змарнуємо ще день. Ставлю сто проти одного, що Сміт не знає, де вони ховаються. Він дістав питво й добрі гроші, — навіщо йому розпитувати? Вони йому посилають накази, що слід робити. Ні, я обміркував усі можливі способи — цей найкращий.

Так ми розмовляли, проминаючи численні мости, перекинуті через Темзу. Коли ми пропливали повз Сіті, останні промені сонця вже золотили хрест на бані собору Святого Павла. Тауера ми дісталися, коли вже смеркало.

— Отам Джекобсонів док, — промовив Холмс, показавши на цілий ліс щогл у напрямку Суррею. — Курсуйте туди-сюди під прикриттям цієї флотилії. — Він дістав з кишені бінокль, підніс його до очей і кілька хвилин оглядав берег. — Я бачу свого дозорця, — повідомив він, — але хустиною він не махає.

— А може, спустимося трохи нижче й зачекаємо на них там? — нетерпляче спитав Джонс.

Ми всі вже аж палали нетерпінням — навіть полісмени й стерновий з кочегаром, яким передалося наше хвилювання.

— Ми не маємо права ризикувати, — відповів Холмс. — Десять проти одного, що вони підуть униз, а не вгору, але все-таки треба пам’ятати й про таку можливість. Звідси нам добре видно вхід у док, а нас майже ніхто не бачить. Ніч буде тиха й світла. Нам треба залишатися тут, де ми є. Бачите, як добре видно людей, що метушаться в світлі ліхтарів.

— Вони повертаються з роботи в доку.

— Які вони брудні! Але в кожному палає маленька іскра безсмертної душі. Поглянувши на них, не скажеш цього нізащо. Проте це справді так. Дивна істота — людина.

— Хтось назвав людину твариною, яка наділена душею, — пригадав я.

— Про це добре сказав Вінвуд Рід, — вів далі Холмс. — За його словами, кожна окрема людина — це незбагненна загадка, але група людей — це вже якась математична єдність. Хіба можна, скажімо, передбачити дії окремої людини? А от поведінку людської спільноти — можна, й досить точно. Окремі особи — різні, а кількість характерів у спільноті залишається постійною. Так свідчать підрахунки... Але що це, хустинка? Справді, там розмахують чимось білим.

— То ваш хлопчисько! — скрикнув я. — Я виразно його бачу.

— А ось і «Аврора»! — вигукнув Холмс. — Добряче, з біса, йде! Повний уперед! Прямуйте за отим катером із жовтим ліхтарем. Присягаюся небом, що ніколи не пробачу собі, якщо вони втечуть від нас!

«Аврора» непомітно вислизнула з доку і пройшла між двома чи трьома невеличкими суденцями, тож ми її побачили, коли вона вже мчала вперед. Вона йшла вниз річкою біля самісінького берега з шаленою швидкістю. Джонс, поглянувши на неї, хитнув головою.

— Хвацько йде, — сказав він. — Нам її не наздогнати.

— Мусимо! — промовив Холмс, зціпивши зуби. — Не шкодуйте вугілля! Робіть усе, що можна! Хай наш катер краще згорить, але ми їх не випустимо!

Тепер ми йшли просто на них. Вогонь у топках гув, потужна машина стукотіла, мов величезне залізне серце. Гострий ніс катера розтинав спокійну гладінь річки, посилаючи праворуч і ліворуч дві тугі хвилі. В такт машині катер здригався, наче жива істота. Жовтий ліхтар на носі кидав уперед довгий, мерехтливий промінь світла. Попереду по воді мчала темна пляма — то була «Аврора», і вихор білої піни позад неї свідчив про її швидкість. Ми мчали повз баржі, пароплави, торгові судна, переганяючи їх то зліва, то справа. З темряви долинали голоси, «Аврора» летіла вперед, і ми наступали їй на п’яти.

— Ходу, хлопці, ходу! — крикнув Холмс, зазирнувши вниз, до кочегарки; яскраве полум’я звідти освітило його зосереджене орлине обличчя. — Не шкодуйте ані фунта вугілля!

— Здається, ми помалу наздоганяємо їх, — мовив Джонс, втупившись очима в «Аврору».

