Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
Люсін піднявся з-за столу і замислився — мити посуд чи не мити? Краще не мити, вирішив він. Хай вона прокинеться вранці й побачить цей посуд як докір, як нагадування про зіпсований вечір.
Потому він уявив собі, як пірне зараз у теплу постіль, і задоволено позіхнув.
Але спати довелося на розкладачці на балконі. Люсін там довго крутився з боку на бік і думав над тим, як поставити жінок на місце.
Вранці Люсін спізнився на службу, за що й одержав сувору догану.
Люсін з’явився додому о пів на одинадцяту.
— Де був? — спитала жінка.
— Гуляв, — грубо відповів Люсін.
— Грубощі можуть вилізти тобі боком, — кинула жінка і зникла в кімнаті.
Люсін
— Ти ба, вопа мене бойкотує! — пробурчав Люсін і пішов спати. Спочатку він мав намір повернутися і зробити жінці якусь капость, але вчасно згадав, що в будинку безліч автоматів, які швидко ліквідують будь-яку капость.
— Геть звідси! — спокійно мовила жінка, коли він зазирнув до спальні.
— Та…
— Лю! — зразу ж гукнула жінка.
Лю, роботесса, що мала голос ведучої популярної програми, дала йому стусана, і Люсін пішов спати до іншої кімнати. Заснув не одразу. Довго обмірковував проблеми роботизації та емансипації жінок і дійшов висновку, то й те й інше жахливо.
Вранці Люсін спізнився на роботу. А оскільки на роботі проходив рейд “Покласти край запізненням на порозі XXII віку!”, то Люсіна позбавили преміальних.
Люсін прийшов додому пізно.
— Де був? — спитала жінка.
— У музеї. Пляшки оглядали з-під пива, — відповів Люсін і аж тоді зрозумів, що музеї в цей час не працюють.
— Гаразд, — тільки й сказала жінка і зникла в кімнаті.
Над спальнею замиготів напис “Спати”. Роботи заметушилися по квартирі. Люсін помітив, що вони готують лише одну постіль. Він пішов на кухню. Куховарка-роботесса мала ось-ось відключитися. Але, зглянувшись на Люсіна, тицьнула йому під ніс щось на зразок яєчні. Згодом він покликав роботів і наказав стелити собі ліжко. Але вони не встигли виконати його доручення, і всі разом відключилися. Довелося Люсіну спати на підлозі. Всеньку ніч він розмірковував про жінок, про роботів, які невчасно відключаються, про сучасне автоматизоване суспільство, яке не в змозі укоськати тих жінок.
Зранку Люсін спізнився на службу. Начальник наказав дати йому середню дозу високої напруги. Люсін приходив до тями біля двох годин. Першими його словами було: “Я їй покажу!”
Робот ЛСН типу Ч повернувся додому пізно. Його жінка, привабливого вигляду роботесса ЛСН типу Ж, зустріла чоловіка непривітно:
— Де був?
— Працював.
— Ці казки розповідатимеш у програмі “Для наших маленьких металевих слухачів”. Негідник!
Жінка пішла спати.
ЛСН типу Ч обнишпорив у кухні кожний куточок, але не знайшов ні краплини бензину. Довелося вдовольнитися кухлем мазуту.
Потім він зазирнув у спальню:
— Пробач!
— А дзуськи! Шуруй у сусідній відсік. Там спочинеш і перезарядишся.
У сусідньому відсіку була зіпсована система перезарядки. ЛСН намучився з нею. За цей час віп встиг поміркувати багато про що. “Завтра ж дам дружині доброго прочухана!” — вирішив ЛСН.
Назавтра він спізнився на службу. Це було неприпустимо. Його розібрали і здали в брухт.
Емансипацію жінок було завершено. Наближалась ера емансипації чоловіків.
Приймальна комісія складалася з відомих інженерів, котрі самі створили не одну сотню світів. До зали увійшов молодий чоловік.
— Ваше прізвище? — запитав
головуючий.— Саваоф.
— Що ж, розглянемо ваш доробок.
