Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

Скільки зроблено помилок!.. Під переможні фанфари і галас горлодерів на догоду керівництву. Квапливо “освоювали”, “давали план”, “перевиконували”, “підкоряли” тощо. А далі починався наступ пустелі. Схаменемося — і знову дзвін, тільки тепер уже тривоги. Та чи вчасно він пролуна?

Природа довготерпляча. Однак і їй терпець уривається. Вона мстить за насилля. За даними Червоного Хреста, в світі збільшується кількість природних катастроф. З усіх кінців планети долинають зловісні повідомлення. Посуха! Тайфун! Сель! Повінь! Неврожай! Масова загибель тварин!

Зростає щорічне число людських жертв цих катастроф. Після копітких досліджень природи стихійного лиха учені дійшли висновку, що нерідко ці катастрофи є наслідком нерозумної діяльності людини. Дуже часто наше втручання в життя природи веде до порушення екологічного балансу.

На Кольському і Каніному півостровах нам доводилося бачити катастрофічні сліди необачної діяльності людини. Піщані пустелі. Піски, що наступають з моря. Залишені оселі, занесені по вікна й дах. Селища, де нічого не росте.

На очах одного покоління пісок завоював селище Шойна. Кілька років тому це було процвітаюче селище. Тут, на Каніному півострові, живуть рибаки й оленярі. А тепер люди змушені відступати. Ще сумніше, ніж вигляд покинутих домівок, кладовище з перехнябленими хрестами. Пісок і вітер попрацювали й тут. З брудно-жовтого піску зловіспо стирчать старі чорні домовини. Вони ще одне попередження нам, живим.

Природа довготерпляча. Але й їй терпець уривається.

Нам відомо, як гинули могутні держави. Нам відомо, як родючі землі перетворювалися на пустелі. Проте раніше це були трагедії місцевого значення. Нині вплив людства на природу набув планетарного масштабу. Протиріччя між високим рівнем продуктивних сил і вкрай низьким рівнем ставлення людини до природи ставить під загрозу вже не окремі райони, країни й континенти, а всю планету.

Ми повинні бути мудрішими й обачливішими, коли втручаємося в те, що створювалося тисячоліттями. Як часто ми чуємо це попередження. Як часто промовляємо його самі. І водночас триває забруднення повітря, морів і океанів, отруюється грунт, занапащається все, що ми називаємо навколишнім середовищем.

Яку ж допомогу збереженню природи Біломор’я подали учасники експедиції — журналісти, літератори, наукові співробітники? Насамперед — виступили в пресі, по радіо і телебаченню про проблеми рятування унікальної флори і фаупи Біломор’я. Чим більше людей знатимуть про ці проблеми, тим більше шансів їх розв’язати. Тільки діями мас можна зберегти в чистоті води Капдалакшського заповідника, врятувати від наступу піщаної пустелі Канін півострів.

Дід і онук

Причал Архангельського яхт-клубу. Сонце немов намагалося відігріти нас за всі студені, штормові й туманні дні. Плюс двадцять п’ять. Здавалось, навіть “Полярний Одіссей” ніжився в сонячних променях. Тепла хвиля Північної Двіпи трохи погойдувала, і він по-старечому, з насолодою рипів снастями.

Неділя. По набережній прогулювалися дорослі й діти. Вони зупинялися і розглядали “Полярний Одіссей”.

З причалу мене гукнув невисокий сивий чоловік. На його синьому піджаку — орденські колодки. За руку він тримав, білявого хлопчика років восьми. Вони були схожі, і я одразу здогадався: дід і внук.

— Ви пачальник експедиції? — чомусь соромлячись, запитав ветеран і відрекомендувався: — Петро Іванович… А це мій онук. Теж Петро. Можна до вас на палубу?

Я допоміг дідові й онукові перебратися на шхуну, — …Читав про вашу експедицію, — повідомив Петро Іванович. — Сам я фронтовик. А нині на пенсії. Живу в селі. Та ось вирішив онукові Архангельськ показати. Хтозна, коли ще виберусь. Тут ось довідався, що підписи збираєте на захист миру…

— Це я перший по радіо почув, — похвалився маленький Петро.

— Ти, ти, — погодився Петро Іванович. — Встали ми, значить, сьогодні з раннього ранку, вирішили відшукати вас і поставити свої підписи. Приймете наше слово?

За хвилину я розстелив перед дідом і внуком великий аркуш ватману. Вже кілька сотень підписів було на ньому. Рибалки з Шойни і залізничники з Кандалакші, будівельники з Умби і школярі з Чупи. Розгонисті підписи і дрібні, розбірливі каліграфічні закарлючки. Були навіть контури дитячих долонь. Це батьки, які приводили на зустріч з нами своїх малюків, прикладали їхні долоні до паперу і обводили фломастером. Так промовляли своє слово на захист миру ті, хто ще не навчився писати.

Петро маленький схилив набік голову, з цікавістю став роздивлятися підписи, наче збирався перерахувати. А Петро великий якось напружився і метушливо сягнув у бічну кишеню по ручку. Обличчя його набуло урочистого вигляду.

Дід і внук поставили свої підписи.

— Добре б за всіх своїх фронтових друзів, — зітхнув Петро Іванович. — І за тих, хто поліг у боях, і за тих, хто пережив війну…

Він поклав руку на плече Петрові маленькому і з гордістю додав:

— Ми сьогодні вперше в житті поставили свої підписи на захист миру. Один — у вісім, другий — в шістдесят вісім…

Покинуті села

Скільки їх по берегах Білого моря?

Покинуті села, сліпі позабивані хати. Позабивано чиєсь минуле, чиїсь радощі і тривоги, будні й свята. Чи згадують ці почорнілі будинки ті, хто залишив їх?

Покинуте село-скорботне місце, як лісове згарище, як іржавий корабель, як самотня, заросла чортополохом могила…

Одного разу стежка вивела мене до села. І одразу ніби загасив хтось ранкову лісову радість. Змахнув недоброю рукою і загасив. Не рипіли хвіртки, не чути було дитячого галасу, не кудкудакали кури, не гавкали собаки. Щось невловиме, моторошне було в цій тиші.

З цікавості зайшов до першої хати. Запах гнилизни, мишачого посліду й запустіння. На долівці, в купі сміття, валялася лялька з одірваною рукою. Тут колись бриніла радість тих, хто грався цією лялькою. А тепер з темряви чувся шурхіт. Може, пацюки вовтузилися, може, тхір оселився…

Я вийшов мерщій на вулицю і зіткнувся із старезним дідом. Здивовано кліпнув дід ласкавими ясними очима і запитав:

— Що шукаєш, патлашо-бороданю?

— Так просто, зайшов подивитись…

— Ет, знайшов чого дивитись. Роз’їхався люд. Померло село.

— А ви чому не поїхали?

Дід махнув рукою.

— Мені кочувати пізно.

— Та як же ви тут сам живете?

— Сам, та не зовсім. Стара зі мною. А ще наїжджають шофери, і рибаки заходять. Такий-сякий крам і газети привозять…

А потім ми з дідом Єрофеєм, так звали мого нового знайомого, продовжили розмову в його хаті.

— Воно таки-так, і по радіо балакають, і в газетах пишуть: йде молодь у місто, хто на легкий хліб, хто за культурним життям. А я гадаю, справа не лише в легкому хлібі…