Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

Місіс Степлтон засміялась і заляскала в долоні. Очі її блиснули недобрим вогнем.

— Туди він знайде дорогу, а назад — ніколи! — вигукнула вона. — Хіба такої ночі побачиш, де віхи? Ми ставили їх разом, він і я, щоб позначити прохід через трясовину. О, чому я не здогадалася прибрати їхсьогодні! Він тепер був би у ваших руках!

Але в такому тумані про погоню нічого було й думати. Ми залишили Лестрейда хазяйнувати в будинку, а самі разом з баронетом повернулися до Баскервіль-Холла. Далі приховувати від нього історію Степлтонів було неможливо: довідавшись правду про кохану жінку, він мужньо сприйняв цей удар. Але нічна пригода так розхитала його нерви, що вранці він уже лежав у гарячці під наглядом доктора Мортімера. Згодом їм обом судилося вирушити в навколосвітню подорож, і лише після цього сер Генрі знову став веселим, здоровим чоловіком, яким був до того, як одержав цю горезвісну спадщину.

* * *

А тепер я швидко наближатимуся до кінця своєї незвичайної розповіді, під час якої намагався передати читачеві всі ті неясні страхи й підозри, які так довго затьмарювали наше життя й так трагічно скінчилися. Вранці після загибелі собаки туман розвіявсь і місіс Степлтон повела нас до того місця, де починалася стежка через трясовину. Вона так радо й охоче вела нас слідами чоловіка, що ми тільки тепер зрозуміли, яким гірким було її життя. Ми залишили її на вузькій смужці торфу, що косою вганялася у трясовину. Далі маленькі прутики, встромлені в землю то тут, то там, позначали стежку, що вилася від купини до купини, поміж зарослими драговинами, які перегороджували шлях кожному, хто не знав цих боліт. Від гнилого очерету і водоростей підіймалися тяжкі, смердючі випари; ми раз у раз по коліно занурювалися в темну, грузьку рідину, що м’якими колами розходилась по поверхні. В’язка твань присмоктувалась до наших п’ят, і нам здавалося, що чиясь чіпка рука тягне нас у ці похмурі глибини, — так міцно болото змикалось круг наших ніг. Лише одного разу ми побачили слід того, хто проходив до нас цим небезпечним шляхом. На купині, порослій пухівкою, лежало щось темне. Ступивши туди, Холмс миттю загруз у твані по пояс, і якби не ми, він навряд чи відчув би ще колись під ногами землю. Він тримав у руці старий чорний черевик. Усередині на шкірі було вибито: «Мейєрс, Торонто».

— Це варто болотяної купелі, — мовив він. — Ось пропалий черевик нашого друга сера Генрі.

— Степлтон покинув його, коли тікав?

— Саме так. Він дав понюхати черевик собаці, коли наводив його на слід. Зрозумівши, що програв, він так і втік з ним, а потім викинув. Тепер ми принаймні знаємо, що до цього місця він дістався безпечно.

Але більше нам нічого не вдалося довідатись, хоча багато про що ми могли здогадатись. Відшукати на стежці сліди не було ніякої змоги — їх одразу затягало багном; ми подумали, що вони могли залишитися в сухіших місцях. Але всі пошуки були марні. Якщо стежці можна було вірити, то Степлтонові так і не пощастило дістатись острівця, куди він минулої ночі тікав крізь туман. Цю холодну, жорстоку людину було навіки поховано в самісінькому серці великої Ґримпенської трясовини, в бездонній глибині смердючої тванюки.

Чимало його слідів ми знайшли на оточеному драговиною острівці, де він тримав свого страшного спільника. Величезна корба й шахта, до половини завалена камінням, свідчили, що тут колись була копальня. Поряд стояли найпівзруйновані хатинки рудокопів, яких, напевно, вигнали звідти отруйні болотяні випари. В стіні однієї з них ми побачили кільце, ланцюг і купу обгризених кісток: тут, очевидно, й тримали пса. Серед купи сміття лежав собачий кістяк із клаптями рудої шерсті.

— Собака! — сказав Холмс. — Боже милий, та це ж кокер-спанієль! Бідолаха Мортімер більш ніколи не побачить свого улюбленця. Що ж, тепер, здається, цей острівець розкрив нам усі свої таємниці. Сховати собаку можна, але мовчати ви його нізащо не змусите, — звідси й долинало це виття, що страхало людей навіть серед ясного дня. В разі потреби він міг би перевести собаку до комори біля Мерипіт-Хавса, але так ризикувати можна було лише останнього дня, коли вже не було ніякого рятунку. А ця паста в бляшанці — та суміш, якою він змащував тварину. Він, звичайно ж, знав історію про пекельного привида-пса і хотів таким чином покінчити з сером Чарльзом. Нема нічого дивного, що бідолашний каторжанин з криком побіг навтікача, — так само, як і наш друг, та й самі ми були готові до цього, — коли з темряви на нього стрибнуло таке страховисько. Задум був хитрий: крім того, що собака допоміг би йому вбити жертву, ніхто з тутешніх селян не ризикнув би познайомитись із такою тварюкою ближче! Я вже казав вам у Лондоні, Ватсоне, й повторю тепер: нам ще ніколи не доводилось стикатися з людиною, небезпечнішою за того, хто лежить тепер там!

І він своєю худою рукою показав на зелено-буру трясовину, що простиралася далі, аж до пологих схилів пагорбів.

