Пригоди Тома Сои?єра

– Тільки б нам добігти до старої чинбарні, - прошепотів Том, захекавшись.
– Я вже, здається, більше не можу.

Гекльберрі нічого не відповів, він засапався. Хлопчаки кинулись бігти до бажаної мети, не спускаючи очей з старої чинбарні, куди їм хотілося потрапити. Напруживши останні сили, вони нарешті добігли до неї, вскочили пліч-о-пліч у відчинені двері і попадали в рятівну тінь на долівку. Вони були щасливі, хоч страшенно стомилися. Помалу вони віддихалися. Том сказав тихо:

– Геку, як ти думаєш, що з цього вийде?

– Якщо лікар Робінзон помре, - думаю, вийде шибениця.

– Та що ти!

– Я напевно знаю.

Том замислився і за хвилину запитав:

– Хто ж розповість? Ми?

– Ти що? З глузду з'їхав? Уяви собі, що справа якось обернеться так, що індійця Джо не повісять, - то він же тоді нас неодмінно вб'є, не тепер, то пізніше, це вже точно.

– Я й сам так думаю, Геку.

– Коли вже виказувати, то нехай Меф Поттер виказує, якщо він такий дурень. Завжди п'яний…

Том помовчав - він знову задумався; потім прошепотів:

– Геку, адже Меф Поттер нічого не знає, - як же він може розказати про вбивство?

– Тобто як це він не знає?

– Тому що він упав, лікар ударив Поттера дошкою саме тоді, коли Джо замахнувся ножем. І ти думаєш, він що-небудь бачив? Ти думаєш, він що-небудь знає?

– Ай справді, Томе!

– А крім того, хто знає, може, від цього удару Поттер і дуба дав.

– Ні, Томе, це навряд. Адже він був під чаркою. Я це відразу помітив. Та він завжди напідпитку. От коли мій батько нап'ється, то можна його гатити по голові чим завгодно… хоч церквою - нічого йому не станеться, слово честі. Він і сам це говорив не раз! Отак і з Мефом Поттером. От коли б він був тверезий, то, може, від такого гостинця і гигнув би… Хтозна…

Том знову поринув у свої думки.

– Геку, ти певний, що ти не проговоришся?

– Та хочеш чи не хочеш, Томе, а нам треба мовчати. Сам розумієш, - цей диявол метис, коли ми тільки проговоримося, а його не повісять, - подушить нас, як кошенят. Слухай, Томе, коли вже так, то присягнімось один одному, що триматимемо язик за зубами.

– Я готовий, Геку. Це найкраще. Ну, підніми руку і присягайся, що ми…

– Е, ні, так не годиться. Це добре у звичайних справах, у дрібничках, особливо з дівчатами, бо вони, зрештою, все одно підведуть і розбазікають, коли зашиються; а в такій справі треба, щоб договір був писаний та ще й неодмінно кров'ю.

Том усією душею схвалив цю думку. Вона була і таємнича, і похмура, і жахлива, і дуже пасувала до всіх подій, до оточення і нічної доби. Він підняв з долівки чисту соснову дощечку, яка блищала у світлі місяця, витяг з кишені грудку червоної охри, сів так, щоб світло падало на дощечку, і насилу нашкрябав такі рядки, допомагаючи собі язиком:

Гек Фін і Том Сойєр клянуться, що триматимуть язика за зубами щодо цієї справи, і хай вони впадуть мертві на місці, якщо коли-небудь розкажуть, і хай загинуть.

Гекльберрі був захоплений умінням Тома писати і його високим стилем. Він витяг із кишені шпильку і вже хотів уколоти собі пальця, але Том зупинив його:

– Чекай, не роби цього, - шпилька мідна. На ній може бути мідянка.

– Мідянка? Що це таке?

– Отрута така. Спробуй-но проковтнути - побачиш.

Том розмотав нитку з одної з своїх голок, і кожен хлопець по черзі вколов собі пальця і видавив по краплі крові.

Зробивши це кілька разів і вживаючи мізинця замість пера, Том умудрився написати внизу початкові літери свого імені, потім навчив Гекльберрі, як писати Г і Ф, і договір було підписано. Вони урочисто, з різними церемоніями й заклинаннями закопали дощечку біля самого муру, вважаючи, що ланцюги, які сковували тепер їхні язики, назавжди замкнено на ключ, а ключ закинуто далеко-далеко.

У дірку на другому кінці напівзруйнованого будинку пролізла якась постать, але хлопці її не помітили.

– Томе, - прошепотів Гекльберрі, - ти певний, що після цього ми вже не проговоримося… ніколи?

– Звичайно, певний. Що б не трапилось, тепер ми - ні пари з уст. А інакше одразу ж впадемо мертвими на місці, якщо проговоримося. Хіба ти забув?

– Та воно справді так…

Ще якийсь час вони шушукалися. Раптом поблизу за муром, за якихось десять кроків від них довго і моторошно завив собака. Злякані хлопці щільно притиснулися один до одного.

– Кому це він виє?
– задихаючись, прошепотів Гекльберрі.
– Тобі чи мені?

– Не знаю… Глянь у щілину! Та мерщій!

– Ні, ти глянь!

– Я не можу, не можу, Геку.

– Будь ласка, Томе. Ось знову…

– О, боже, який я радий!
– прошепотів Том.
– Я пізнаю його голос: це собака Булла Гарбісона.

– Оце добре! Кажу тобі, Томе, я мало не до смерті перелякався; я був певний, що це собака-волоцюга.

Собака знову завив. У хлопців знов упало серце.

– Ой, це не він, - прошепотів Гекльберрі.
– Глянь ще раз, Томе!

Том, тремтячи з страху, слухняно притулив око до щілини і ледве чутно сказав:

– Ой, Геку. Це собака-волоцюга!

– Глянь, Томе, глянь мерщій: на кого він виє?

– Мабуть, на нас обох - ми ж зовсім поруч один з одним…

– Ой, Томе, мабуть, ми загинули! Вже я знаю, куди потраплю. Напевно, до пекла. Я був такий поганий…

– А я? Так мені й треба! Ось що значить байдики бити й робити все, що хлопцеві забороняють робити… Я міг би бути добрим і хорошим, як Сід, коли б я старався. Та я, звичайно, не старався. Але, коли я цього разу врятуюся з біди, я буду днювати й ночувати в недільній школі.

Том почав тихенько схлипувати.

– Це ти - поганий?
– І Гекльберрі теж зарюмсав.
– Який же ти поганий? Ти, Том Сойєр, прямо-таки ангел порівняно зі мною. Боже мій! Якби мені хоч наполовину бути таким, як ти.

Том проковтнув сльози і прошепотів:

– Дивись, Геккі, дивись! Він стоїть до нас задом!

Гек припав до щілини і дуже зрадів.

– Так, задом, їй-богу, задом. А раніше як він стояв?

– Отак і стояв. Але я, дурень, не помітив. Ото добре! То на кого ж це він виє?

Собака перестав вити. Том нашорошив вуха.

– Тсс! Що це таке?
– прошепотів він.

– Нібито… нібито свиня рохкає. Ні, Томе, це хтось хропе…

– Хропе-е? А де ж хропе, Геку?

– Мабуть, на тім кінці. Так, здається, там. Тато тут колись ночував разом із свинями, але це не він. Він, бувало, як захропе, то тримайся - з ніг звалить! До того ж, я думаю, йому вже не вернутися до нашого містечка.

Жадоба пригод знову воскресла в душі хлопчиків.

– Геккі, а ти підеш туди, якщо я поведу тебе?