Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

— Дивина, я не сподівався прислужитися комп’ютеру.

— Ви для мене — ідеальний варіант.

— Он як! — вигукнув я, дивлячись на зображення Тетяни.

Після вчорашнього сну моє ставлення до неї змінилося. Розглядав її обличчя, забуваючи, що це лише модельоване зображення. Хотілося вдивлятися й вдивлятися в нього.

Уранці прийшов Валерій Петрович. Та мене вже не цікавив Хазен. В голові в’язли думки про роботу об’єднання.

— Як справи? — спитав капітан.

— Прогуляв з Тетяною всю ніч. Ледь не закохався. Він поклав руку мені на плече:

— Шукай, шукай ту вирішальну сцену.

Я неохоче сів за пульт. На екрані з’явився Хазен. Згорблений, мовчазний, з брезклим обличчям. Пролунав дзвінок телефону. Він не зворухнувся. Так минуло п’ять, десять хвилин.

— Петре Сидоровичу, з вами хоче говорити…

— Не хочу! — вигукнув Хазен.

— Він хоче зустрітись, щоб вручити…

— Я не маю бажання зустрічатися! Нічого мені вручати не треба. Не хочу. Відключи телефон!

Знову запанувала тиша.

— Що з ним сталося? — спитав капітан.

— Не знаю. Це не в його характері.

Після довгої мовчанки Хазен зрештою мовив:

— Я здичавів. Їм, сплю, керую людьми, але не бачу їх. Директор-невидимець. І нікого поруч.

— Була Тетяна, — підказала система.

— Де ж вона? Дай її зображення! Це ти? Здрастуй, Таню, — він підвівся.

— Петре Сидоровичу, вас запрошують у Будинок культури для вручення…

— Ні-ні, я хворий!

— Я пошлю вашого заступника.

— Не заперечую. Наразі зображення зникло.

— Вас викликають до міністерства, — повідомила мене система.

— Встигнемо. Краще покажи останні хвилини Хазена. На екрані в тій самій позі з’явився Хазен.

— Уже рік, як я один працюю за все колишнє КБ, керую об’єднанням! — сказав він. — Дві тисячі винаходів! Я можу все.

— Не все, — заперечив голос з екрана. Хазен побачив Андросіна.

— Я не кликав тебе! Геть з моїх очей!

— А ти мені подобаєшся! Хто ти тепер?! Пусте місце.

— У мене дві тисячі винаходів!

— Не в тебе. В ситуаційної кімнати. Коли ми працювали разом, ти намагався перевершити всіх. Тепер ти розучився робити навіть найпростіші обрахунки.

— Я нічого не забув! — обурився Хазен.

— Невже? Що ж, спробуй розв’язати рівняння четвертого порядку. А щоб мав стимул — система не прийматиме твоїх команд, доки не розв’яжеш.

На дисплеї з’явилися формули, вихідні дані. Дивна річ: Хазен мав найкраще з усіх нас математичне мислення, а тут раптом розгубився.

— Андросін, навіщо все це тобі?

— Ти деградував. Усі твої виконавці, навіть ситуаційна кімната, визнають це. Що з тобою буде через п’ять років?

— Слухай, модельований привиде, я зараз просто зітру тебе з пам’яті машини.

Хазен рвучко кинув п’ястука до клавіш пульта. Та на дисплеї з’явилася фраза: “Помилка в команді!”

— Це я — Хазен!

“Небезпечно для системи”.

— Виконуй! Андросін усміхнувся:

— У тебе тремтять руки…

— Зруйнувати! — заволав Хазен, знову набираючи команду.

“Помилка!” — відповів комп’ютер.

— Роби, що я велю! Я — процесор! Ти — термінал…

Схоже було, що система підкорилася. Хазен нетерпляче підвівся. Та не встиг ступити кілька кроків, як за спиною щось загуло, зблиснуло. Хазен ухопився за груди і впав на килим.

— Усе зрозуміло, — вигукнув я. Схопив капітана за руку й потягнув у прийомну.

— Хазен вимагав зруйнувати всю інформацію. Для системи це — смерть. Вона захищалася. Збереження інформації для неї — питання життя або смерті.

Підійшла секретарка і подала мені аркушик:

— Вам телеграма…

Мене запрошували в міністерство для затвердження на посаді генерального директора. Я відчув себе мов на крилах. Рвонувся до ситуаційної кімнати, щоб висловити комп’ютерові свою подяку.

Та раптом двері до приймальні відчинились, і ввійшов… Хазен разом з Тетяною.

— Ви?! — здивувався мені Хазен. — Як ви опинилися в моєму кабінеті?

— Пробачте, але… Ви ж убиті!

— Я? — розсміявся Хазен. — Живісінький!

— А труп у вашому кабінеті?

— Що? — Він обернувся до Тетяни: — Ти бачила таке? — І вже до нас: — Добряче налякались?

Капітан підступив до нього:

— Поясніть, будь ласка.

— Мені завдяки системі вдалося створити модель біокібернетичного робота. Повезли його випробовувати в дії. Кімнату замкнув. Так що тут нікого не могло бути. Каюсь, не зумів передбачити, що системі заманеться створити двійника біоробота, та ще й з моїм голосом, обличчям. Видно, не тільки людина боїться самотності.

— Але ж вона… засватала мене на посаду генерального директора замість вас! Ось телеграма.

— Я справді подав заяву про звільнення. У мене з’явились нові плани. Гадаю, з вами не станеться те ж саме, що з роботом?

— Виходить, це Андросін запрограмував систему на такий психологічний експеримент? — поцікавився капітан.

— Андросін? Тетяно, ти щось про це знаєш?

— Ні… Але можна поспитати у нього.

Хазен подивився на мене і всміхнувся. А я дедалі більше втрачав упевненість, що мені вистачить снаги владарювати над цією пронозою, його дітищем.

Олег Романчук ПАСТКА НА РЕСТІ Повість

Його свідомістю неначе прокотилася луна. Змінювали одна одну хисткі картини — ірреальні, фрагментарні: калейдоскоп химерних асоціацій без видимого внутрішнього зв’язку.

Та поступово його “я” усвідомлювало себе в єдності з оточенням. Але щось так і не ставало на звичне місце. Спробував чіткіше проаналізувати вгаслі відчуття. І нараз виявив, що забув, хто він.

Не знав чи забув?

Його ім’ям був світ. Всесвіт. Першоматерія.

А ще була пітьма.

Просто пітьма. Липка, болісна. Він довго плив нею…

Чи лише мить?

Сум’яття опанувало ним, і водночас усе, що відбувалося, здавалося несправжнім, не його.

Він лежав долілиць. На блискучій поверхні. Ідеально рівній.

Тук-так-тук… Сполохано билося серце. Щось примусило його перевернутися на спину. Якась незрозуміла сила.

Розплющив очі. Побачив над собою зелене небо, а на ньому дві яскраві плями — жовту й червону. Сонця?..

Зірвався на ноги. Побіг. Куди? Просто біг… Утікав! Від кого?.. Чи від чого?