Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
Трохи нижче річки Чортомлик, посеред Дніпра, лежить досить обширний острів, на якому є якісь руїни; його оточують у різних напрямках понад 10 000 інших островів, великих і маленьких, розташованих найбезладнішим чином; декотрі з них сухі, інші болотисті, але всі суціль порослі очеретом завтовшки як спис, маскуючи протоки, що розділяють острови. Цей лабіринт служить для козаків схованкою, яку вони називають Військовою Скарбницею. Всі ці острови заливаються навесні, сухим лишається тільки те місце, на якому стоять руїни. Річка в цьому місці має понад милю завширшки, і всі сили турків нічого тут не можуть удіяти. Тут загинуло немало турецьких галер, котрі переслідували козаків, які верталися з морських походів. Заплутавшись поміж островами, турки не могли відшукати дороги, тимчасом як козаки дуже вдало цим скористались і безкарно стріляли по них з очеретів. З цього часу галери не заходять у Дніпро далі 4–5 миль від гирла. Розповідають, що у Військовій Скарбниці заховано козаками в протоках безліч гармат, і ніхто з поляків не знає цього місця, бо вони ніколи не бувають тут, а козаки, в свою чергу, тримають це в таємниці, яку знають лише небагато з них. Вони опускають на дно всі гармати, забрані в турків, а також свої гроші, які й дістають звідти в міру потреби.
Кожен з
[Про українських козаків]
Нам лишається ще, згідно з обіцянкою, розповісти про те, яким чином козаки обирають свого начальника, і описати їхні походи на Чорне море, в яких вони досягають Анатолії і нападають тут на турків.
Ось як відбуваються вибори ватажка: збираються всі старі полковники й діди, котрі користуються повагою серед козаків, кожен подає голос на користь того, кого вважає найздібнішим, і той, хто одержить найбільшу кількість голосів, визнається обраним. Якщо той, на кого впав вибір, неохоче приймає цю посаду, відмовляючись нездатністю і недостойністю чи посилаючись на брак досвіду або старість, це анітрохи йому не допомагає: йому відповідають, що, очевидно, він справді не достойний такої честі, і негайно вбивають його на місці{26} як зрадника, хоча в цьому разі вони самі чинять по-зрадницьки. Ви згадайте, що я говорив на початку, розповідаючи про їхні звичаї. Якщо ж обраний козак приймає звання начальника, він дякує зборам за виявлену йому честь, хоча сам він і визнає себе недостойним її і нездатним до заняття такої високої посади; одначе він обіцяє, що своїми трудами і турботами постарається зробитися гідним честі служити всім взагалі і кожному окремо і що життя його завжди буде присвячене служінню своїм братам (так називають вони один одного). При цих словах усі аплодують йому з криками: Vivat! Vivat! Потім кожен підходить по черзі залежно від посади і вклоняється йому, а начальник тисне йому руку, що є звичним між ними вітанням.
Такий обряд виборів начальника, який відбувається нерідко серед пустельних степів. Цей начальник, якому вони незаперечно підкоряються, називається їхньою мовою гетьман; його влада необмежена, він має право стинати голови й саджати на кілок усіх непокірливих. Загалом він чинить з великою суворістю, проте в справах громадських нічого не може розпочати без військової ради. Вирушаючи на війну, гетьман мусить бути надзвичайно обережний і завбачливий, щоб не зазнати невдачі; на випадок несприятливої сутички вій повинен виявити винахідливість і відвагу, інакше при найменшому боягузтві козаки вбивають його як зрадника, після чого негайно обирають нового гетьмана звичним чином, як було сказано вище. Посада зверхника і начальника в походах складає обов’язок, пов’язаний з великими труднощами на випадок невдачі. Протягом 17 років, котрі я провів на службі в цій країні, всі особи, обрані на цю посаду, нещасливо скінчили життя.