Так, я теж цього певен! — відповів я. — Ще кілька хвилин — і ми їх наздоженемо.

І раптом лиха доля поглузувала з нас: дорогу нам почав перегинати буксир з трьома баржами. Якби не стерновий, що викрутив румпель убік, ми врізалися б у них; коли ми нарешті обігнули їх і знов лягли на курс, «Аврора» відірвалася від нас на добрячих двісті ярдів. Її, на щастя, було ще ясно видно; до того ж похмурі сутінки поволі оберталися на чисту зоряну ніч. Наша машина працювала на всю потужність, судно тремтіло й тріщало від шаленої енергії, що несла нас уперед. Ми залишили позаду Пул, проминули Вест-Індійські доки, обігнули довгу Дептфордську косу і Собачий острів. Темна пляма попереду знов почала набувати витончених обрисів «Аврори». Джонс увімкнув прожектор, і ми виразно побачили на її палубі людей. Один чоловік на кормі стояв на колінах, нахилившися до якогось чорного предмета. Біля нього лежала якась темна купа, схожа на ньюфаундлендського собаку. Хлопець тримав румпель; червоне полум’я кочегарки осявало старшого Сміта, голого до пояса, що механічно підкидав у топку вугілля. Вони не одразу зрозуміли, що ми наздоганяємо їх, але, побачивши, що ми йдемо просто за ними, повторюючи всі їхні повороти, відкинули всілякі сумніви. Біля Гринвіча нас розділяло десь із триста ярдів. Біля Блеквела відстань скоротилася до двох із половиною сотень ярдів. За час своєї військової кар’єри я пережив чимало гонитв у багатьох країнах, але жодного разу не відчував такого запалу й хвилювання, як у цій шаленій гонитві на Темзі. Ярд за ярдом ми наближалися до них. У нічній тиші ми чули стукіт та пихкотіння їхньої машини. Чоловік на кормі й досі стояв навколішки, нахилившись над якоюсь річчю; руки його без упину ворушилися, голова щохвилини підводилася, щоб зміряти відстань між нашими суднами. Ми підпливали все ближче й ближче. «Зупиніться!» — заволав Джонс. Нас розділяли десь із чотири корпуси; обидва катери летіли, мов на крилах. Ця ділянка річки була безлюдною; з одного боку пролягала долина Баркінґ-Левел, з іншого — похмурі Пламстедські болота. Почувши наш крик, чоловік на кормі підскочив, замахав над головою кулаками й почав лаяти нас хрипким, грубим голосом. То був дужий велетень; він стояв на палубі, розставивши ноги, і я побачив, що замість правої ноги у нього дерев’янка. Почувши його різкий, хрипкий крик, темна купа на палубі заворушилася й перетворилася на чорного чоловічка — таких маленьких людей я ще не бачив — із великою потворною головою та копицею скуйовдженого волосся. Холмс витяг револьвер; я теж ухопився за свій, коли побачив це дике, бридке чудовисько. Воно було загорнуте в якусь темну ряднину; відкритим залишалося тільки обличчя, що може примаритись хіба в страшному сні. Ніколи ще я не бачив обличчя, позначеного такою злобою. Його очиці блищали й горіли лиховісним вогнем, а товсті губи вигиналися в жорстокій посмішці, оголивши зуби, що клацали із звірячою люттю.

— Коли він підніме руку, стріляйте, — спокійно промовив Холмс.

«Аврора» була вже на відстані простягнутої руки. Я добре бачив їх обох — високого білого чоловіка, що стояв, розставивши ноги, й сипав прокльонами, і страшного карлика з огидним обличчям та міцними жовтими зубами, які блищали в світлі нашого ліхтаря.

