Пригоди Тома Сои?єра

– Я можу тебе відлупцювати.

– Ну, спробуй!

– Ну що ж. і відлупцюю!

– Не можеш, куди тобі!

– Ні, можу.

– Ні, не можеш.

– Можу!

– Не можеш!

Зловісна мовчанка.

– А як тебе звуть?
– спитав нарешті Том.

– Не твоє діло.

– Ось я покажу тобі, яке моє діло!

– Ну, покажи. Чого ж не покажеш?

– Скажи ще два слова, і покажу.

– Два слова! Два слова! Два слова! Ось тобі. Ну?

– Ач який хвацький! Та коли б я захотів, то відлупцював би тебе одною рукою. Праву прив'язав би за спину, а лівою відлупцював.

– Чому ж ти не відлупцюєш? Ти ж кажеш, що можеш.

– І відлупцюю, якщо ти чіплятимешся до мене.

– Ой-ой-ой! Бачили ми таких!

– Думаєш, як вичепурився, то вже й персона! А бриля якого начепив.

– А ти спробуй збити його! Ось тоді й побачиш, що то за бриль.

– Брешеш!

– Сам ти брешеш!

– Ти тільки ляпати язиком здатний!

– Годі, забирайся геть!

– Ну, ти, слухай: якщо не вгамуєшся, я відірву тобі голову!

– Невже? Одірвеш! Ой! Ой! Ой!

– Таки відірву.

– Чого ж ти чекаєш? Чому ти все нахваляєшся, а нічого не робиш? Значить, боїшся?

– Не боюсь.

– Ні, боїшся!

– Ні, не боюсь!

– Ні, боїшся!

Знову мовчанка. Хлопці зміряли один одного очима і зробили ще одне коло.

Нарешті вони стали плече в плече.

– Іди геть!
– каже Том.

– Сам іди геть.

– Не хочу.

– I я не хочу.

Так стоять вони один проти одного, виставивши ноги вперед під тим самим кутом. З ненавистю дивлячись один на одного, вони починають щосили штовхатись. Але ніхто не міг перемогти. Спітнівши і втомившися, вони перепочили, хоча кожний залишався насторожі.

Том сказав:

– Ти боягуз і цуценя. Ось я скажу моєму старшому братові - він одним мізинцем відлупцює тебе. Я йому скажу, він одлупцює.

– Чхав я на твого старшого брата. У мене в самого є брат, ще старший. Він може перекинути твого он через той паркан. (Обидва брати вигадка).

– Брехня!

– Можеш собі казати що завгодно.

Том провів великим пальцем ноги риску в пилюці і сказав:

– Спробуй-но переступити через оцю риску, і я тебе відлупцюю так, що ти з місця не встанеш. Кожен, хто насмілиться це зробити, скуштує кулака.

Чужий хлопець швидко переступив межу і сказав:

– Ну, побачимо, як ти відлупцюєш мене.

– Не лізь! Кажу тобі: краще не лізь!

– Але ж ти нахвалявся, що поб'єш мене. Чого ж не б'єш?

– А ти думаєш - не поб'ю? За два центи поб'ю.

Чужий хлопець витяг із кишені дві мідні монети і, глузуючи, простяг їх Томові.

Том вибив їх з долоні на землю.

Ще мить - і обидва хлопці качалися в пилюці, зчепившись, наче два коти. Вони рвали один одному волосся та одяг, розбивали й дряпали один одному носи, вкриваючи себе курявою та славою. Нарешті з диму битви виринає постать Тома, який сидить верхи на чужому хлопцеві і гатить його кулаками.

– Кажи «більше не буду!» - вимагає він.

Але хлопець тільки пручається і плаче - більше від злості.

– Кажи «більше не буду»!
– І Том знову його гамселить.

Нарешті чужий хлопець видушує з себе: «Більше не буду», і Том відпускає його, кажучи:

– Це тобі наука. Іншим разом знатимеш, до кого чіплятися.