Наміряючись розпочати морський похід, козаки беруть дозвіл від свого гетьмана, а не від короля, збирають раду, на якій обирають отамана — ватажка походу з дотриманням тих же форм, які спостерігаються при виборах гетьмана, з тією лиш різницею, що ця особа одержує владу тільки на час походу. Потім вони вирушають до Військової Скарбниці, їхнього збірного пункту, і починають будувати судна близько 60 футів завдовжки, 10 чи 12 завширшки і до 12 футів завглибшки. Судно будується без корми, в основу береться човен з верби або липового дерева довжиною близько 45 футів, облавки і дно вкриваються рядами дощок від 10 до 12 футів довжиною і близько фута шириною, які прикріплюються цвяхами, причому кожен ряд випускається над попереднім, як на річкових човнах, поки судно не досягне 12 футів заввишки і 60 завдовжки, поступово розширюючись догори. Це краще пояснюється доданим малюнком, який я нашвидку накидав олівцем. Тут видно обкладку з очерету, зв’язаного жмутами, завтовшки як діжечка, які скріплюються кінець з кінцем, обрамляючи весь човеп; вони міцно прив’язані до облавків мотузками з липового й черешневого лика. Козаки будують свої човни так само, як наші теслі, з переділками й поперечними лавами, потім обсмолюють їх. Човни обладнані двома стернами по одному на кожному кінці, оскільки внаслідок значної довжини судна знадобилося б надто багато часу при поворотах, чим сильпо утруднювалася б свобода і швидкість рухів на випадок відступу. Ці судна мають від десяти, до п’ятнадцяти весел з кожного боку і на ходу швидші за турецькі веслові галери; крім того, на кожному є щогла, на якій піднімають досить погане вітрило, але тільки в добру погоду, а у вітряну козаки віддають перевагу веслам. Човни їхні не мають палуби, якщо ж і заливаються водою, то очерет підтримує судно на поверхні води, не даючи йому затонути. Походні припаси козаків складаються із сухарів, котрі зберігають у довгих бочках, близько десяти футів завдовжки і чотирьох у діаметрі, міцно примоцоваїшх, звідки їх дістають крізь отвір у бочці; затим з бочечки вареного пшона та ще однієї — з рідким тістом, яке вони їдять як ласощі, змішуючи з пшоном; ця страва служить одночасно і їжею, і питвом, вона кислувата на смак і називається саламаха, тобто ласощі. Що ж до мене, то я не знаходив у ній вишуканого смаку, а якщо вживав під час подорожі, то виключно за браком чогось ліпшого. Козаки відзначаються великою тверезістю під час походів і військових експедицій; тоді їм суворо заборонено брати з собою горілку чи якісь інші міцні напої, якщо ж трапиться між ними п’яний, начальник наказує викинути його за борт.
Наміряючись розпочати похід проти татар з метою помститися їм за набіги й грабунки, козаки звичайно обирають для цього осінню пору; передусім посилають на. Запорожжя все необхідне для походу і будівництва суден і взагалі все, в чому, на їхню думку, може виникнути потреба. Потім виступають у кількості п’яти чи шести тисяч чоловік справних козаків, добре озброєних воїнів, приходять на Запорожжя і розпочинають будувати човен. Кожен човен будує 60 чоловік, і закінчують його в два тижні, бо, як я сказав, вони знають усі ремесла; протягом двох-трьох тижнів вони виготовляють від 80 до 100 суден описаної вище конструкції. У човві розміщується від 4 до 6 фальконетів; 50–70 чоловік, озброєний кожен двома рушницями і шаблею,
з достатньою кількістю харчів; крім того, належить по шість фунтів гарматного пороху й свпнцю, скільки треба на людину, а також запас ядер для фальконетів. Одяг їхній складають дві переміни білизни, сорочок і шароварів, благенький каптан і шапка; окрім того, кожен має годинник. Такий летючий козацький загін на Чорному морі здатний помірятися силами з найкращими містами Анатолії.Скінчивши всі приготування, козаки спускаються вниз по Дніпру. На човні похідного отамана{27} встановлено його прапор, прикріплений до щогли приблизно на рівні третини її висоти. Човни тримаються так близько один від одного, що майже торкаються веслами.
Звичайно турки заздалегідь попереджені про похід і тримають напоготові при гирлі Дніпра кілька галер, щоб перешкодити козакам вийти в море; але ті виявляються хитрішими і в очікуванні темної ночі перед молодим місцем тримаються в річкових очеретах, які вкривають дніпровський лиман, за три або чотири милі вгору від гирла, куди галери не наважуються заходити, бо вже неодноразово знаходили там погибель. Тому турки задовольняються тим, що стережуть вихід і завжди бувають захоплені зненацька, проте й козаки, в свою чергу, ніколи не можуть прослизнути непоміченими. Тоді тривога поширюється по всій країні аж до Константинополя. Султан розсилає гінців у всі кінці Анатолії, Болгарії та Румунії, щоб попередити жителів, що козаки на морі й щоб усі трималися насторожі.
