Приречені на щастя.

Туманіло в очах, на губах виступила кривава піна, а Єва все повзла і повзла. Потім голова впала на руки, і вона втратила свідомість...

5

Спрут виявився не таким уже й бридким та страшним, як при першому знайомстві, коли він хотів затягнути її у воду.

“Чому ти злякалась, двонога істото?
– грайливо водив він перед нею своїми витонченими щупальцями.
– Я ж лише хотів познайомитись із тобою”.

“Для цього треба було мене тягти у воду?” - сердито одказала Єва.

“Хто тебе тягнув?
– вкрай здивувався спрут.
– Я лише обняв ніжно-ніжно і ввічливо запрошував. Але ти, на жаль, не зрозуміла мене. Ось тоді я вирішив показати тебе нашим”.

“Кому це - “нашим”?”

“Спрутам. Адже вони ще ніколи не бачили такої істоти, як ти, - з двома щупальцями”.

“У мене не щупальці, а руки, - обурилася Єва.
– Я людина!”

“Наші премудрі спрути...” - почав було він. Та Єва перебила його:

“Ви що, розумні істоти?”

“Так, на дні моря найрозумніші - спрути. І я дуже хотів, щоб ти побувала у нас в гостях”.

“Але ж я могла втопитися!”

“Як це - втопитися?” - не збагнув спрут.

“Ну... загинути від води”.

“Ти дивна істота, і мова твоя теж дивна. Як це можна загинути у воді?
– страшенно здивувався елегантний спрут.
– Вода - єдине середовище, у якому може існувати життя. А поза водою - смерть. Загибель розуму і життя”.

“Для нас вода небезпечна, бо наше життя розвивається у кисневому середовищі. У повітряному морі”.

“Коли я скажу про це премудрим спрутам, вони реготатимуться цілих три дні і три ночі!..”

І ввічливий спрут так зареготав, що Єва враз опам’яталась.

– Де я?..
– злякано запитала вона.

Звела голову, відчуваючи тупий біль у всьому тілі, - вона лежала у печері, на кам’яній постелі, а над нею схилився Адам.

– Як гадаєш, може бути розум у спрутів?

– Цілком можливо. За певних умов розум може розвинутися і в воді, на дні морів та океанів. А що?

– Приснилось мені чи примарилось, що в цьому морі живуть розумні спрути. Один із них і хотів зі мною “познайомитись”.

– Ти вся у кривавих смугах. Як тобі вдалося врятуватися?

– Дельфін виручив.
– Єва вмовкла. По хвилі озвалася знову: - Я тебе гукала...

– Я був у Мідних горах, - винувато сказав він.
– Але більше я тебе не залишу саму.

– В останню мить... Тобто коли мені здалося, що це моя остання мить, мені захотілося побачити тебе.
– Адам ворухнувся, і Єва злякано попросила: - Не відходь од мене. Я хочу, щоб ти завжди був зі мною.

– Твоє бажання легко виконати, адже, крім мене, на планеті більше нікого немає.

– Ти знову кепкуєш, а я серйозно. Я боюся залишатися одна...

І зробила рух, щоб звестися.

– Лежи, лежи, - попередив він.
– Тобі не можна рухатись.

– Пити, - попросила Єва, й Адам, діставши черепашку, напоїв свою супутницю.
– Як добре, що я вдома. Чуєш, уже печеру домом називаю. До всього людина звикає... А ти де був?

– Я на бірюзу наткнувся, тому й забарився. За другим хребтом, на дні потоку. Бірюза - мов намальована. Голуба-голуба, як весняне небо.

– Адам дістав із кишені жменю яскравих бусинок, і в Євиних очах заголубіло.
– Це тобі на намисто.

– Ой!
– тільки й мовила вона у захваті. А по хвилі: - Що ти ще бачив у горах?

– Познайомився з удавом. Дуже милий удав. І такий цікавий! Витріщився на мене, як на диво, а коли я ворухнувся, то він як підстрибнув. Метрів на два. У траву впав - і тільки його бачили.

– Тобі повезло, а ось мені...
– І вона сумно зітхнула.

Єва лежала перед Адамом напівоголеною і тому почувалася ніяково. З тим почуттям соромливості вона й заснула. І знову їй приснився елегантний спрут. Він обмацував її витонченими щупальцями і голосом Адама наказував: “Лежи, лежи, у тебе жар. І рани горять...” Потім раптом сказав, що хоче взяти у неї інтерв’ю.

“У мене лише одне запитання: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?”

І заходився обмацувати її своїми щупальцями, Єва боронилась, як могла, і все кричала: “Я зараз Адама покличу. Ада-аме-е!..”

Прокинувшись, відчула, що чимось обліплена.

– Що це?
– запитала злякано, бо здалося їй, що то - щупальці.

– Лежи, лежи, - заспокоїв її Адам.
– У тебе жар, то я нарвав листя подорожника і поприкладав до твоїх ран. Листя подорожника знімає жар і допомагає швидкому заживленню.

6

Жар у Єви тримався три дні.

Адам не відходив од неї, напував кокосовим молоком, міняв листя подорожника, а воно від жару швидко висихало і скручувалось. На ніч розводив у печері багаття (дим від нього піднімався під високе склепіння і через тріщини у камінні десь зникав), укривав Єву на ніч морською травою. Коли б вона не погукала його - вдень чи вночі, - він завжди був поруч і, дбайливо схиляючись над нею, запитував:

– Я тут, чого тобі?

На четвертий день жар почав потроху спадати, і Єва вже могла сидіти. Багряно-сині смуги на її тілі - сліди від спрутових обіймів - уже позасихали і почали заживати. Лише тоді вона змогла одягти свій спортивний костюм.

Одного разу, повернувшись до печери, Адам побачив Єву на березі моря: вона бродила по коліна у воді.

– Що ти робиш?
– закричав він, спускаючись у бухту.
– Зараз же вийди з води! Раптом - спрут?

– У цьому морі спрути мудрі, - засміялась вона.

Зненацька почувся свист - і вони завмерли, повернувшись до моря. Понад берегом мигнув чорний плавець, і з води вистрибнув дельфін.

– Він!
– крикнула Єва.
– Рятівник мій!

– Дельфіни всі схожі один на одного, - висловив сумнів Адам.

– Ні, ні, це мій рятівник, я його впізнаю серед тисячі дельфінів!
– І Єва кинулась у воду.

– Обережно, Єво!..

Вона забрела у воду по пояс, простягла руки; дельфін ткнувся їй у долоні - спершу в одну, потім у другу - і легенько свиснув.