Саваоф працював над цією планетою дуже довго. Віл виліпив її з біомаси, потім засадив рослинами. Він був великим художником. Примхливі форми тих придуманих ним рослин давали йому справжню естетичну насолоду.
А затим… Власне кажучи, інженер найвищого класу повинен був викласти все це у кількох словах, а комісія вже вирішувала.
— Отже, слухаємо вас. Тільки, будь ласка, стисло. Даємо вам… Ну, скажімо, три хвилини. — Головуючий клацнув секундоміром.
— Планета типу Х-143, вид — киснева ВІ, серія 003, порядковий номер по каталогу 985, — випалив екзаменований. Перевів подих, зібрався з думками і повів далі:
— Планета створена з біомаси, заатмосферена. Переважають в атмосфері кисень та азот. Поверхню планети я покрив рослинами. Боюсь здатися вам нескромним, але вважаю, що вони прекрасні. Далі я створив найпростіші види тварин. Через деякий час — ящерів. Втім, ящери це лише експеримент. Згодом виникли досконаліші види. Ось тут, — інженер витяг з теки меншу течку, — їх ретельний опис. Хай комісія ознайомиться. Але, звичайно, найвищим досягненням цієї діяльності стала людина розумна. Про неї трохи докладніше. Ця раса двостатева. Має верхні та ніжні кінцівки. — Він дістав зі своєї чарівної теки креслення анатомічної будови людини. — Дихає киснем, видихає вуглекислий газ.
Закінчивши опис свого витвору, інженер показав членам комісії знімок:
— А ось такий вигляд має планета з космосу, — і зав’язав мотузочки своєї теки.
— Ви вийшли за межі трьох хвилин, — скривився один з екзаменаторів. — Ми порадимося і повідомимо про своє рішення.
Члени комісії звели голови докупи. Потім узяв слово головуючий:
— Вашу планету ми прийняти не зможемо. Перший її недолік — кисень. Ну навіщо там кисень? Особисто я обходжусь метаном. Та й решта присутніх — теж. То для чого ж вам знадобилося надувати туди кисень? Що за дивацтва? Далі… Ця… людина. Це ж казна-що! Дві руки, дві ноги… Якась потвора! — Головуючий підняв своє п’ятнадцяте щупальце і почухав потилицю. — А дихальна система, система травлення? Сором! Попрацюйте ще, а тоді вже приходьте.
— Але…
— Ніяких але! — відрізав головуючий.
— Стільки років марної праці, стільки років, — з відчаєм вигукнув інженер.
І раптом лице його посвітлішало. Він знов поліз у свою чарівну теку і дістав звідти кілька банок ікри золотавої космічної амеби.
Члени комісії подивилися одне на одного й знову посхилялися.
— Так! — після невеличкої наради повернувся до обговорення головуючий. — Все ж ми, мабуть, приймемо вашу планету. Але за умови, що допомагати її мешканцям не будемо. Хай самі додумуються до всього. Наш принцип — не допомагати, не заважати. Можливо, що вони винайдуть зоряні кораблі і долетять до пас. Хоча особисто я дуже сумніваюся.
По цих словах головуючий і заходився відкривати свою банку. Добре, що щупалець у нього було п’ятнадцять.
Олександр Шарварок
МЕЖА ДОПУСТИМОГО
Фарс-репортаж
— Встати, суд іде! — почувся нізвідки голос Вотоли.
Всі встали. Імператор Нілат, високий, довгоногий, з яскраво напомадженою лисиною, глухо протупотів до столу, покритого яскравим оксамитом, посміхнувся куточками вуст, і цю посмішку одразу ж було зафіксовано десятками фотокамер — щиру, невимушену, класичну посмішку імператора, вона — візитка імперії, лице політики і дзеркало закону. Хто з цим не згоден, той, по-перше, бовдур, по-друге… таких вже немає, в усякому разі тут, в ІПП — імперії першого покоління, котра завдяки щирій невимушеній посмішці імператора зробилась єдиним притулком цивілізації на колись занедбаних перелогах Всесвіту.