Чужий хлопець пішов геть, обтрушуючи пил з костюма, схлипуючи, сопучи, час од часу обертаючись, похитуючи головою і загрожуючи, що він помститься Томові «наступного разу, коли спіймає його». Том відповідав сміхом і, сповнений гордості, подався додому. Але тільки-но він обернувся спиною до чужого хлопця, як той схопив каменюку, жбурнув її і, попавши Томові між лопатки, кинувся тікати, як антилопа. Том переслідував зрадника до самого його дому і таким чином довідався, де той живе. Постояв трохи біля хвіртки, викликаючи ворога на бій, але ворог тільки викривлявся у вікні, а вийти не схотів. Нарешті з'явилася мати ворога, назвала Тома поганим, зіпсованим, грубим, хлопчиськом і веліла йти геть. Він пішов геть, але сказав, що бродитиме поблизу і підстереже її синочка.

Додому він повернувся пізно і, влізши обережно у вікно, опинився в засідці: перед ним стояла тітка. Коли вона побачила, що сталося з Томовими курткою й штаньми, її рішучість перетворити його свято в каторжну роботу стала твердою, як алмаз.

Розділ другий

Чудовий маляр

Настала субота. Ранок видався ясний і свіжий. Життя вирувало. Кожне серце співало і, якщо серце було молодим, то з уст проривалася пісня. Кожне лице всміхалося, кожен йшов веселою ходою. Акації цвіли, наповнюючи ароматом повітря.

Кардіфська гора, що височіла над містом, зазеленіла; на відстані вона здавалася чудовою, привабливою країною, повною миру і спокою.

Том вийшов на вулицю з відром вапна і з довгою щіткою. Він поглянув на паркан, і відразу навколишня природа стала похмурою, глибокий смуток оповив його душу. Тридцять ярдів² дерев'яного паркану в дев'ять футів заввишки! Життя здалося йому безглуздям, і існування - важким тягарем. Зітхаючи, він умочив щітку в вапно і провів нею по верхній дошці. Знов умочив, знов помазав і спинивсь: яка мізерна ця біла смужка порівняно з неосяжним простором нефарбованого паркану. Безпорадно сів він на діжку.

Із воріт вийшов, підстрибуючи й наспівуючи пісеньку «Дівчата із Буффало», Джім з цеберкою. Носити воду з міського водопроводу завжди здавалося Томові ненависною працею, але тепер він з радістю взявся б за цю роботу. Він пригадав, що біля крана завжди збирається багато народу: білі, мулати і негри. Хлопці й дівчата, чекаючи своєї черги, відпочивали, обмінювались іграшками, сперечалися, билися, пустували. І він пригадав, що хоч кран був тільки за півтораста ярдів від їхнього будинку, але Джім ніколи не повертався з відром раніше ніж за годину. Та й то часто по нього треба було когось посилати.

Том сказав:

– Слухай, Джіме, хочеш я принесу води, а ти трохи пофарбуєш?

Джім похитав головою і відповів:

– Не можна, масса³ Томе! Стара пані веліла, щоб я йшов собі по воду і ні з ким не зупинявся й не розмовляв. Вона каже: «Я вже знаю, що масса Том попросить тебе білити паркан, то ти його не слухай, а йди за своїм ділом». Вона каже: «Я сама, каже, стежитиму, як він фарбуватиме».

– То дурниці! Ти не звертай уваги на те, що вона каже, Джіме! Вона завжди так каже. Давай сюди цеберку, я миттю повернуся. Вона й не знатиме.

– Ой, боюся, масса Томе, боюся старої пані! Вона мені голову одірве, - їй-богу, одірве!

– Вона? Та вона ніколи нікого не б'є, хіба що вдарить легенько по голові наперстком. А кому це шкодить, хотів би я знати. Говорить вона, правда, страшні речі, але це ж нікого не вражає, принаймні коли вона не заплаче при цьому… Джіме, я дам тобі кульку. Я дам тобі мою білу мармурову кульку.

Джім завагався.

– Білу мармурову кульку, Джіме. Гарненьку мармурову кульку!

– Воно то так, це чудова річ! Але, масса Томе, я страшенно боюся старої місіс.