Приречені на щастя.

– Ми, земляни, люди Сонця, прибули на цю планету з місією миру, - продовжував Адам, уже ввійшовши в роль міжгалактичного посланця-парламентера.
– Ми готові встановити з вами контакт. Але перш за все представтесь: хто ви такі? Місцеві дику...
– Адам вчасно прикусив язика. І поправився: - Хто ви: місцеві громадяни чи пришельці з Космосу?

– Ти певний, що він тебе розуміє?
– запитала Єва.
– Звідки їм знати мову землян? І взагалі, може, у них немає мови, може, у них зовсім інші способи комунікативної передачі інформації від одного суб’єкта до іншого?

– Н-не знаю. Він мовчить, - розгубився Адам.

– Тепер ти переконався, мій любий, що без жінки, без прекрасної представниці роду людського, навіть міжпланетний контакт не відбудеться?

– Але... мовби хитається.

– Ритмічно?

– Здається.

– Очевидно, у них ритмічні рухи - то і є комунікативний спосіб зв’язку. Тобто вони “розмовляють” за допомогою рухів, - висловила припущення Єва.
– Коли це так, то доведеться і нам танцювати.

Адам спробував зробити кілька рухів на зразок колишнього шейку і зраділо вигукнув:

– Він теж крутить тазом!

Єва нарешті впоралась із зачіскою і. звелася.

– Ну, знайом мене з Чорним привидом. Подивимось, яких чоловіків мають інші цивілізації.

Якусь мить вона прискіпливо й насторожено розглядала фігуру в чорному, що бовваніла на гребені протилежного хребта, потім кинула швидкий погляд на призахідне сонце, що світило Адамові якраз у спину, пирхнула і дзвінко розсміялась:

– Ой, не можу, ой, не мо!.. Ха-ха-ха!.. Ой мамочко!..
– вигукувала вона, захлинаючись від сміху.
– З ким же ти встановлюєш контакт? Кому представляєшся?

А з хребта на хребет неслося: “Ой-ой-ой!.. Ха-ха-ха!..”

– Ти що?
– зашипів Адам.
– Він же чує твій сміх. Ще образиться, бо подумає, що ти з нього насміхаєшся.

– Ох-ха-ха!.. Хоч і трагічна ситуація, внаслідок якої ми тут опинилися, але мені вже давно не було так весело.

Витираючи сльози, що набігли від сміху, Єва сказала:

– Зараз біля того субчика в чорному з’явиться ще й краля... в чорному.

Вона стала спиною до сонця, а лицем до протилежного хребта, і біля незнайомця в чорному з’явилася жіноча постать. Теж у чорному.

– Є!..
– видихнув Адам у захваті.
– З’явилася мадам! Виявляється, у цих німих привидів ще й жінки є. Цікаво, як вони з ними спілкуються?

– А ось так!
– І Єва обняла Адама.

– Що ти робиш?
– одсахнувся він.
– Вони ж дивляться...

– Хай дивляться і заздрять!
– Єва поцілувала Адама.

Те ж саме вчинила і жінка в чорному: обняла й поцілувала свого супутника в чорному.

– Бачиш?
– вигукнула Єва.
– У них теж обнімаються і теж цілуються. Точнісінько, як у нас.

Ляснувши себе по лобі, Адам закричав:

– Ідіот!!! Як я одразу не збагнув, що це оптичне явище?! Ганьба! А все тому, що така обстановка, ситуація...

– Це й справді оптичне явище, мій дорогий. Подібні привиди з’являються і на Землі, у горах, звичайно.

– На Памірі мені не доводилося їх бачити, - виправдально буркнув Адам.

– Але бувають. Їх називають “брокенськими привидами”. А називаються вони так по вершині Брокен (гора Гарц у Північній Німеччині), де привиди з’являються досить часто. А причини цього оптичного явища досить прості. Людина, яка стоїть на...

– ...вершині гори, потрапляє у проміння сонця, що знаходиться позад неї, - закінчив Адам.
– Тепер я й сам розумію. Ніби пелена з очей спала. Коли думаєш про чудо, воно завжди з’явиться. А я думав про пришельців, про контакти з ПЦ...

– Зверни увагу, Сонце якраз позад нас, і досить низько.

– Знаю! Сонячні промені проектують на фоні туману або хмар людину, тварину чи дерево. В даному разі сонячні промені спроектували на тумані моє відображення!
– весело закінчив Адам.

Тут Сонце зайшло за хмару, і привиди з протилежного хребта тієї ж миті зникли.

– Досить рідкісне явище, - зітхнув Адам.
– Цей хребет колись стане визначним місцем у туристичних довідниках Леонії, і сюди завжди стоятиме черга бажаючих подивитися на чорні привиди.

Останньою на гребені зникла жіноча фігура.

– Скінчилося кіно, - зітхнула Єва.
– Виходить, дарма я з самого ранку наводила марафвт - перед ким хизуватися.

– А я?
– образився Адам.

– Ти... мій чоловік, з яким ми розписалися на тотемі. То хіба для свого чоловіка прибираються?
– І весело блимнула променистими очима.
– Як казала одна: чого мені чепуритись, як я уже заміж вийшла?

Обхопивши Адама за шию, поцілувала його і закружляла навколо, вигукуючи:

– Ах, як добре, що то був лише безтілесний привид! Планета наша, нікого тут, крім нас, більше немає, і ніхто нб перешкодить нашому щастю! Ми ж - не забувай - приречені на щастя! А контакт з позаземною цивілізацією встановимо якось іншим разом.

13

Після того випадку життя знову ввійшло в нормальну колію (якщо так можна сказати про життя тих, хто опинився на чужій планеті, відрізаний од усього людства сорока з чимЬсь тисячами мільярдів кілометрів чорного мороку), І ніщо вже більше не порушувало спокій двох закоханих поселенців Леонії. Обоє вони, ні-ні, та й потішалися із своєї спроби “встановити контакт” з оптичним явищем, і згадка про Чорного привид а ще довго смішила їх, зігрівала теплом усмішок. Вони сміялися одне з одного, і в їхньому одноманітному житті то були чи не найвеселіші хвилини. І були вони вдячні Чорному привиду, що він хоч трохи пожвавив їхнє не багате на події життя.

А життя і справді було одноманітним.

їли двічі на день, уранці й увечері. Раз у три дні Адам ішов на полювання - в Мідні гори за козлами чи на Великі Рівнини за птицею. Опівдні обов’язково лягали спати, в надвечір’я поралися коло багаття - готували вечерю й гомоніли біля “сімейного вогнища” іноді до півночі.

Зате вечорами, мружачись, Єва простягала до Адама руки і ніжно щебетала: “Ну йди вже до мене, Адаме, бо я так за тобою скучила. Наче вік не бачила!..” І в її обіймах він забував про все на світі, вважав себе найщасливішим чоловіком - навіть на безлюдній планеті, навіть у печері, на кам’яному лежаку.

І нещастя з “Геліосом” якось непомітно почало відходити на другий план, а на першому утверджувалось щастя. Хоча іноді мучив його докір совісті, що товариші загинули, а він васолоджуєтьоя любов’ю... Але мертвим - мертве, а живим - живе. Та й уціліли вони з Євою не шкурництвом, а волею випадку, зерна неправди, як сказав один великий поет, у них немає за душею, тож совість їхня перед загиблими чиста. І доки живі, вони візьмуть од життя усе. Відлюблять і відживуть за себе і за загиблих. А прийде смерть - сприймуть її як належне.