Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

— Вирішив — їдь. Речі зараз складу.

11

Автобус, як завжди, запізнювався. Тітка і Хлопчик стурбовано поглядали туди, звідки мала підкотити машина. Говорили про те про се, відчуваючи, що їх уже розділяють кілометри й роки.

Нарешті, натужно завиваючи, до станційного будиночка під’їхав старий ПАЗ, якому б давно годилося зайняти місце серед музейних експонатів. Двигун торохкотів, чмихав, кузов деренчав.

Пасажири з’юрмилися біля передніх дверей; задні, судячи з усього, давно не відчинялися. Кожному хотілося зайняти найзручніше місце. За сльозами тітка не бачила племінника. Вона хотіла усміхнутися, щоб підбадьорити Хлопчика, але нічого з того не вийшло, обличчя її лише жалібно скривилося.

Нарешті всі повсідалися, заскреготіла коробка передач, і автобус, смикнувшись, рушив.

Коли автобус проїжджав повз молочний магазин, Хлопчик раптом побачив Феню Моргану. Невже й вона стала звичайною? Із-за хмар блиснуло вранішнє сонце, і тієї ж миті за спиною феї спалахнуло золотисте сяйво. Потім воно щезло. Що то було? Може, платтячко блиснуло в сонячних променях? А може, й справді — крила?..

Автобус прогуркотів по мосту через річку і вихопився за місто.

Хлопчиком заволоділи думки про майбутнє, яке чекало на нього.

12

Після від’їзду Хлопчика всі помітили — з Крутоярів почала зникати молодь. Обезлюдніла завжди така галаслива, гомінка Корогодська. Напівпорожній кінотеатр не виконував план. В кутку танцювального майданчика тупцяло всього кілька пар. А одного вечора сюди взагалі ніхто не завітав.

Якось по Крутоярах полетіла чутка: десь у далеких краях розгулявся вулкан.

До вечора землю й дахи будинків укрив сантиметровий шар пилюки.

Схоже було, що таки вулкан, і люди мусили серйозно замислитися над своїм майбутнім. Усі тільки й говорили про те, що буде з містечком. Кілька тижнів люди боролися із стихією. Але сили й терпіння крутоярців вичерпувались, а вулканічна пилюка все летіла й летіла.

І населення почало покидати Крутояри. Через кілька днів у містечку залишилося два чоловіки — лікар-психіатр Андрій Григорович і старий Михайло.

— Як я звідси поїду? — казав Андрій Григорович. — Поки житиме тут хоч одна людина, мушу зоставатися. А раптом моя поміч потрібна!

У поспіху всі забули про старого Михайла. Останніми місяцями до нього ніхто не звертався — у містечку, на диво, не помирали.

Сторож сидів у своїй кімнатці — спокійний, відчужений. Старий повністю втратив зв’язки з довколишнім світом, поринув у спогади. І чим далі його пам’ять висвічувала події минувшини, тим яскравішими і барвистішими вони йому уявлялися.

Пізно ввечері він підвівся, дочвалав до дверей, відчинив їх.

До свого будинку він більше не повернувся.

Через кілька місяців пил з вулкану повністю вкрив містечко. Від Крутоярів нічого не лишилося. Якимось чином згадка про них зникла з літопису. Немає містечка і на географічній карті.

* * *

Спливло багато років. Хлопчик виріс, закінчив медінститут, одружився, його суджена — теж лікар. Мають сина Славка — непосидючого, невгамовного, як і всі діти.

Влітку, у вихідні, колишній Хлопчик неодмінно виїжджає відпочивати на природу. Багато часу він віддає вихованню сина. Славко росте звичайним хлопчиком. Щоправда, останнім часом за ним почали помічати деякі дивні речі: то раптом зграя птахів його супроводжує, коли він іде в дитсадок, то двигуни в машин глухнуть, коли вулицю переходить…

Людмила Козинець Я йду! Оповідання

Я — гуакеро. [10] Розумію, рекомендація сумнівна, та що вдієш, іншої нема. Мій дід і батько були гуакеро. Але не заздрю я тим, хто посмів би їх так назвати. А мені байдуже. Гуакеро то й гуакеро. Адже більше ніким я бути не можу. Це не для мене — солідний офіс, кермо вантажної машини, яскраві стелажі маркету. День при дні те ж саме: кілька жалюгідних монет у кишені, зміїні очі боса, телефон, папірці, клієнти.” Й лихоманкова палюча спрага, підігріта кінофільмами та лакованими, блискучими обкладинками журналів. Там недоступні жінки у хутрі й діамантах, столітньої витримки вина, розкішні автомобілі, коні, яхти, вілли… Та найбільше я ненавиджу сухі, презирливо стиснуті роти швейцарів у тих ресторанах, куди мене не пускають. Дарма! У мене й зараз немає коней і яхти, й не для мене поки що клубні розваги. Але в мене є те, що всім їм тільки сниться — воля. Я сам собі шеф, бос, бог. Смерть раз у раз зазирає мені в обличчя, проте настане ще мій час. І нехай я здихаю від спраги у буші, від голоду в пампі, від страху в сельві. Ніхто цього не бачить і не знає. Зате ж і поподурив я цих молодчиків з Інтерполу, приємно згадати…

10

Гуакеро — так у країнах Південної Америки називають людей, які розкопують і грабують давні поховання.

