Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

Був тоді вересень. Разом з іншими суднами ми мусили прикрити десант під Григорівкою. Коли вийшли з Очакова, погода нам дуже сприяла. Хмари були низько-низько. Потім раптом небо проясніло, і нас помітила ворожа авіація. Так що бій ми прийняли далеко від Григорівки.

Мені, механіку, з машинного відділення не було видно, що там діялося нагорі. Однак судно кидало так, що нам було як тому гороху в решеті. Птім згори наказали: “Негайно залишити монітор”. “Партизан” мав сильний крен, горів. Біля запасного посту я наткнувся на комісара. Дмитро Степанович був тяжко поранений у живіт. Я хотів перетягти його у безпечніше місце, а потім на шлюпку. Але він прохрипів: “Не треба… Передай командирові…” І все, помер. Мене вдарило у плече. По руці зацебеніла кров. Монітор тим часом рухався до берега. Чи то заклинило стерно, чи командир вирішив посадити судно на мілину… Праворуч виступала з води скеля. Всі стрибали у море, гадаючи, що судно в неї вріжеться. Я теж стрибнув.

Нас, врятованих, назбиралося чоловік десять. І комісар, і командир загинули. “Партизан” затонув неподалік берега. Біля скелі, про яку пише газета.

Спасибі вам, дорогі товариші, за пошук. Гадаю, що знахідки з “Партизана” варто передати музею флоту в Севастополі. Надто — орден комісара. Загинув він як герой.

Кілька слів про себе. З листопада 1941-го, після шпиталю, по 1945-й воював у морській піхоті. Ще двічі поранило. Маю орден Слави 3-го ступеня. Після демобілізації повернувся на Алтай, у рідний Славгород. Працював на авторемзаводі. Тепер пенсіонер. Сім’я — дружина і дві дочки. Обидві вже вивчилися на медсестер, працюють у крайовому центрі Барнаулі”.

Відтоді як хлопці знайшли комісарів орден Червоної Зірки (за номером нагороди було встановлено — вона справді належала Д. С. Смоляру); відтоді як підняли з глибини компас, штурвальне колесо і носову гармату монітора й передали їх до музею; відтоді як про все це було надруковано у газеті, минуло три роки. Павло і два Петра вже вчилися на останньому курсі технікуму.

Одного дня викладач фізики, щойно зайшовши після дзвінка до аудиторії, викликав Павла:

— Віхтанський!

Той знехотя підвівся. Бо ж таки задачок не розв’язував. Доки перебрали вчора компресор (хлопці вже мали у своєму спортивно-технічному клубі “Нептун” і пошуковий катер, і компресор для зарядки балонів), в репродукторі на стовпі процигикало дванадцяту. Ледве встиг на останній автобус.

— Ти ось що… — розпорядився фізик. — Гайда в канцелярію. Там на тебе чекають.

— Хто? — насторожився Павло. Фізик лукаво посміхнувся.

— Іди, йди… Там дізнаєшся…

В канцелярії він побачив директора і якусь чорняву дівчину.

— Знайомтеся, — сказав директор, тільки-но Павло зачинив за собою двері. — Оце і є наш Кусто.

Дівчина теж підвелася і, не кваплячись, подала йому міцну засмаглу долоньку.

— Тамара! Тамара Смоляр…

Он воно що!

— Донька Дмитра Степановича?! — без усілякої дипломатії вигукнув Павло.

— Ні, внучка… — ледь зашарівшись, відповіла Тамара.

— То, може, у вас збереглися якісь фото? — засоромившись своєї недотепності, випалив Павло. — Для музею…

Не те! Зовсім не те говорив. Щось би приязне, навіть співчутливе… А він — про музей.

— Звичайно, звичайно…

Гостя опустила свої великі, темні очі, поправила пасемко волосся, облизала сухі губи і дістала з сумочки знімок.

Високе чоло, задерикувато-кирпатий ніс, щирі очі… На перехрещеній ременями гімнастерці комісара виблискував орден Червоної Зірки. На обличчі печать особливої зібраності, невластивої цивільній людині.