15. Згадуючи минуле

Був кінець листопада; дощового, туманного вечора ми з Холмсом сиділи біля розпаленого каміна в нашій вітальні на Бейкер-стріт. Із часу трагедії в Девонширі мій друг закінчив розслід двох важливих справ: у першій з них він викрив полковника Апвуда, причетного до відомого картярського скандалу в клубі «Нонпарель»; у другій — зняв з нещасної мадам Монпенсьє звинувачення у вбивстві пасербиці, молодої мадемуазель Карер, що за півроку, як ви пам’ятаєте, знайшлася живою в Нью-Йорку і вийшла там заміж. Після успішного завершення двох таких важких і поважних справ мій друг був у чудовому гуморі, отож я вирішив випитати в нього подробиці баскервільської таємниці. Я терпляче ждав цієї нагоди, бо знав, що він не любить братися одразу до кількох справ і що його ясний, логічний розум віддасть перевагу нагальній роботі перед спогадами. Сер Генрі й доктор Мортімер саме тоді були в Лондоні; вони готувалися до далекої подорожі, яку лікарі порадили баронетові, щоб він трохи підлікував свої розхитані нерви. Уранці того самого дня вони завітали до нас, тож у мене був добрий привід до цієї розмови.

— З точки зору людини, що звала себе Степлтоном, — мовив Холмс, — події розгорталися як по писаному, але нам вони здавалися неймовірно заплутаними, бо ми нічого не знали про їхні причини й довідалися хіба що про окремі факти. Трохи перегодя я мав дві бесіди з місіс Степлтон і справа з’ясувалася настільки, що тепер, як на мене, в ній не зосталося жодної таємниці. Можете переглянути нотатки про неї в моєму довіднику, під літерою «Б».

— А може, ви переповісте мені ці події з пам’яті?

— Будь ласка, хоч я й не певен, що пригадаю всі подробиці. Зосередженість на чомусь одному витісняє всі інші думки з голови. Адвокат, який знає напам’ять справу, що її він веде, за тиждень-два після суду чистісінько все забуває. Так само й нові справи змушували мене забувати всі попередні, отож мадемуазель Карер своєю особою витіснила з моєї пам’яті Баскервіль-Холл. Завтра, можливо, переді мною постане нова загадка, яка змусить забути чарівну француженку та шахрая Апвуда. Але я все-таки спробую викласти вам усі ці події, а коли щось забуду, ви мені підкажете.

Розслід переконав мене, що фамільний портрет не брехав і що цей чолов’яга справді був Баскервілем. Він виявився сином того самого Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, що змушений був тікати до Південної Америки і там нібито помер бездітним. Насправді ж він там одружився й мав одного сина, що носив батькове прізвище. Син узяв собі за дружину Беріл Ґарсія, одну з коста-риканських красунь, розтратив велику суму казенних грошей, змінив прізвище на Венделер і втік до Англії, де заснував школу на сході Йоркширу, скориставшись досвідом одного вчителя, з яким познайомився у дорозі. Але цей учитель, якийсь Фрезер, помер від сухот, школа почала занепадати і набула поганої слави. Подружжя Венделерів змінило своє прізвище на Степлтон і разом з рештками своїх коштів, новими намірами та пристрастю голови родини до ентомології переїхало на південь Англії. У Британському музеї я довідався, що Венделера мали за видатного фахівця в галузі ентомології і його ім’ям назвали одного метелика, описаного ним ще в Йоркширі.

Тепер ми підходимо до тієї частини його життя, що виявилася для нас найцікавішою. Цей чоловік, напевно, дізнався, що між ним та багатим маєтком стоять лише дві людини. Коли він виїжджав до Девоншира, наміри його, напевно, були ще не досить чіткими, але лихий задум у нього визрівав — недарма він із самого початку видавав свою дружину за сестру. Думка використати її як принаду з’явилася в нього одразу, хоча він, можливо, ще не уявляв собі, як усе складатиметься в майбутньому. Перед ним була одна мета — заволодіти маєтком; заради цього він не гребував ніякими засобами і ризикував тільки як міг. Насамперед йому треба було оселитись якнайближче до фамільного дому, а потім зав’язати дружбу з сером Чарльзом Баскервілем та його сусідами.

Старий баронет сам розповів йому легенду про собаку й таким чином підписав собі смертний вирок. Степлтон, — я зватиму його так і надалі, — знав, що в старого хворе серце і сильний струс може його вбити. Про все це він дізнався від доктора Мортімера. Чув він і про те, що сер Чарльз — чоловік забобонний і цю похмуру легенду сприймає цілком серйозно. Степлтонів гнучкий розум одразу підказав йому, як можна вбити баронета, а самому залишитися поза підозрою.

Обміркувавши всі свої плани, він дуже обережно взявся їх здійснювати. Звичайний злочинець задовольнився б простим злим собакою. Але йому сяйнула геніальна думка — зробити з собаки пекельний привид. Він купив цього пса в Лондоні, у Росса й Менґлса, на Фулгем-Роуд. Він вибрав найсильнішого і найзлішого з усіх, що там були. Потім привіз його до Північного Девоншира і здійснив з ним великий перехід через болота, щоб провести його додому непомітно. Під час своїх полювань на комах він знайшов шлях до Ґримпенської трясовини, а водночас — і надійну схованку для собаки. Там він припнув його на ланцюг і став чекати нагоди.

Але нагода ніяк не траплялася. Старий джентльмен ніколи не залишав садибу вночі. Кілька разів Степлтон підстерігав його з собакою, але даремно. Під час тих марних чатувань собака потрапив на очі комусь із селян, і легенда про пекельного пса знайшла нове підтвердження. До того ж Степлтон сподівався, що його дружина спокусить сера Чарльза, але цього разу вона рішуче спротивилася. Вона відмовилася зваблювати своїми чарами старого, бо знала, що це може його згубити. Ні погрози, ні навіть побиття — ніщо не допомагало. Вона не хотіла брати гріх на душу, і Степлтон тимчасово опинився в глухому куті.