І як сильно нас зневажають. Як таврують нас газети, як винюхують наші сліди поліцейські шпики, як гострять на нас шанцевий інструмент археологи! Я вже не кажу про ЮНЕСКО… Навіть чергова клієнтка, вчепившись у золото ацтекських принцес, відслинює зелененькі кредитки, а потім сичить у спину: “Гробарі, пожирачі стерва!..”

Усі ми одинаки. Свій шанс ділити ні з ким не хочеться, я смертю й радий би поділитися, та смерть — тільки твоя. Цілий світ проти гуакеро. І навіть потойбічні сили. Наслухався я про духів стародавніх склепів, про хвороби, що підстерігають у фараонових пірамідах, про привидів з покинутих могильників. Я знаю: всі, хто доторкнувся до золотого орла вождів народу майя, загинули смертю миттєвою й незбагненною. Та знаю й інше: якщо гуакеро гине, то винен він сам.

Напруж тіло і нерви, ретельно перевір зброю й аптечку, дивись, куди ступаєш, нічого не чіпай голіруч, не метушись і мовчи. Уві сні, в маренні, напідпитку — мовчи! Куди йдеш, звідки, що бачив і чув — мовчи! І головне — вмій чекати.

Мій дід загинув, придушений базальтовою брилою у лабіринті печер — поквапився, не перевірив шлях. Мій батько не встиг вчасно замести сліди від мафії — треба встигати.

Мені поки що щастить. І здебільшого тому, що я вмію прикинутися простаком. Хвалити бога, ніхто не знає, що я встиг відмучитися чотири семестри в коледжі… “Тишко Том” — так мене називають. Дуже добре. Я тихо перечекаю, потім тихо зникну від конкурентів, від поліції, від чорта, від диявола. Я пройду крізь сельву так, що жоден птах не сполохається, проповзу гірською козиною стежкою, не зачепивши й камінчика. Я ходжу по вісім-десять кілометрів на годину, я вмію спати впівока, їсти впівротя. Й хтось добряче-таки за мене молиться — гей, чи не ти, Рудьку?

Настане ще мій час. Викупаю Рудька в шампанському.

Ото вереску буде!

…Залишився один перехід. Два сухарі, крихта кави, сіль, цукор, сірники, згірклий бекон… Дійду. Погано, що втопив у норовистій річечці аптечку — тепер доведеться поберегтися. Найгірше — це змії. Амазонські плазуни мають паскудну звичку звалюватися просто за комір. Та краще про це не думати й не прислухатися до нічних голосів і шурхотів сельви. Підкинути хмизу в багаття і сподіватися, що вогонь злякає підступних хижаків, що коралова змія мине мій нічліг…

Тужлива ніч… У таку ніч ліпше згадувати щось приємне, та мені сьогодні здається, що нічого гарного в моєму житті не було.

Гай-гай. Тишко Том! Розворушися, старий! Згадай, як посипалися лали і бірюза, коли ти копнув ногою непоказний горщик у сирому склепі покинутого індіянського храму! Ціна цим камінцям виявилася — гріш, але ж яке було видовище!.. Пригадай зеленкуватий полиск старовинного золота Болівії, чорне срібло Мексіки, білих нефритових риб Китаю!

А зараз я порожній. Навіть гірше ніж порожній — борги… І сезон закінчився. Отже — півроку злигоднів, якщо не трапиться щось. Дарма, не звикати. Думай, думай, Тишко Томе… Дивись в очі ночі й думай…

…Ну от і все. Саме тут, під цим деревом зітліють мої кістки, якщо їх не розтягнуть звірі. Третій день тіпає немилосердна лихоманка. Йти не можу. Кінець Тишку Томові. Шкода, так і не пощастило потримати в руках справжню велику удачу. Адже я не жадібний… небагато й просив у долі… Паскудна баба!

…Що це? Що це? Опустилося небо, перекинулося чашею й линуло паруючою молочною цівкою… Гаряче молоко… Я механічно ковтав його, ще не бачачи нічого довкола. Нарешті розрізнив над головою рівненькі шви критої листям покрівлі й провалився в пітьму.