— Цей знімок, — сказала Тамара, — зроблено восени сорокового. В Улан-Уде. Перед від’їздом до Миколаєва.

Директор, урочисто блиснувши лінзами окулярів, теж потримав у руках фото.

— Ну, для справ у вас ще час буде, — звернувся до гості. — А тепер, Тамаро, розкажіть, як ви влаштувалися.

Дівчина знову поправила непокірне пасемко волосся.

— У мене тут тітка. Отож із житлом усе гаразд… Це від неї я про все й дізналася.

— Он воно як! Хто ж, коли не секрет, її поінформував про наш музей?

Директор запитав просто так. Аби якось компенсувати безнадійну Павлову мовчанку. Бо ж про знахідки миколаївських аквалангістів писали газети. Однак Тамарина відповідь була несподіваною:

— А моя тітонька працює у вас прибиральницею…

— Серйозно? Невже наша невтомна Уляна Опанасівна?

— Вгадали!

Те, що Уляна Опанасівна, яку доводиться бачити мало не кожен день, Тамарина тітка, надало спілкуванню з гостею із далекого Свердловська якогось безпосереднього, майже родинного відтінку. Павло, проводжаючи Тамару, розповідав про себе, товаришів, як вони обстежували монітор.

Попрощалися на Садовій, біля низенького, вкритого червоною бляхою будиночка.

— А завтра приходьте в технікум. Я зберу хлопців. Покажемо вам наш музей. З’їздимо до моря, на місце… — затнувся, добираючи потрібне слово, — де ми знайшли монітор…

Додому він ішов пішки. Не йшов — летів, відчуваючи на долоні бентежне тепло Тамариної руки.

Торпедами проносилися забрьохані таксі. Глухо клацали штангами об дроти тролейбуси. Десь дзвінко сміялися. Звідкись чулося: “Че-е-ервону ру-у-ту не шукай ве-е-ечорами…” А Павлові дзвеніло: “Прийду рівно о десятій”.

Хотілося йти без кінця-краю, несучи в серці передчуття якоїсь незнаної досі радості, щастя.

…Бухта, де лежав “Партизан”, стріла їх легким хвилюванням води. Тамара скинула кросівки і зайшла по кісточки в море. Воно було холодне і по-осінньому прозоре.

Хлопці зіпхнули на воду моторного човна. Гостя обернулася до них, спитала:

— Біля тієї страшної скелі? Павло витер піт з чола і кивнув:

— Так.

Між берегом та скелею могутньо вигойдувалося море. Воно розпросторювалось, переходило вдалині у таке ж синювато-сіре небо.

— Гайда у човен, — торкнув Тамару за плече Петро-перший. — Щось посвіжішало. Хоча б шторм не розходився.

Запустили мотор — і берег з глинистою кручею та чубчиком ліщини відсунувся назад.

— Ось звідти, — показав Павло на південь, — йшов “Партизан”. А звідти налетіли фашисти. Зграя “юнкерсів” проти легкого судна. Кажуть, комендори стріляли, навіть вже стоячи по пояс у воді…

Тамара, дивлячись на бурун, що скипав за катером, мовчки слухала хлопців. Посеред цієї безіменної бухточки багато що в її житті раптом здалося неістотним і дріб’язковим.

Задерши дюралевий ніс, катер описав білопінну дугу. Хлопці обережно спустили на воду вінок. Він, умившись чистою хвилею, ще дужче заполум’янів оксамитом червоних аргоній і поплив не в море, а до берега, туди, куди пливли колись, шукаючи порятунку, вцілілі матроси…

Потім вони зійшли на перевал, звідти вже було видно місто. Пославшись на справи і пообіцявши провести її завтра на поїзд, обидва Петра заспішили до автобусної зупинки.

Сонце вже зайшло. Холодне світло від ясного небокраю дотлівало на брилах вапняку, телеграфних стовпах, кущах вереску.