Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

— Може, вона допустилася помилки, — висловив здогад Джіммі.

— Цяця не могла помилитися, — заявив Бен, — маючи такий мозок, що діє з точністю швейцарського годинника.

— А знаєте, що я думаю? — озвався я. — Я думаю, що Цяця зазнала певної еволюції. В її особі ми маємо якісно новий тип робота. Занадто багато напхали в неї людських рис…

— Вона ж і повинна була дивитися з людської точки зору, — зазначив Джіммі, — інакше вона не спромоглася б виконувати своє завдання.

— А штука в тому, — додав я, — що коли роботові надано стільки людських властивостей, як от Цяці, то’ це вже не робот. Це вже щось інше. Не зовсім людина, не повністю робот, а щось таке проміжне. Якийсь новий різновид життя, з яким не все ясно. І на який треба добре вважати.

— Цікаво, чи вона й досі насуплена? — сказав Бен.

— Звичайно, — відповів я.

— Треба піти до неї й добре їй вичитати, щоб вона вийшла з цього стану.

— Дай їй спокій, — гостро наказав я. — Ігнорувати її, ось що треба. Звертатимеш на неї увагу — вона все буде супитись.

Отож ми дали їй спокій. Зрештою, ми нічого іншого й не могли зробити.

Я пішов на берег моря мити посуд, але цього разу не забув прихопити й зброю. Джіммі подався до лісу, пошукати джерело. Неповного десятка бляшанок води, якими забезпечила нас Цяця, надовго не могло стачити, і не було ніякої певності, що вона поповнить наші запаси.

Хоча, правда, вона не забула за нас, не повністю викинула зі свого життя. Вона ж дала Елмерові чосу, коли він надміру розходився. Мене неабияк утішила думка про те, що в скрутну хвилину вона не покинула нас напризволяще. Так що не все ще втрачено, казав я собі, ми ще, може, порозуміємося з нею.

Присівши навпочіпки край калюжі води й миючи посуд, я розмірковував про те, як довелося б перебудувати все життя, якби всі роботи були подібні до Цяці. Постала б Декларація прав роботів, спеціальні закони для них, з’явилися б їхні поборники в різних державних органах — я й зовсім заплутався, залізши в ці нетрища міркувань.

Коли я повернувся до табору, Бен саме напинав намет, і я став йому допомагати.

— Ти знаєш, — мовив він, — чим довше я думаю, тим більше переконуюся, що мав рацію: Цяця не змогла злетіти, бо ми показалися на видноті. Це ж елементарна логіка, що вона не може злетіти й покинути нас, коли ми стоїмо перед носом у неї і нагадуємо їй про її відповідальність.

— Отже, ти гадаєш, що одному з нас треба постійно залишатись у межах її поля зору? — спитав я.

— Більш-менш так.

Я не став з ним сперечатися. Тут не було про що сперечатися, так чи не так. Ми були в такому становищі, що зайва обережність нам би не завадила.

Коли ми скінчили з наметом, Бен сказав мені:

— Якщо ти не заперечуєш, я трохи пройдуся в гори.

— Тільки вважай на Елмера, — нагадав йому я.

— Він не чіплятиметься до нас, Цяця його добре провчила.

Бен підхопив свого автомата й пішов.

Я порався в таборі, розкладаючи пожитки. Все навкруг мало мирний вигляд. Берег сяяв під сонцем, море було тихе й прекрасне. Час від часу пролітали якісь пташки, — хоча цим ознаки життя й вичерпувалися. Цяця була все так само насуплена.

Повернувся Джіммі. Він знайшов джерело й приніс відро води. Потім став порпатися серед речей.

— Чого ти шукаєш? — спитав я.

— Паперу й олівця. Цяця не могла про них забути.

Я пробурчав щось на тему його манії, але він таки не помилився. Де ж би Цяця могла не забезпечити його стосом паперу й цілою коробкою олівців!

Він прилаштувався під купою ящиків і заходився писати якогось вірша.

Невдовзі після полудня прийшов Бен. Я бачив, що він схвильований, але не став зразу розпитувати.

— Джіммі набрів на джерело, — сказав я. — Онде у відрі вода.

Вій попив трохи й сів у тіні від ящиків.

— А я таки знайшов, — промовив він.

— Я не знав, що ти щось розшукував.

Він глянув на мене й криво осміхнувся.

— Елмер — штучного походження.

— То ти, значить, пішов і знайшов їх. Наче десь там уздовж вулиці. Так, наче…

Він похитав головою.

— Здається, ми запізнилися. На кілька тисяч років, а може, й значно більше. Я знайшов тільки руїни та долину, де цілий ряд пагорбів, так, ніби могильних. І декілька печер у вапняковому крутосхилі над долиною.

Він підвівся, підступив до відра і ще випив води.

— Дуже близько я не зміг підійти, — сказав він. — Елмер там на сторожі. — Бен скинув капелюха й рукавом сорочки витер обличчя. — Патрулює взад-вперед, як вартовий на посту. Видно, які він пробив на землі вибоїни за довгі роки сторожування.

— Так он через що він на нас накинувся, — зауважив я. — Як на непроханих гостей.

— Мабуть, — погодився Бен.

Увечері ми обговорили цю справу й вирішили й собі простежити за Елмером, які в нього звички й розпорядок дня, так би мовити. Бо ж слід було якомога більше розвідати про ті руїни, що їх Елмер стеріг.

Це ж уперше випало натрапити на високорозвинену цивілізацію, але прийшла людина занадто пізно, та ще й”-через упертість Цяці — маючи надміру скромне спорядження для обстежень тих незначних решток.

Що більше думав я про це, то дужче розпалювався. Отож я пішов до Цяці й став добряче гупати в стіну, щоб привернути її увагу. Але вона — ані найменшої реакції. Я став кричати до неї — у відповідь мовчанка. Я сказав їй, про що йдеться і що потрібна її допомога, що вона просто мусить це зробити, бо ж для цього її й призначено. Цяця була незворушна.

Я вернувся до своїх і сів поруч з ними біля вогню.

— Вона мовчить немов мертва.

Бен підгорнув докупи поліняки, і омахи полум’я шугонули вгору.

— А цікаво, чи може робот померти. Такий високочутливий організм, як у Цяці.

— Від розриву серця, — з відтінком співчуття докинув Джіммі.

— Ти з тими своїми віршованими витребеньками! — визвірився я на нього. — Вічно снує, як сновида! Вічно роздабарює! Якби не ті твої кляті віршики…

— Перестань, — урвав мене Бен.

Я глянув через багаття на Бенове обличчя, освітлене полум’ям, і перестав. Зрештою, подумав я, може, я й не маю слушності. Хіба Джіммі винен, що він бездарний поет?

Я сидів, дивився на вогонь і міркував: чи ж може Цяця бути мертвою? Звичайно, не може. Вона просто злостива. Вона вирішила нам насолити і таки добре насолила. А тепер приглядається, як ми мордуємось, і чекає нагоди викласти свої козирі.

Уранці ми зорганізували стеження за Елмером і далі підтримували його день у день. Один з нас вибирався на вершину хребта за якихось три милі від табору й улаштовувався там з єдиним нашим польовим біноклем. Через кілька годин на зміну йому приходив хтось інший, і так десять чи й більше днів від світанку до смерку ми тримали Елмера під пильним оглядом.