Проте всі ці заходи марні: козаки веслують без упину і, користуючись сприятливою порою року, протягом 36 чи 40 годин досягають берегів Анатолії, виходять на землю з рушницями в руках, лишаючи по двоє дорослих і по двоє хлопчиків стерегти кожен човен. Потім рушають на прибережні міста, беруть їх приступом, спустошують і палять; іноді заходять близько милі в глиб країни, але негайно вертаються, відчалюють із здобиччю і пливуть далі, щоб спробувати щастя в іншому місці. Якщо трапляються назустріч турецькі галери чи іншого роду кораблі, козаки переслідують їх, атакують і беруть приступом. При цьому вони застосовують такий прийом: оскільки їхні човни підвищуються не більше 2 1/2 фута над поверхнею води, то козаки помічають ворожий корабель чи галеру набагато раніше, ніж будуть помічені самі; вони миттю прибирають щогли, справляються з напрямком вітру і намагаються триматися за сонцем до вечора. За годину до заходу сонця вони починають посилено веслувати в напрямку галери, поки не підійдуть на відстань милі, щоб не випустити судно з виду, і тримаються на цій’відстані до півночі; тоді козаки за поданим сигналом щосили налягають на весла, тимчасом як половина їх тримається цілком готова до битви й чекає лише абордажу, щоб потрапити на корабель, екіпаж якого з невимовним подивом бачить себе оточеним сотнею човнів і своє судно, наповнене озброєним противником, який за першим наказом оволодіває ними. Після того козаки забирають усі знайдені гроші, товари малого об’єму, які не псуються від води, гармати і все, що, на їхню думку, може їм знадобитися, потім пускають на дно корабель разом з людьми. Так чинять козаки; вони забрали б і сам корабель чи галеру, якби вміли керувати ними, проте не знають необхідних для цього прийомів. Після перемоги треба вертатися в свою країну; при гирлах Дніпра на них чекає тепер подвійна сторожа, щоб покарати за погром, але козаки сміються над цим, хоча сили їхні й ослаблені, бо неможливо, щоб багато з них не загинуло в битвах і щоб море не поглинуло кілька човнів, оскільки не всі можуть бути настільки міцні, щоб витримати експедицію.
Вони входять у затоку, що за три чи чотири милі від Очакова; тут до моря прилягає дуже глибока балка близько трьох миль довжиною, яка тягнеться в напрямку до Дніпра й під час припливу наповнюється водою на пів-фута висотою впродовж чверті милі. Тут козаки сходять на берег і починають по 200 й 300 чоловік заразом перетягувати волоком свої човни один за одним і протягом двох, рідко трьох днів переходять у Дніпро зі своєю здобиччю. Там вони вже в безпеці від погоні, уникнувши таким чином зустрічі з галерами, які охороняють вхід до лиману навпроти Очакова, і нарешті вертаються в свою Скарбницю, де відбувається розподіл здобичі, як було вже сказано вище. Є в козаків і інший шлях до повернення: іноді вони проходять через протоку між Таманню і Керчю в донський лиман, входять у річку Міус і піднімаються вгору по ній доти, доки вона може підняти їхні човни. Верхів’я Міусу починаються всього за одну милю від витоків річки Тачаводи, яка впадає в Самару, котра, в свою чергу, впадає в Дніпро на відстані однієї милі вище Кодака, як це можна бачити на карті. А втім, козаки рідко повертаються на Запорожжя цим шляхом, бо він значно довший, проте іноді вони обирають його для виходу в море, якщо при гирлі Дніпра зосереджені значні турецькі сили, що перегороджують їм шлях, або ж якщо самі вони мають не більше 20–25 човнів.
Якщо галери зустрічають козаків удень у відкритому морі, то розганяють їх своїми гарматами, як зграю шпаків, затоплюють кілька човнів і зчиняють такий переполох, що всі вцілілі поспішають розсіятись у різні боки. Але раз вступивши в битву з галерами, козаки бувають непохитні, ніхто не рухається зі своєї лави, весла прив’язуються до кочетів за допомогою перевесла з лози, і в той час, як одні стріляють з рушниць, їхні товариші заряджають і передають їм інші на переміну, отож стрілянина, вельми влучна, не припиняється ані на хвилину. Тим часом галера може вступити в рукопашний бій з одним лише човном, зате сильно шкодить їм своїми гарматами, тож у подібних випадках козаки звичайно втрачають дві третини своїх сил; зрідка лише вдається їм вернутися з половиною екіпажу, та в усякому разі вони приносять багату здобич: іспанські реали, арабські секіни, килими, золоту парчу, бавовняні й шовкові матерії та інші коштовні товари. <…>
Коментарі [1] — Я. Д. ІСАЄВИЧ.
Олександр Кузнецов
“ІКАР” — ВІТРИЛА НАД ОКЕАНАМИ
Історія мореплавства давно пережила ті часи, коли величчя завдань нерозривно було поєднане з мужністю й силою духу людей, які бралися ті завдання виконувати. Останні кліпери, зникаючи в кінці XIX сторіччя з торговельного флоту, забрали з собою і той ореол романтики, який віками оточував морські професії. Того, що зосталось, на жаль, недостатньо, щоб стати сильною привабою. Одначе, як швидко час вбиває ті високі почуття, що привели людину на палубу судна…
1