Добре, що ми встигли підійти так близько. Хоч як пильно ми дивилися на нього, він швидко витяг зі своєї ряднини дерев’яну трубочку завдовжки з шкільну лінійку й притулив її до уст. Наші револьвери гримнули водночас. Карлик обернувся, розкинув руки і, захлинаючись кашлем, упав у воду. На мить у спінених хвилях я побачив його сповнені ненависті очі. Тієї самої миті чоловік на дерев’янці щосили наляг на стерно і «Аврора» повернула просто до південного берега; ми вистрелили, але кулі пролетіли за кілька футів од катера. Ми теж повернули, але пізно; «Аврора» вже підходила до берега. То була дика, безлюдна місцина; місяць мертвотним світлом осявав широку болотисту долину з калюжами стоячої води та острівцями гнилої трави. Катер, глухо вдарившись об берег, міцно застряг у мулі; ніс його задерся вгору, а корма занурилась у воду. Втікач вискочив на берег, і його дерев’янка одразу загрузла аж по пах у болоті. Він силкувався виборсатись, але марно — більше не зміг зробити жодного кроку ні вперед, ні назад. У безсилій злобі він завив і люто затупцяв другою ногою по болоті, але дерев’янка далі вгрузала в трясовину. Коли наш катер підійшов до нього, він уже так міцно став на якір, що ми змогли його витягти, лише обв’язавши йому плечі мотузком; ми довго тягли його, наче велику хижу рибину. Обидва Сміти, батько й син, понуро сиділи в «Аврорі», але потім, за нашим наказом, покірно перейшли до нас. Визволивши «Аврору», ми міцно прив’язали її до своєї корми. На палубі катера стояла залізна скринька індійської роботи. У ній, поза всяким сумнівом, лежали закляті скарби родини Шолто. Ключа не було, і ми обережно віднесли її, хоч вона була досить важкою, до нашої маленької каюти. Ми поволі поверталися назад і освітлювали прожектором і річку, й береги, але ніде не знайшли навіть сліду карлика-остров’янина. Десь у мулі, на дні Темзи, до кінця світу лежатимуть кістки цього дивного гостя наших берегів.

— Погляньте-но, — мовив Холмс, показуючи на дерев’яні двері. — Він усе-таки вистрелив першим.

Справді, в дереві, якраз проти того місця, де ми стояли, стирчав один з тих смертельних шпичаків, які ми вже добре знали. Він, напевно, пролетів між нами тієї самої миті, коли ми вистрелили. Холмс усміхнувсь і безтурботно знизав плечима; але я аж затремтів, коли уявив собі, яка страшна смерть чатувала на нас цієї ночі.

11. Великі скарби Аґри

Наш полонений сидів у каюті навпроти залізної скриньки, якою він так прагнув заволодіти й заради якої стільки зробив. То був засмаглий чоловік із зухвалими очима й немовби вирізьбленим із червоного дерева обличчям, помережаним сіткою великих і малих зморщок, які свідчили про його нелегке життя просто неба. Його густо заросле підборіддя випиналося вперед, як у впертої, незгідливої людини. Років він мав десь із п’ятдесят; кучеряве чорне волосся вже помітно взялося сивиною. Лице його, коли він сидів спокійно, здавалося навіть приємним, але варто було йому розлютитись, як ми це щойно бачили, — і воно ставало жорстоким, похмурим через насуплені брови й гостре підборіддя. Він сидів нерухомо, поклавши руки в наручниках на коліна й схиливши голову на груди; часом він позирав пильними, блискучими очима на скриньку, що була причиною всіх лихих його пригод. Мені здалося, що в цьому суворому, холодному обличчі було більше суму, аніж злоби. Один раз він звів очі вгору, і я ніби побачив у них посмішку.

— Чуєте, Джонатане Смоле, — сказав Холмс, запаливши сигару, — мені шкода, що все це так обернулося.

— Мені теж, сер, — щиро обізвався він. — Але я певен, що на шибеницю не піду. Я на Біблії ладен заприсягтися, що не здіймав руки на містера Шолто. Це малий Тонґа, оте чортеня, стрелив у нього своїм клятим шпичаком. Я тут не винен, сер. Мені шкода того Шолто, наче рідного брата. Я добряче відлупцював Тонгу вільним кінцем мотузка, та вже було запізно.

— Беріть сигару, — мовив Холмс, — і ковтніть із моєї фляги: ви зовсім змокли. Але як ви могли сподіватися, що такий маленький, немічний чоловічок упорається з містером Шолто та ще й триматиме його, поки ви лізтимете нагору?